Рівно 161 рік тому, відбулося перепоховання Тараса Григоровича Шевченка. Один із творців української нації ніколи за життя не мав такої популярності, як після смерті. Його тіло, подолавши відстань у 1850 кілометрів, 22 травня 1961 року спочило в українській землі – на Чернечій горі, біля Канева.

Помер Тарас у муках, потребуючи спокою й опіуму – страшні болі, викликані купою хвороб, насамперед водянкою легенів, не давали поету ні спати, ні дихати. О 5 годині ранку 10 березня 1861 року Шевченко випив чашку чаю, спустився сходами на перший поверх своєї квартири й упав мертвим. Три доби труна із тілом Тараса лежала у церкві Академії мистецтв, після чого, її поховали на Смоленському кладовищі у Санкт-Петеребурзі.

Нині пишуть, що поховання було тимчасовим, і майже відразу почали збирати кошти й готувати перепоховання в Україні… Аж волосся стає дибки, коли уявляєш, що Тарас, так і залишився б лежати у російському болоті, але ні – майже два місяця знадобилося друзям і прихильникам Шевченка, в першу чергу, Лазоревському і Честахівському, щоб зібрати кошти й домовитись про перепоховання. 8 травня гроб викопали, запакували у ще один гроб – свинцевий, поклали на потужні ресорні дроги й повезли в Україну.

За життя Шевченко був фанатичним мандрівником, таким собі тревел-блогером 19 століття. Із власної волі, й без неї, Тарас побував у Польщі, Литві, росії (в багатьох куточках), Швеції і Данії (круїз Балтикою на пароплаві), Казахстані, Киргизії. Мандри Шевченка Україною давно обросли легендами – майже в кожному селі є чи то дуб-липа, чи то криниця, пов’язані із відвідинами села поетом. Направду Тарас дійсно дуже активно подорожував Україною, в періоди перебування на теренах неньки, найдовший із яких, в дорослому віці, складав всього три роки. За ці три роки Тарас проїхав і пройшов дорогами України тисячі кілометрів, від Охтирки й Глухова на сході, до Почаєва і Ковеля на заході, й Хортиці на півдні. Хіба ж уявляв тоді Шевченко, що його посмертна подорож буде нагадувати гастролі світової зірки, що провести його в останню путь прийдуть тисячі людей.

Ніколи до Шевченка і після нього, народ так не гуртувався навколо ідеї поховання свого великого представника. Жодна інша могила українця не стала таким культовим місцем. Поляки мають величезні некрополі, де кожен гроб величніше іншого, один Вавель чого тільки вартий, а у нас ніхто не знає, де спочивають Хмельницький, Сагайдачний і Мазепа… Могили авторів нашого гімну відвідуються вряди-годи, на Байковому Грушевський стоїть задом до алеї, Нечуя затулив якийсь комуніст, Леся сховалася у лабіринтах старої частини цвинтаря… Сумно. Один лише Тарас має могилу, біля якої сходяться шляхи України.

Похоронна процесія Шевченка тривала два тижні. За цей час вона зупинялася у Серпухові, Тулі та Орлі на росії, а далі помандрувала через Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю і Бровари до Києва. Київська влада, на чолі із губернатором Васильчиковим, тим самим, що заарештував Шевченка у 1859 році, заборонив селитись в Україні й вигнав на росію, була дуже незадоволена шумною величезною поховальною процесією. Заборонивши прощання в усіх великих київських храмах, дозволено було завезти труну із поетом у невелику церкву Різдва Христового, на Подолі, біля Дніпра. Будь-які промови також заборонили.

Частина киян, особливо студенти, хотіли поховання Шевченка у Києві. Навіть могилу приготували на горі Щекавиця, над Дніпром. Але Честахівський переконав усіх, що Тарас заповів поховати себе біля Канева, тому 20 травня труну завантажили на пароплав «Кременчук» і повезли у Канів.

У Каневі два дні прощалися із поетом в Успенському соборі, а на третій, волами на возі повезли важку труну на Чернечу гору. Попід Дніпром дороги не було – річка сильно розлилася, тому процесії довелося зробити великий гак грузькою багнистою дорогою по горах. 22 травня багатостраждальний великий українець нарешті спочив у рідній землі.

Роман Маленковзасновник та голова громадської організації «Україна Інкогніта», мандрівник, дослідник