Ікона Божої Матері Тернопільської
Поясний чудотворний образ Богородиці з малим Ісусом на руках. Ікона від 1920-х років — у срібному окладі (ризах), постаті — короновані.
У 1730 році під час Великого посту в домі тернопільського шевця Василя Маркевича заплакала ікона Пресвятої Богородиці. Зворушені чудом, Маркевичі звернулися до священика Хресто-Воздвиженської церкви, який повідомив про це Львівському єпископові та Київському митрополитові Атанасію Шептицькому.
Правдивість чуда підтвердила комісія, призначена митрополитом. У спеціальному декреті вказувалося, що сльози на іконі Матері Божої не є природного походження.
Декретом від 15 липня 1730 року митрополит Атанасій Шептицький проголосив ікону чудотворною і встановив її святкування двічі на рік: на свято Покладення Ризи Пресвятої Богородиці (15 липня) і на празник Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня). Ікону з урочистою процесією перенесли до церкви Воздвиження Чесного Хреста і тут Богородиця продовжувала плакати.
Опіку над реліквією взяв цілий шевський цех.
Пізніші декрети: єпископа Львівського Льва Шептицького від 1777 року та Львівського єпископа-помічника Григорія Яхимовича від 1844 року підтверджували декрет митрополита Атанасія.
У Хресто-Воздвиженській церкві над ставом ікона зберігалася аж до Першої світової війни, в роки військової розрухи її для безпеки перенесли з тодішньої околиці до центру — в парафіяльну церкву Різдва Христового.
Після війни священик цієї церкви отець Володимир Громницький, повернувшись із російського полону, в знак подяки, прикрасив ікону Богородиці срібною ризою. Тернополяни вважають, що в роки Другої світової війни саме Тернопільська чудотворна ікона врятувала від руйнувань старовинну церкву Різдва Христового, в котрій зберігалася, адже у квітні 1944 року після тривалих боїв за Тернопіль усі навколишні будівлі вулиці перетворилися в суцільні руїни.
За посередництвом ікони діються чудесні зцілення, чому підтвердження — численні дари вдячності: вилиті зі срібла символи оздоровлення душі й тіла.
Ікона святого сповідника лікаря Арсена Річинського
26 серпня 2009 року під час засідання Архієрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви прийнято рішення зарахувати сповідника віри Арсена Річинського до місцевошанованих святих.
Арсен Річинський — особлива постать в історії Української Церкви ХХ століття. З одного боку, — це видатний теоретик українського церковно-визвольного руху. З іншого — людина стражденного життєвого шляху, святість якої засвідчена нашою Українською Автокефальною Православною Церквою.
Українському читачеві давно доступний головний текст святого Арсена — «Проблеми української реліґійної свідомости», який було вперше надруковано 1933 р. і декілька разів передруковувався в Україні у пострадянський час (2000, 2002 та 2009 рр).
Арсен Річинський сповна заплатив за кожне слово своїх текстів. Чотири рази його ув’язнювала польська влада (1922, 1925, 1935, 1939). Десятьма роками концтаборів (1939-1949) «нагородила» українського ідеолога окупаційна радянська влада. Безстрокове заслання в Кизил-Ординську область Казахської РСР із забороною повернення до України.
Ікона з часточкою нетлінних мощей Святої Варвари Великомучениці
У IV столітті мощі святої Варвари перенесли в Константинополь. У ІХ столітті візантійський імператор Лев VI побудував на її честь Церкву святої Варвари, де помістив рештки великомучениці.Частина мощей потрапила до України.
1108 року родичка візантійського імператора Олексія Комніна на ймення Варвара вийшла заміж за київського князя Святополка Ізяславовича й перевезла з собою до Києва частину мощей своєї покровительниці Варвари. Їх передали до Михайлівського Золотоверхого собору.
Під час монгольської навали 1240 року мощі святої Варвари заховали під сходами одного зі стовпів собору. За литовської доби їх віднайшли і зберігали в дерев’яній раці (гробниці).
За гетьмана Івана Мазепи дерев’яну раку замінили на срібну. 1922 року більшовики реквізували раку, залишивши мощі у соборі. 1935 року, після зруйнування Михайлівського монастиря, мощі перенесли до Андріївської церкви м. Києва.
Ікона з частичкою мощей Архієпископа Мирлікійського Чудотворця Миколая — єпископа Мирського
Народився у Патарі, Лікія, Римська імперія. У молодості здійснив паломництво до Єгипту та Святої Землі. Невдовзі після повернення став єпископом у Мирі.
Зазнав гонінь за правління римського імператора Діоклетіана, був ув’язнений. Звільнений у часи імператора Костянтина. Ймовірно, брав участь у Першому Нікейському соборі (проте старі списки єпископів-учасників не згадують його імені).
Помер у Мирі, Лікія. Один із найшанованіших святих у католицьких, православних і деяких протестантських церквах.
День вшанування — 6 грудня за григоріанським календарем, 19 грудня — за юліанським календарем. За переказами звершив багато чудес за життя і після смерті. Перші згадки про вшанування датуються VI століттям, коли імператор Юстиніан I збудував на честь святого церкву в Константинополі.
Культ святого Миколая був популярний у східнохристиянських церквах, особливо в Греції. Звідти він поширився до Італії, Німеччини, України.
Ікона з мощами Святого Пантелеймона або Пантелеймона Цілителя
Святий Пантелеймон — цілитель, великомученик перших віків християнства, за фахом був лікарем, шанується як Православною Церквою так і Католицькою.
Як правило на православних іконах св. Пантелеймон представлений юнаком в одязі святого цілителя — синьому хітоні зі золотими нарукавниками, синій сорочці зі золотим оплеччям та коричневому плащі, зібраному на грудях. На лівому плечі вузький білий пасок, подібний дияконському орарю. В правій руці мученицький хрест, в лівій — коробочка для ліків, по формі нагадуючи чудотворні реліквії.
Православна Церква вшановує Його пам’ять 27 липня за юліанським (9 серпня за григоріанським календарем).
Глава Пантелеймона зберігається в Пантелеймонівському монастирі на Афоні. Частинки мощів святого знаходяться в багатьох містах.
У Православній церкві св. Пантелеймон шанується як покровитель воїнів (його язичницьке ім’я Пантолеон перекладається як «лев у всьому»), а також як цілитель, що пов’язано з його другим, християнським, ім’ям Пантелеімон – «всемилостивий».
Ікона з мощами Святого Апостола Андрія Первозванного
Апостол Андрій Первозванний — у християнстві один із дванадцяти апостолів Ісуса Христа. Перший єпископ Візантійський. Згадується у Новому Заповіті.
Народився у Віфсаїді, Сирія, Римська імперія. Син єврейського рибалки Йони. До зустрічі з Ісусом займався рибальством разом із братом Петром. Супроводжував Господа на проповідях як один із найближчих учнів; був присутній на Святій Вечері, Розп’ятті і Воскресінні. Разом із іншими учнями прийняв Святого Духа під час П’ятидесятниці.
Проповідував християнство на сході Римської імперії (в Каппадокії, Галатії, Бітинії, Фракії, Македонії, Тессалоніках, Ахаї тощо). Точних відомостей про діяльність немає. Ймовірно, був місіонером у скіфських землях. Страчений в Патрах за правління імператора Нерона.
Згідно з середньовічним переказом XIV століття, помер, прив’язаний до Х-подібного хреста, із яким зображується в іконографії. 357 року мощі Андрія перенесли з Патри до Константинополя; в ХІІІ столітті їх вивезли до італійського міста Амальфі.
У православній традиції наступники Андрія вважаються Константинопольськими патріархами. За середньовічною давньоукраїнською легендою він проповідував на українських теренах, передбачивши появу Києва. Вшановується у всіх християнських церквах як святий і мученик.
Пам’ять святого апостола Андрія Церква святкує 30 листопада (за старим стилем) і 13 грудня (за новим стилем).
Ікона з частинкою мощей Святителя Меркурія Кесарі́йського
Святитель Меркурій Кесарійський — християнський святий, шанований в лику великомучеників.
Згідно з житієм, Меркурій був скіф, перебував на службі в римській армії. Брав участь у поході імператора Декія проти готів.
В одній з битв йому з’явився ангел, який вручив йому меч зі словами: «Не бійся, Меркурій, і не лякайся, бо я посланий на допомогу тобі, щоб зробити тебе переможцем. Прийми цей меч і прямуй на варварів; і коли переможеш їх, не забудь Господа Бога твого».
Меркурій прийняв меч і під час битви убив ворожого полководця (в житії — царя), забезпечивши перемогу римської армії. За свою доблесть він отримав нагороду від імператора і був призначений воєначальником.
Одного разу уві сні йому знову з’явився ангел, який нагадав йому колишні слова: «не забувай Господа Бога твого, бо тобі належить постраждати за Нього та отримати вінець перемоги в преславне Царстві Його, зі усіма святими». Меркурій згадав, що його батько Гордіан був християнином та розповідав йому про свою віру. Після цих подій Меркурій, хоча і не прийняв хрещення, увірував в Ісуса Христа. Свою віру він відкрито сповідав перед імператором, відмовився принести жертви язичницьким богам за що був підданий різним мукам. За вироком Декія його відвезли в Кесарії Каппадокійської та відтяли голову.
З Меркурієм Кесарійським переказ пов’язує чудо, що стало причиною смерті імператора Юліана Відступника:
Коли святий Василій Великий молився перед іконою Пресвятої Богородиці, — при якій було зображення святого великомученика Меркурія із списом, як воїна, — щоб злочестивий цар Юліан Відступник, великий гонитель та винищувач правовірних християн, не повернувся з Перської війни для винищення християнської віри, то побачив, що там, при іконі Пресвятої Богородиці, образ святого Меркурія зробився на деякий час невидимим, потім здався з закривавленим списом. А в той самий час Юліан Відступник був проколотий на Перській війні списом невідомого воїна, який негайно після того зробився невидимий.
— Димитрій Ростовський. Житія святих (24 листопада)
Пам’ять в Православної церкви здійснюється 24 листопада (за юліанським календарем).
Ікона з часточкою мощей Святителя і Чудотворця Церкви Христової Феодосія Чернігівського
Святитель і Чудотворець Феодосій Чернігівський канонізований у 1896 р. Після ряду поневірянь мощі Святого спочивають у Троїцькому кафедральному соборі Чернігова.
Невдовзі після смерті Феодосія Углицького в православному середовищі поширюється вшанування місця його поховання, з’являються перші відомості про нетлінність його мощей. Протягом XVIII — XIX століть джерела фіксують ряд пов’язаних з ними випадків чудесних зцілень віруючих, зокрема:
- Спадкоємець Св. Феодосія по кафедрі архієпископ Св. Іоанн (Максимович), зцілившись від тяжкої недуги, вірив у поміч при цьому Святого. Святий з’являвся йому уві сні, закликаючи до ревного служіння. Св. Іоаннсклав похвалу Св. Феодосію, а також тропар і кондак.
- У 1824р. чернігівський купець Горбунов (колишній старообрядець) також вилікувався, пов’язуючи це з молитвою до Св. Феодосія. На знак подяки він замовив нову труну для мощей Святого. Коли мощі при перекладенні виявилися нетлінними, присутні при цьому старообрядці з Дону і Кубані, які традиційно не визнавали благодатності Православної Церкви після реформи патріарха Никона, повернулися в лоно православ’я.
9 вересня 1896 p. відкрито нетлінні мощі Феодосія Углицького. Розглянувши свідчення під присягою про 49 пов’язаних з ними чудотворінь, у 1896 р. Священний Синод причислив Феодосія до лику святих.
Копія Теребовлянської чудотворної ікони Божої Матері
Копія Теребовлянської чудотворної ікони Божої Матері – одна із найстаріших “плакучих” ікон України.
Щодо походження ікони Пресвятої Богородиці, то можна ствердно сказати одне : вона із давних часів належала родині Римбалів, яка з покоління в покоління успадковувала священичий сан в Теребовлі. Перші історичні повідомлення саме про цю ікону Божої Матері свідчать, що вона спочатку знаходилася у світській церкві, парохом якої був Григорій Римбала.
Надалі ікона Пресвятої Богородиці знаходилася в монастирській Святопреображенській церкві василіянської чернечої обителі. У теребовлянській судовій книзі під 1663 р. записано, що вперше “…Образ Пречистої Діви плакав у четверговий день перед українським Великоднем”…
Знову, вдруге ця ікона Пречистої Діви Марії”… ревно плакала змінившися”, у Великодну Суботу. Оповідь про плач Теребовлянської ікони Пресвятої Богородиці подає в своєму творі “Небо новоє” й Іонікій Галятовський. Очевидцями цього чудотворного дійства Теребовлянської ікони Божої Матері була козацька сотня із сотником Іваном Суловським, а також багато народу як духовного, так і шляхетного стану, міщан і простих людей, які під присягою це засвідчили. До речі, серед очевидців чуда були представники різних церковних обрядів і конфесій.
Надалі історичні джерела засвідчують, що в 1651 р. лише завдяки чуду, яке діялося за посередництвом молитви до Теребовлянської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці жителі краю оборонили теребовлянський замок від турків і татар. Власне завдяки Божому Провидінню і заступництву Пресвятої Богородиці теребовлянський замок витримав і облогу багатотисячного турецького війська, яка тривала з 29 вересня до 6 жовтня 1673 року.
Під час його облоги турки намагалися підірвати замкові мури за допомогою великої кількості вибухівки. Бачачи, що задумали вчинити турки захисники замку не маючи ні найменшої надії на поміч військами із сторони і зазнаючи великих втрат від безперервних атак ворога вони звертаються із щиросердечними молитвами до Пресвятої Богородиці, з вірою благаючи в Небесної Заступниці порятунку. Вибух…
Сталося велике, нечуване чудо. Не завдавши шкоди замковим мурам величезної сили вибухова хвиля вдарила по турецьких військах, внаслідок чого вони зазнали дуже великих втрат. В момент вибуху за свідченням очевидців на мурах замку вони бачили в сліпучо –білій одежі Пречисту Діву Марію… У давніх часах богомільці йшли на прощу в Теребовлю до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці.
Сьогодні віряни йдуть до ікони, щоб помолитися своїй Небесній Матері, яка з давніх-давен покривала й покриває нас своїм омофором, берегла й береже, опікувалася і надалі опікується нашим багатостраждальним українським народом.
Ікона з частичкою мощей Сорока Севастійських мучеників або просто Сорока святих
Які загинули біля міста Сівас за відмову зректись християнської віри. Воїни були родом з Каппадокії (нині на території Туреччини) у складі римського XII Блискавичного легіону, що стояв у місті Севастії.
Воєначальник Агрікола зажадав від них жертву язичницьким богам. Після відмови римські воїни увечері роздягнули воїнів і поставили у вкрите кригою озеро. На березі в той час постійно розігрівали лазню для тих, хто відступництвом захотів би врятувати своє життя. На ранок один з воїнів не витримав, але як тільки забіг до лазні, то відразу помер. Однак мучеників все-таки стало сорок.
Один тюремний сторож Аглай побачив видіння, як ангели несли 39 прегарних вінків для мучеників. Тоді він звернувся до Христа і, знявши одежу, пішов на лід. Мучителі, що прийшли згодом, побачили, що воїни-християни не тільки не замерзли, але й навіть відігрілись. Тоді мучителі молотами перебили їм гомілки і вкинули в вогонь, а обвугленні кістки мучеників скинули в річку. Але частину святих мощей християнам потайки вдалося зберегти.
Частиця мощей прп. Меркурія, ігумена Бригинського
Преподобний Меркурій (в миру Максим Мойсейович Матвієнко) народився у 1870 році в селі Щаснівка сучасного Бобровицького району Чернігівської області. Його батьки були глибоко віруючими людьми, своїх дітей, а їх було шестеро, вони виховували у благочесті та страху Божому.
Всі, хто хоч раз зустрічався з отцем Меркурієм, довго його пам’ятали, засвідчуючи, що очі його сяяли радістю та любов’ю до ближніх. За молитвами преподобного не раз ставалися і зцілення. Так, одного разу до нього привезли хлопчину, що страждав на епілепсією, і за його молитвами недуга відійшла. «Допомогла віра батька і сльози матері», – говорив він, смиренно приховуючи дар, одержаний від Господа.
7 грудня 2011 року відбулося було урочисте прославлення преподобного Меркурія у Свято-Катериненському кафедральному соборі м. Чернігова. Чин прославлення очолив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Рака з мощами преподобного Меркурія, ігумена Бригинського перебуває у Катерининському храмі м. Чернігова.
Церква святкує пам’ять преподобного Меркурія 7 грудня (24 листопада ст.ст.).
З благословення преосвященнійшого Іларіона, єпископа Чернігівського і Ніжинського до Тернополя було передано ковчег із частицею мощей преподобного Меркурія, ігумена Бригинського. На даний час святиня перебуває у храмі Різдва Пресвятої Богородиці м.Тернополя.
Пересопницьке Євангеліє
Пересопницьке Євангеліє — неймовірно цінне письмове надбання українського народу, книга, яка стала першою спробою передати слово Боже живою українською мовою, постійно зберігатиметься в храмі Святих Жінок-Мироносиць Православної Церкви України Тернопільсько-Бучацької Єпархії села Почапинці Тернопільської області, настоятелем якого є колишній секретар і душерозпорядник спочилого Митрополита Мефодія — митрофорний протоієрей отець Роман Будзинський.
На час свого створення Пересопницьке Євангеліє було не просто богослужбової книгою. Перекладене зрозумілою народу мовою, воно стало джерелом доброї вісті про спасіння світу — найважливішої звістки з усіх, що коли-небудь чуло людство. Тому невипадково в оформленні книги майстри використовували найдорожчі з доступних матеріалів: зокрема, мініатюри, орнаменти та заставки містять золото.
Пересопницьке Євангеліє нині знаходиться у спеціалізованому фонді документів Відділу стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені Володимира Івановича Вернадського — унікальному зібранні книжкових пам’яток світового рівня. Фоліант розкриває свої сторінки один раз у п’ять років, коли новообраний президент присягає на вірність своєму народові. Святиня свідчить, наскільки давніми є українські традиції побожного ставлення до Священного Писання. Євангельські тексти багаторазово переписувалися, перекладалися українською літературною мовою та видавалися. Адже якщо молитва до Бога з уст кожної людини звучить однією — рідною для всіх мовою, то народ цілком може обстоювати свою єдність і самобутність.
Пересопницьке Євангеліє передано в дар парафії Жінок-Мироносиць з ініціативи Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія (Кудрякова) — громадської організації, метою якої є вшанування пам’яті спочилого Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви (правонаступниці Православної Церкви України), Митрополита Київського і всієї України, Блаженнішого Мефодія, опрацювання та видання творчого доробку Блаженнішого Митрополита Мефодія, збереження пам’яті про Його Блаженство, справ соціального служіння, духовного просвітництва та християнського милосердя.
Ікона святої мироносиці Марії Магдалини з часткою її Чесних Мощей
На прикрашеному квітами аналої ікона святої. Легенда розповідає про незвичайну красу Марії Магдалини. В іконографії свята зображується не тільки з Хрестом в руці – символом хрещення і порятунку від вічної смерті (що характерно для іконографії рівноапостольних), але і, з алябастровою пляшечкою, наповненою запашним миром для помазання тіла померлого Спасителя, або з червоним яйцем, нагадуючи нам переказ про зустрічі з римським імператором Тиверія I, який увірував в Воскреслого Христа по натхненній розповіді св. Марії.
Безумовна любов до Христа, відданість і віра відрізняють цю святу, яка незважаючи ні на що, перемагаючи страх власної смерті стояла при Хресті, по смерті Господа – оплакуючи Пречисте Тіло і затемна поспішала з ароматами до Гробу віддати останні почесті Розіп’ятому. Навіть коли вона не знайшла Тіла Христового у Гробі, надія не покидала її. За стійкість віри свята була удостоєна проповіді серед апостолів.
Цю святиню передали в дар парафії Духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира – Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Православної Церкви України ОЛЕКСАНДР (Драбинко) та Голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія – Наталія Михайлівна Шевчук.
Мощі Святого Луки архієпископа Сімферопільського та Кримського, Святого великомученика Димитрія Солунського Мироточивого та Блаженної Матрони (Ніконової) Московської
Мощі Святих перебувають в храмі святих Жон-Мироносиць с. Почапинці Тернопільського р-ну, Тернопільської області.
Важливо, щоб наш віруючий народ відчував, що в тих випробуваннях, які ми переживаємо, ми не одні, – нам співстраждають, за нас моляться, адже Церква – Тіло Христове, в якому коли страждає один член, йому співстраждають інші (1 Кор. 12. 26).
Архієпископ Лука Войно-Ясенецький
Архієпископ Лука Войно-Ясенецький (мирське ім’я: Валентин Феліксович Войно-Ясенецький, 9 травня 1877, Керч — 11 червня 1961, Сімферополь) — хірург, доктор медицини, архієпископ Сімферопольський та Кримський Українського екзархату РПЦ, цілитель, канонізований Синодом Сімферопольської і Кримської єпархій УПЦ 1995 року, а також у 2019 році, — разом із визнанням автокефалії Православної Церкви України, і Елладською Православною Церквою.
Валентин Войно-Ясенецький в 12 років з сім’єю переїхав до Києва. Закінчивши Київську художню школу і провчившись деякий час живописцем у Мюнхені, Валентин поступив на медичний факультет Університету святого Володимира в Києві. Навички художника і скульптора стали в нагоді при оперативних втручаннях: виявилися здатні вміло і точно курирувати скальпелем препаратора.
До 1917 року — медик у земських лікарнях Росії, пізніше — головний лікар Ташкентської міської лікарні. професор Середньоазійського державного університету.
31 травня 1923 року, в екстремальний умовах, з іменем Луки прийняв чернечий постриг, згодом був висвячений на сан єпископа. Багато разів ув’язнювався органами НКВС СРСР та відбував адміністративні заслання.
Автор 55 наукових праць з хірургії, фізіології та анатомії, 12 томів проповідей. Найвідомішою є його книга «Нариси гнійної хірургії» (рос. Очерки гнойной хирургии), що витримала чотири видання (1934, 1946, 1956, 2006). Обраний почесним членом Московської духовної академії в Загорську.
12 липня 2019 року в Стамбулі Константинопольська Церква-Мати прийняла позитивне рішення щодо канонізації святителя Луки Кримського.
Святий Димитрій Солунський
Дмитро́ Солу́ньський «Димитрій Фессалонікійський»— християнський святий-великомученик із грецького міста Солунь (Салоніки). Виходець із римської сенаторської родини. Загинув за віру, проколотий списами.
Зображається у вигляді римського вояка зі списом. Один із найбільш шанованих святих у християнській традиції. У середньовіччі сприймався як захисник вітчизни, патрон військової справи, воїнів і лицарства поряд зі святим Юрієм (Георгієм).
День вшанування у східних і православних церквах — 26 жовтня за юліанським календарем, або 8 листопада — за григоріанським календарем. На честь святого в Україні побудовано й іменовано багато церков.
В українських церквах і в грецькій традиції згадуваний як славний великомученик Дмитро́ Мирото́чець бо його мощі виділяли миро, а у візантійських текстах великомученик часто називається побідоносцем, оскільки більшість чудес Дмитрія пов’язані з посланням військової допомоги.
В православній церкві в Україні є свято – поминання померлих, назване на честь святого: Дмитрівська поминальна субота. Шанування великомученика Дмитра почалось відразу після прийняття хрещення Київської Русі. На початку 70-х років XI століття був заснований Дмитрівський монастир у Києві, відомий нам пізніше Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир. Побудував монастир син Ярослава Мудрого великий князь Ізяслав, у хрещенні одержавши ім’я Дмитро. Пам’ять святого Дмитра Солуньського з давніх часів була пов’язана з подвигом воїнів, патріотизмом і захистом рідної землі.
Свято св. Дмитра 8 листопада належить до середніх свят. У богослужінні на день св. Дмитра св. Церква показує його геройську віру та різні чесноти. Вона славить його як мужнього Христового воїна й сповідника, як чудотворця, що лікує недуги душі й тіла та помагає в кожній потребі.
Свята Матрона Московська
Матро́на Моско́вська (в миру Матро́на Дими́трівна Ні́конова) 1881 чи 1885 р.н., село Себіно, Епіфанского повіту, Тульської губернії – з 2 травня 1952, робоче селище Сходня, Хімкинського району, Московської області – православна свята.
У ніч на 8 березня 1998 року по благословенню патріарха Московського і всія Русі Олексія II була розкрита могила святої Матрони, її мощі доставлені в московський Данилів монастир, потім перенесені в Покровський храм на території Покровського монастиря і поміщені в срібну гробницю (раку). До них відкритий щоденний доступ вірян.
День 8 березня, як день надбання мощів Матрони, став одним з православних свят – додатковим днем святкування на честь святої блаженної Матрони Московської.
Згідно з житієм Матрона передбачила свою смерть за три дні, продовжуючи приймати людей. У неї запитали: “Матрьонушка, як же нам жити? З ким же ми тепер залишимося, з ким радитися будемо”? На, що вона відповіла:
«Після моєї смерті таких не буде як я, а ви приходьте на могилу, я там завжди буду, я вам також допомагатиму і молитимуся за вас, як за життя моє. Розмовляйте зі мною, усі прикрощі свої повіряйте мені, я вас бачитиму і чутиму, що душі вашій скажу, то і робіть…».
Мощі – тіла святих християнської Церкви – жива ікона, доказ всесильності Божої і нагадування людям про святого та його діяння. Це свідчення святості людини, яка протягом життя свого земного, подвижництва чи мученицької смерті, заслужила у Бога такої ласки, що Господь залишав тіло повністю або частково нетлінним, щоб через нього могли відбуватись чудеса.
«Милосердний Бог, дарує нам численні випадки на спасіння, разом з іншими шляхами відкрив і той шлях, який може залучати нас до чесноти, – залишаючи нам між іншим мощі святих, бо гробниці святих збуджують до наслідування тих, які на них дивляться…» – писав Іоанн Златоуст.
За часів правління Митрополита Мефодія (Кудрякова) Предстоятеля УАПЦ (2000-2015) за його ініціативи на зовнішній стіні Зеленої Церкви було встановлено:
Пам’ятні знаки святому князю Володимиру Великому з нагоди 1025-річчя хрещення Русі-України
Пам’ятну дошку – Патріархам Мстиславу (Скрипнику) та Володимиру (Романюку)
Пам’ятник митрополитові Української Автокефальної Православної Церкви Василю Липківському
Пам’ятка історії місцевого значення, охоронний номер 1698 встановлена 2000 року по благословінню Митрополита Київського і всієї України Мефодія, коштом релігійної громади УАПЦ Кафедрального Собору Різдва Христового. Це перший і поки що єдиний в Україні пам’ятник митрополитові.
Пам’ятник «Жертвам голодомору 1932—1933» на бічній стіні храму
Соц.медіа