Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні ми чуємо під час богослужіння притчу Спасителя про весільне свято і запрошених на нього. Як і кожна євангельська притча, ця, яку читають нині у храмах, має багато значень.

Безпосереднє її значення – пророче. Господь попереджає слухачів, що час весільного свята царського сина вже прийшов. Це свято – наближення Царства Небесного, яке сталося завдяки Боговтіленню. Син царя – Сам Спаситель, який у Писанні не раз, як ми знаємо, порівнюється із нареченим. А завчасно запрошені на свято – це юдеї, яким було віддавна сповіщено про прихід Месії.

Однак, коли Месія явився, то сталося сказане євангелістом Іоанном: «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1:11-12).

Гнів царя і його наслідки, про які каже притча – це пророцтво про долю Єрусалима і країни, які через кілька десятиліть після виголошення притчі були зруйновані римлянами. А ті, кого на роздоріжжях слуги кликали на весільне свято – це майбутні християни з язичників.

Коли юдеї, які мали пророків та Закон, не увірували в Месію, Господь послав слуг Своїх, апостолів, проповідувати серед язичників, щоби вони прийшли до Сина Царя Небесного і розділили з ним обіцяну радість.

Ось таким є безпосереднє пророчо-історичне тлумачення притчі. Але сьогодні ми спрямуємо подальші роздуми над нею до дещо іншого тлумачення – до алегоричного. Хоча насправді воно тісно пов’язане, як ми переконаємося, з тлумаченням попереднім.

Хочу звернути нашу увагу на образ тих, кого слуги царські зібрали на роздоріжжях. Ці слуги, як сказано у притчі, зібрали «всіх, кого тільки знайшли, і злих і добрих; і весілля наповнилося гістьми» (Мф. 22:10).

Знаючи те, про що вже сказано було нами на початку, – а саме, що весільне свято є образом новозавітної Церкви, до якої Господь кличе всіх – ми можемо краще усвідомити свій обов’язок і свою відповідальність, як християн. Адже коли дивимося на цю притчу під таким кутом зору, то розуміємо, що зібрані на роздоріжжях – це не уявний образ, а безпосередньо ми з вами.

Бо часом серед нас, тобто серед членів Церкви, серед християн, закрадається спокуса думати про себе як про кращих. Що ми є більш духовними, ближчими до Бога, ніж ті, хто є поза Церквою або належить до неї формально. Що ми особливо обрані. Власне саме так думали про себе фарисеї. І цей їхній гріх Господь влучно викрив через відповідну притчу про митаря і фарисея.

Однак слова Писання про те, що на святі весільному опинилися і злі, і добрі, є для нас застереженням від такої спокуси. Бо те, що ми є членами Церкви – в першу чергу є вияв милості Божої до нас, а не наша заслуга чи тим більше привід для гордості.

З чого ми знаємо це? З того, про що кожному з нас каже наша совість. А вона свідчить нам про гріхи, які ми вчинили. Чи має гріх бути покараний? Так, гріх має бути покараний, про це каже Божий закон. Але Господь хоче не того, щоби ми загинули, як грішники, але щоби ми виправилися, змінилися, оновилися і досягли спасіння.

Він хоче, щоби кожна людина розділила з Ним блаженство вічного буття в любові та святості. І знаючи, що ми є немічні, що гріх ще має над нами владу і діє в нас – Господь все одно кличе нас до Себе. Він дає нам причастя до Його святині, даєблаженство Своєї любові не як відплату за заслуги, але як дар. Він кличе нас не тому, що ми справді цього достойні. Бо якщо кликали би лише достойних,тоді ніхто з людей не міг би досягти спасіння.

Всі ми є знайденими на роздоріжжях світу цього. Слуги Господні – наші батьки, наші духовні наставники і вчителі, – покликали нас до Церкви, покликали розділити радість спілкування з Сином Божим. Однак який образ з притчі краще вказує на нас тепер – образ добрих чи образ злих? Образ тих, хто усвідомив необхідність прийти у весільному одязі, тобто зрозумів необхідність очищати свою душу покаянням і прикрашати ділами віри й милосердя? Чи образ того, хто прийшов на свято у такому самому одязі, в якому був і тоді, коли його покликали?

Бо цей останній образ – нагадування нам, що стаючи членами Церкви ми зобов’язані перемінитися. Як на урочистість ми не вдягаємо одяг буденний чи робочий, але дбаємо про одяг особливий, який підкреслює і винятковість події, і нашу повагу до тих, хто запросив на свято, так і стосовно нас та Церкви.

Господь кличе нас прийти до Себе такими, якими ми є. Кличе грішників, кличе негідних. Саме тому, як мабуть ви добре вже знаєте, своєрідним гаслом для нашої Помісної Церкви є слова про двері, які відкриті для всіх. Бо ми як Церква справді зобов’язані бути відритими для всіх.

Водночас притча ясно вказує кожному на обов’язок переміни. Коли ти почув голос, що кличе тебе, і відгукнувся – то не можеш залишитися таким самим, яким був назовні. Щоби не стати відкинутим – маєш перемінитися, маєш сам відкинути негідне, гріховне, брудне, а зодягнутися у чистоту, прикраситися вірою й добрими ділами.

Саме тому завершальні слова притчі, які ми чули, є для кожного з нас і підбадьоренням, і грізним застереженням. «Багато покликаних, та мало обраних» (Мф. 22:14) – каже Господь.

Багато християн – та не всі вони живуть так, як належить християнам, не всі перемінилися, не всі зодяглися у добру, істинну віру. Не всі відкинули гріховні справи світу цього. Тому навіть коли ми через хрещення і увійшли до Господа, це ще не означає, що кожен з нас залишається з Ним. Притча нагадує, що і до нас прийде господар свята. І якщо побачить, що ми зганьбили його покликання, зневажили його милість, що ми знехтували честю, виявленою нам – то доля наша буда з тим, кого викинули геть.

Тому, дорогі брати і сестри, коли хочемо не лише бути покликаними, але і залишитися разом з обраними – то з них маємо брати приклад, їх, обраних, зобов’язані наслідувати, за їхніми настановами чинити. Хто ці обрані? Ними є святі. Покликаними є всі християни, але серед них стають святими ті, хто не зганьбив свого покликання, хто подбав, щоби прикраситися чеснотами, хто справді перемінився.

Бо як вже було сказано раніше, коли ми дивимося на зовнішніх, на грішників, то можемо спокуситися. Саме так спокушалися фарисеї, які думали про себе:«ми – обрані та кращі». Але коли будемо дивитися на святих, на приклад їхнього життя, на їхні подвиги та чесноти, тоді будемо бачити, як багато ще нам належить потрудитися, щоби досягти чистоти духовної.

Тож бажаю всім нам не впадати у відчай через свою недосконалість, бо Господь кожного кличе до Себе і для всякого знайдеться місце в домі Отця Небесного. Але також бажаю не опинитися у становищі того, хто не захотів, коли увійшов до дому царського, подбати, щоби перемінитися, і за це був відкинутий, зазнавши осудження.

Отже ніколи не забуваймо, що «багато покликаних, та мало обраних».

Амінь.