Дорогі владики, всечесні отці, брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!
Я дякую Вам, владико, за слова вітання.

Сьогодні ми святкуємо Вознесіння Господнє. Для зовнішнього спостерігача ця євангельська подія може здаватися розлукою апостолів та інших учнів з воскреслим Господом. Але для нас, християн, це свято стверджує не розлуку, а єднання. Хоча навіть природні небеса є високо над нами і вознесіння до них свідчить нібито про віддалення, однак насправді Христос, Який вознісся у славі, є близько, є з нами у всі дні, як Він і обіцяв.

Вознісшись, Господь на небесах духовних, тобто у вимірі божественного буття, увійшов в єдність Пресвятої Тройці, як Син Людський, зі Своєю – і також нашою! – людською природою. Але водночас Він не віддалився від людей, Він перебуває з нами. І коли ми єднаємося в ім’я Його – Він правдиво є не лише над нами, але також і посеред нас.

Христос вознісся на небеса, але коли ми збираємося і єднаємося в ім’я Його – то Він істинно серед нас і є, і буде (див. Мф. 18:20). І те, що Він також правдиво перебуває на небесах, свідчить для нас, що коли ми єднаємося навколо Христа і заради віри в Нього – ми теж перебуваємо на небесах. Бо небеса прихиляються до нас і ми тоді істинно можемо відчувати те, що відчували апостоли Спасителя на Фаворі в день Преображення: «Добре нам тут бути!».

Сьогодні, у день свята, у цьому особливому місці, у соборному храмі Печерської Лаври, ми звершили Божественну літургію як духовний підсумок нашого Архієрейського Собору. Вчора поруч, у Трапезному храмі, де понад 30 років тому, у листопаді 1991 року Собор Української Православної Церкви одноголосно засвідчив її бажання мати автокефальний устрій свого життя – ми провели Архієрейський Собор, ствердивши, що бажане тоді Церквою – здійснилося. І хоча у дорозі багато хто полишив цей шлях, повернувся назад, серцем своїм бувши надто прив’язаним до Москви – цього нового духовного Єгипту і Вавилону, дому рабства нашого народу – але Бог кликав і кличе все нових і нових учнів, щоб Українська Церква і надалі зростала та зміцнювалася.

Рішення Архієрейського Собору, які ми вчора ухвалили після плідної праці та братнього обговорення, є важливим свідченням нашого зростання, свідченням зрілості нас як Помісної Церкви.

Положення про управління доповнює наші діючі статутні документи, додаючи до них те, що є реальністю нашого життя, чим ми жили і як керувалися від часу Об’єднавчого Собору. А рішення про новий календар є відповіддю на потребу і Церкви, і українського народу, серед якого ми несемо своє служіння. Через це рішення ми зміцнюємо свою власну ідентичність, єднаючись у цьому символічному питанні календаря з більшістю Православних Церков, але зберігаючи внутрішню свободу і не примушуючи нікого приймати нове супроти волі.

Я хочу сердечно подякувати вам, дорогі владики, за плідну працю. Ми обговорювали наші рішення, вислуховували різні думки та дискутували – не заради того, щоби сперечатися, але в дусі того, про що каже апостол Павло: «Повинна бути між вами і розбіжність думок, щоб виявилися серед вас досвідчені» (1 Кор. 11:19). Ми працювали і спілкувалися для того, щоби знайти кращі рішення – і віримо, що плоди нашої праці принесуть багато користі повноті Помісної Церкви. За два місяці ми зберемося знову до Києва, але вже у ширшому складі, за участю представників від духовенства, чернецтва і мирян, проведемо Помісний Собор, щоби всі справи, які потрібно звершити для блага Церкви, були засвідчені волею її повноти. Щоби підвести підсумки нашого шляху протягом попередніх п’яти років та продовжити розбудову Церкви.

Я хочу висловити вдячність не лише єпископату, але і вам, дорогі отці, та у вашій особі – всьому духовенству нашої Церкви, і вам, дорогі брати і сестри, які тут є частиною повноти нашої великої родини Православної Церкви України. Всі разом ми робимо спільну справу, працюючи задля спасіння своїх душ, задля блага ближніх наших і на славу нашого Бога, засвідчуючи свою любов до Нього.

З нагоди дня тезоіменитства я отримую багато вітань, але сприймаю їх не стільки як безпосередньо звернені до моєї особи, скільки як свідчення нашої єдності, як свідчення підтримки повнотою Православної Церкви України та українським суспільством праці Предстоятеля. І ця підтримка, ваша любов у Христі надихають у боротьбі з різноманітними викликами, які щоразу постають переді мною. Безперечно нам би всім хотілося жити та працювати в спокої, коли немає конфліктів та боротьби – але в умовах земного життя це є неможливим. Як тільки ми долаємо одні перешкоди – перед нами з’являються інші. Але долаючи їх, з допомогою Божою, ми стаємо більш сильними, набуваємо нового корисного досвіду, зростаємо, утверджуємося в добрі. Саме тому Господь і попускає нам різні випробування, щоби працюючи, долаючи їх, ми зростали для кращого.

Святитель Епіфаній Кіпрський, ім’я якого я отримав під час чернечого постригу, звершував своє служіння в буремний для Церкви час, коли різноманітні єресі та суперечки хвилювали її. Але він, спираючись на Євангеліє Христове, стоячи непохитно на камені правди, протистояв усім цим викликам. Так і ми повинні робити: триматися правди, спиратися на Євангеліє, на слово Боже і вчення Святих Отців, спиратися на справжню традицію повноти Православ’я – і тоді досягатимемо успіху і долатимемо навіть ті перешкоди, які зараз здаються нездоланними. Адже ще рік тому ми не могли навіть мріяти, що матимемо можливість так скоро для соборної праці і молитви у цій нашій святині, в домі Богородиці, у Лаврі Печерській. Однак Бог і неможливе робить можливим! І ми дякуємо Йому за це чудо відродження української святині, за її оновлення та звільнення від ярма «русского міра».

Дорогі владики, отці, брати і сестри! Ще раз сердечно дякую всім вам за спільну молитву, за працю і підтримку, за привітання і добрі побажання! Зберігаймо і надалі дух любові та єдності – і тоді побачимо і більші успіхи. Бо Сам Христос, Який вознісся на небеса, але незмінно перебуває з тими, хто вірить в Нього і любить Його, допоможе нам досягти найкращого.

Слава Ісусу Христу! Амінь.

Пресслужба Київської Митрополії
Української Православної Церкви (ПЦУ)