Після серії гучних, обурливих скандалів з ієрархами і священниками Української православної церкви Московського патріархату значно зросла суспільна підтримка законопроєкту “Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій” (№ 8221)

Громади, дедалі більше вірян і навіть людей, далеких від церкви, вже усвідомили необхідність прямої заборони діяльності РПЦ в Україні на законодавчому рівні. У цьому вбачається єдиний законний спосіб розв’язати наболілу проблему – припинити антидержавну роботу організації, що давно втратила релігійний характер. Натомість стала політичною структурою, цілком і повністю підпорядкованою владі ворожої Росії та її спецслужбам.

Люди також розуміють, що забороняти РПЦ потрібно саме з міркувань національної безпеки. Для мільйонів українців очевидно, що від початку у 2014 році збройної агресії Росії проти України ця церква є прямою і реальною загрозою самому існуванню української нації та держави.

При цьому важливо дотриматися демократичних правил і процедур, аби не вдатися до свавільних рішень у такому чутливому питанні. Саме тому проєкт закону № 8221 спирається на положення Європейської конвенції з прав людини та правозастосовну практику Європейського суду з прав людини.

Висновки наших союзників

Важливо відзначити, що наші західні союзники уважно відстежують розвиток процесів в українському православному житті. І вони не сприймають облудну російську пропаганду про “репресії” проти УПЦ МП. Наші партнери готові підставити своє плече, коли Росія знову спробує обговорити в Раді безпеки ООН “гоніння на єдину канонічну православну церкву” в Україні. Як це було на засіданні 19 січня ц. р., але тепер із позиції головуючої в РБ ООН.  

Перший крок Москва вже зробила. У Держдумі держави-агресора зареєстровано постанову про “репресивну політику київського режиму, направлену на знищення канонічної УПЦ”. Єпископат московської церкви в Україні “підносить патрони”, знімаючи відео про “утиски” в Києво-Печерській лаврі, Хмельницькому, Івано-Франківську, Кам’янці-Подільському, Львові, Шепетівці, Чернівцях.  

Відповідь нашої держави і наших союзників має бути чітка. Американський Інститут вивчення війни (ISW) проаналізував (9 квітня) релігійну складову широкомасштабної війни Росії проти України. У звіті зазначено, що “Росія продовжує використовувати релігію як зброю”. Як припускають аналітики, це є “частиною триваючої російської кампанії культурного геноциду та етнічних чисток, спрямованої на знищення ідеї незалежної української нації та Православної церкви України”.

ISW підрахував, що російські солдати або окупаційна влада вчинили щонайменше 76 актів релігійних переслідувань в Україні. Закрито, “націоналізовано” або примусово перепідпорядковано РПЦ щонайменше 26 культових споруд. Вбито або захоплено щонайменше 29 священнослужителів або релігійних лідерів. Розграбовано, осквернено або зруйновано щонайменше 13 культових споруд на окупованій території України.
У звіті ISW окремо наголошено, що російська влада “систематично придушує релігійну свободу в Росії” й переносить свою державну політику релігійних переслідувань на захоплені території України. Зрозуміло, що під російською окупацією не може бути іншої церкви, окрім як РПЦ чи її філії УПЦ МП. 

Томос вручено церкві та державі

ISW зробив висновок, що “кампанія релігійних переслідувань Москви має на меті знищити автокефальну (незалежну) Православну Церкву України, яку Москва вважає розкольницькою”.  Вказано, що РФ не зважає на рішення Вселенського патріарха, прийняте у 2019 році, про надання Українській Православній Церкві незалежності від Московського патріархату.

Підкреслення важливості Томосу потрібне не лише західній аудиторії. На юридичному значенні цього історичного документа треба постійно наголошувати і в Україні. УПЦ МП не припиняє пропаганди про “неканонічність” ПЦУ, “розкольників” і “несвятів”. Розірвавши разом з РПЦ євхаристійне спілкування (сопричастя) з Вселенським патріархом, церква на чолі з митрополитом Онуфрієм не проявляє жодного бажання змінити свою позицію. Попри жахливість війни, розв’язаної Росією з благословенням патріарха Кіріла Ґундяєва. 

  
Московській церкві треба, нарешті, змиритись і визнати, що Томос надається Вселенським патріархом лише раз! Це колись Московський патріархат під диктовку Сталіна визначив, що автокефалія Польської православної Церкви (1924) “неправильна” і потрібно надати власну, “правильну” (1948). Отже, всі, хто спекулює на темі “ще одного томосу”, свідомо чи ні, але підігрують ворогам автокефалії Української церкви.
Є ще одне нерозуміння значення Томосу в православному житті України, яке демонструється деякими експертами й дискутується у соцмережах. З’явилися припущення, що вписуючи Томос у законопроєкт № 8221, ми у такий спосіб надаємо ПЦУ статус “державної церкви”, наділяючи її повноваженнями, які винятково належать державним органам.

Я вже пояснював цілковиту безпідставність цих побоювань через розуміння ролі Томосу в українському державотворенні (“Церква має визначати, хто може називатися православним”, 4 січня 2023 р.). Після 24 лютого, ціною великих жертв і страждань, ми отримали унікальну можливість остаточно розірвати духовні пута, якими Росія нас прив’язувала до себе з 1686 р., коли незаконно підпорядкувала собі Київську православну митрополію.

Виняткова роль ПЦУ        

У справі автокефального устрою Православної Церкви в Україні, як частини Всесвітнього православ’я, у 2016-2019 роках наша держава спільно з Вселенським патріархатом виконали велику роботу, щоб все відбулося згідно з канонічним та державним правом. Бо перед наданням автокефалії ПЦУ Вселенський патріарх потребував чітко вираженої підтримки Президента і парламенту України. І таку підтримку отримав.
У преамбулі законопроєкту № 8221 зазначено, що Томос було вручено Православній Церкві України та Українській державі. А також те, що “Церква – усі православні митрополії, архієпископії, єпископії, монастирі, парафії та всі церковні установи – має статус автокефальної, є частиною Вселенського Православ’я і занесена до Диптиху Православних Автокефальних Церков і проголошена в межах міжнародно визнаних державних кордонів України”.

Таку роль Томосу підтвердив Верховний Суд України, який констатував (справа № 761/25084/20-ц; провадження № 61-17392св20): “Єдина автокефальна ПЦУ створена того ж дня (15 грудня 2018 р.) Об`єднавчим Собором як Помісна УПЦ згідно з канонічними правилами, зокрема 34 Апостольського правила, і як релігійне об’єднання згідно із законодавством України”.

Водночас УПЦ МП відмовилася від участі в процесі становлення Помісної ПЦУ, повністю підпорядковуючи свою діяльність інтересам РПЦ та Російської держави.

Активно працюючи над отриманням Томосу, Українська держава погодилася з винятковою роллю в українському православ’ї саме ПЦУ, очільник якої має керувати всією церковною спільнотою з повагою до принципу соборності в управлінні. І це йому остаточно визначати, хто і на яких засадах належить до ПЦУ як частини Вселенського православ’я. І держава визнала свою готовість передати ПЦУ частину своїх повноважень, зокрема, участь у реєстрації православних релігійних організацій.    

Стрижень процесу деколонізації

Нагадаю також, що згідно цитованого рішення ВСУ, вирішення того, яка релігійна організація може використовувати термін “православний”/”православна”, винятково відноситься до прерогатив діяльності церкви, бо регулюється Кодексом Канонів Східних Церков. Так само, як і визначення того, що стосується суті віровчення – найважливішої частини святого переказу, який спирається на Святе Письмо. Тут державі точно не місце, якщо ми хочемо, щоб демократична Україна не була схожа на сучасну Росію, а українське православ’я не нагадувало православ’я російського зразка.  

Готуючи війну проти України, Кремль намагався втовкмачити українцям і всьому світові, що Україна – це “недодержава”. Без стійких державних інституцій й того, що називається “інституційною пам’яттю”, коли рішення попередньої влади не заперечуються чинною владою. У Москві й нині переконані, що так воно є. Так само ієрархія УПЦ МП переконано вважає Україну частиною Російської імперії – колишньої, теперішньої та прийдешньої.

Отримання Томосу й автокефальний церковний устрій ПЦУ стали віхами процесу деколонізації України та утвердження нашої держави як частини європейського цивілізаційного простору. Отже, необхідно вписати Томос у законодавче поле державного права.

Влада цих аргументів не враховує, форсуючи свій  проєкт Закону про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій (реєстр. № 8371). Після зустрічі голови ВРУ Руслана Стефанчука з членами Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій голова ВРУ (11 квітня) стало відомо, що законопроєкт підтримують церковні організації. І це не дивно. Адже на зустрічі були і представники УПЦ МП. Що вже абсурдно!
  
Ми натомість маємо констатувати, що ПЦУ ідучи на компроміс з владою такими діями фактично  відмовилася підтримати введення  Томосу 2019 р. до українського законодавчого поля. Тим самим церква очолювана митрополитом Епіфанієм згодилася, що крім неї в нашій державі існуватиме ще одна православна церква. Підпорядкована (принаймні поки що) московському патріархату.   

І тому “Карфаген має бути зруйнований”. Для захисту української незалежності та демократії якомога швидше має бути ухвалений законопроєкт “Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій” (реєстр. № 8221).