Зустріч із воскреслим Христом

Проповідь у неділю ап. Фоми 27 квітня 2014 року

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Ідучи до Єрусалима, Христові учні не могли собі навіть уявити, що саме чекає там їхнього Вчителя. Вони були самовидцями Його дивних вчинків та слів. Вони бачили, що ці слова та вчинки викликають непорозуміння та спалах злоби у фарисеїв. Але вони також були свідками Його величі: бачили, як Йому корилися демони, бачили Світло Преображення на Фаворі, нарешті бачили, як Він напередодні Входу воскресив із мертвих Лазаря…

Шлях до земного Царства Ісуса парадоксальний, вважали апостоли. Але до останнього, до тієї самої миті, коли Він, ніби злочинець, помер ганебною смертю на Хресті, апостоли сподівалися, що весь цей морок ось-ось завершиться черговим владним учинком Господа. Вони сподівалися на повстання, а згодом на Боже чудо… Але ні першого, ні другого так і не сталося. Натомість їхній Учитель помер!

Розгублена, переможена світом громада апостолів тепер боялася всіх і кожного. Раніше їм здавалося, що заради любові можна переступити формальні заповіді Закону. Але, як виявилося, їхній Учитель помер, і Бог не допоміг Йому зійти з Хреста. Із жахом та соромом апостоли згадували, як вони разом з Ісусом порушували суботу; відкидали релігійний авторитет книжників та фарисеїв; брали участь у «розоренні» Храму, коли Господь вигнав звідти торговців…

Як їм тепер примиритися з релігійною більшістю Ізраїлю? Як знову стати своїми для свого ж народу? Як пояснити всім, що насправді Ісус був не таким, як тепер здається всім в Єрусалимі? Як тепер пояснити, що насправді Він хотів виконати, а не скасувати Закон?

Налякані апостоли тепер уже не мріють про месіанське царство. Після того як на власні очі побачили приниження та смерть Ісуса, вони хочуть іншого: повернутися до реального життя, але зробити це так, аби від них не зажадали зректися їхнього Вчителя.

Хтось скаже, що, мовляв, як і будь-який інший смертний, Ісус міг припуститися помилки, міг не до кінця вірно зрозуміти Писання, або дозволити Собі якийсь дивний вчинок… Але хіба в історії їхньої релігії таке трапилося вперше? Хіба не були незрозумілими та дивними деякі вчинки прабатьків та пророків?..

Апостоли налякані та розгублені. Вони одночасно бояться світу та прагнуть з ним компромісу. Будь-якої миті їх можуть схопити так само, як нещодавно схопили куса. А отже, їхні зібрання проходять тепер, так би мовити, конспіративно, а двері дому, де вони збираються, відтепер замкнені з остраху перед іудеями (Ін. 20:19)…

* * *

Нам, людям пострадянської доби, цілком зрозуміла атмосфера, яка панувала у ці години в апостольській громаді. А сам вираз «страху ради іудейська» за радянських часів набув символічного змісту… Чому ви попросили священика таємно охрестити ваших дітей? Чому ви вшиваєте їм хрестик у комір сорочки? Чому ви боїтеся, щоб ваші колеги по роботі дізнаються, що ви — християнин? На ці й безліч інших запитань за радянських часів існувала символічна відповідь, з якої співрозмовник міг вичитати вашу самоіронію та належність до релігійної субкультури: «Через страх іудейський»…

Ми добре розуміємо стан апостолів, бо самі чудово знаємо, що таке страх. Ми боїмося «релігійної більшості» й намагаємося приймати усталені в нашій спільноті правила гри. Ми відчуваємо страх перед похмурою величчю державної влади та можновладцями. Ми інтуїтивно боїмося свободи та відповідальності, намагаємося зректися першої та перекласти на інших другу…

Природа страху полягає в нашій невпевненості в собі та наших стосунках з Богом. Теоретично ми погоджуємося із християнством, іцо наше життя досягає повноти через жертву. Але реально, у своєму власному житті, обираємо замість справжнього життя виживання. Іншими словами, максимально стверджуємо «своє» та «власне» за рахунок «іншого» та «чужого»… «Христос уже номер, — вважали апостоли, — а нам потрібно вижити…» Чи йшлося лише про фізичне виживання? Ймовірно апостоли й боялися смерті. Але ж важко уявити, що всі слова Спасителя після Його смерті перетворилися в їхніх душах на суцільне ніщо; дуже важко повірити, що любов до Господа щезла одразу, коли в їхніх душах майнула думка, що Ісус, Якого розіп’яли римляни, навряд чи був Месією.

Нам дуже просто зрозуміти апостолів, зазирнувши до власної душі. Чи завжди знаходимо ми там повноту віри та уповання? «Життя мінливе», — кажуть люди на своє виправдання. І часом душа дійсно живе досвідом віри, а часом ми живемо не Самим Богом, а згадками про Нього. Щось подібне, напевно, відчували й апостоли… Після ганьби Хресної смерті ніхто з них вже, напевно, не ризикнув би сказати, як колись апостол Петро: Ти — Христос, Син Бога Живого (Мф. 16:16). Але, коли від них вийшов зрадник, серед учнів уже не було нікого, хто 6 наважився уявити собі подальше життя без Ісуса, без згадки про Нього та почуття любові, яке не щезло в апостолів і після того, як Він помер.

Учні не хотіли жити далі без Ісуса. Але вони змушені були змиритися із думкою, що Його присутність в їхньому житті тепер неповна, що вона тепер можлива лише через смуток згадок про Страдника. Коли був живий Ісус, учні разом з Ним дерзновенно шукали повноти свободи. Але тепер, коли смерть відібрала в них Вчителя, вони мовчки погодилися на страх та несвободу. Погодилися на ці умови, аби вижити і зберегти найдорожче: власну дружбу та пам’ять про Ісуса.

* **

Історія ніби завершена. Усе найкраще тепер ніби в минулому. 1 рантом у засмучену громаду… входить Сам Ісус.

Апостолам уже відомо, що гробниця Вчителя виявилася пустою. Вони вже чули емоційні слова Марії Магдалини про ге, що вона бачила й чула Ісуса, Який іде до Свого Небесного Отця. Але більшість із них ще не готові навіть помислити про тілесне воскресіння з мертвих.

1 раптом трапляється щось, що не піддається жодному осмисленню. Першого дня на тижні, ввечері, коли двері дому, де збиралися учні Його, були замкнені з остраху перед іудеями, прийшов Ісус і став посередині і каже їм: мир вам! Сказавши це, Він показав їм руки і ноги, і ребра Свої. Учні зраділи, побачивши Господа. Ісус же сказав їм вдруге: мир вам! як послав Мене Отець, так і я посилаю вас. Сказавши це, Він дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого (Ін. 20:19-22).

Читаючи цей уривок, скептики впродовж століть стверджували: оскільки воскресіння з мертвих неможливе, тут йдеться або про якусь метафору або про галюцинацію. Примітно, що спочатку учні думали щось подібне. У євангеліста Іоанна не до кінця зрозуміло, чому Господь насамперед засвідчує учням Свої тілесні рани. Але тут доречна оповідь євангеліста Луки, який пише, що коли Воскреслий Господь явився учням, то вони спочатку вважали Його привидом.

…Сам Ісус став посеред них і сказав їм: мир вам. Вони схвилювались і злякались, гадаючи, що бачать духа. Але Він сказав їм: чого хвилюєтесь, чому такі думки входять до сердець ваших? Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам; доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не мас, як бачите у Мене. І, сказавши це, показав їм руки і ноги (Лк. 24:36-40).

Учні вважають, що перед ними дух або фантом. Вони думають, що бачать духа. В оригіналі тут стоїть «нневма». Але це єдиний випадок, коли слово вживається євангелістами у розумінні безплотного духа, що прийшов із шеолу і має лише видимість тіла. Примітно й те, що в деяких рукописах стоїть інший іменник — «фантасма» або фантом, мара, привид.

«Мир вам!» — каже Ісус. А деякі пізніші рукописи Євангелія від Луки додають до цього: «Це Я, не бійтеся!». Логіка розповіді підказує, що йдеться про страх учнів перед марою. Але ми розуміємо, що тут дещо ширший контекст. Ісус закликає учнів подолати страх і побачити життя в новому вимірі, побачити його таким, де Христа треба шукати не серед мертвих, а серед живих. «Ваш релігійний досвід, — звертається Господь до учнів і до кожного з нас, — це не явище психічного життя. Він глибший. Цей досвід укорінено в життя, бо Я дійсно подолав смерть і дійсно тілесно воскрес».

Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам; доторкніться до Мене і роздивіться. Євангеліст Лука не згадує тут, чи доторкнулися учні до Христа після його заклику. Але один із ранньохристиянських письменників священному- ченик Ігнатій Богоносець вважає, що вони одразу ж виконали прохання Господа. «Я знаю і вірую, — писав святий Ігнатій, — що Христос і після Євого воскресіння був і є в плоті. І коли Він прийшов до тих, що були з Петром, то сказав їм: візьміть, доторкніться до Мене і переконайтеся, що Я не дух безтілесний. Вони відразу доторкнулися до Нього, і увірували, переконавшись Його плоттю та духом. Тому вони і смерть зневажали і стали вищими за смерть» (Послання до Смирнян, р. 3).

Господь присутній у нашому житті не як персонаж книги (нехай би це була й найбільша, найвеличніша книга за всю історію культури). Він також присутній серед нас не завдяки нашим внутрішнім переживанням, нашій уяві чи відчуттям. Його присутність у нашому житті, хоча й прихована від очей сторонніх, цілком реальна, бо Його воскреслого Тіла можна торкнутися.

Ісус, Який явився учням, — не мара, не привид. Тіло Воскреслого не підпорядковується фізичним законам цього світу і Він вільно входить крізь замкнені двері. Але Господь воскрес не умоглядно, а фізично. І хоча Його Тіло після Воскресіння не схоже на ту тілесність, до якої ми звикли, це те саме Тіло Ісуса, Який помер на Хресті. Адже, як пересвідчилися учні, це Тіло зберігає рани від страждань… Це те саме розіп’яте руками людей Тіло. Це той Самий розіп’ятий на Хресті Ісус. Цс Я Сам, — казав Господь учням. «Це Моє Тіло і це Моя Кров!» — чуємо ми слова Христа за кожною Літургією. Цими словами Господь закликає нас наблизитися, вийти з простору страху назустріч свободі Воскресіння..

***

Ми сповідуємо віру у Воскресіння, але досі боїмося не лише смерті, а й життя. Ми десятки років живемо в Церкві, й раптом, якоїсь миті, можемо відчувати, що нам самотньо й усе наше існування проймає страх…

Як відновити цілісність свого життя? Як стати вільними? Як побороти страх перед небуттям та світом? Хтось намагається знайти розраду в психолога. Хтось прагне відгородитися від страху мурами життєвого успіху. Але єдиним способом побороти страх насправді є зустріч із Воскреслим Христом.

Але яким чином може відбутися ця зустріч? Свого часу ми з вами говорили про досвід митрополита Антонія, який відчув присутність Воскреслого, Живого Христа, читаючи Євангеліє від Марка. Але ж така зустріч — це справжнє Боже чудо, а чудо трапляється не щодня і не з усіма. Що ж нам лишається робити? Плекати в собі чистоту серця? Навчитися по-справжньому молитися? Читати Євангеліє не розумом, а серцем, немов діти? Кожен із цих шляхів — це шлях до реального Богопізнання. Але головна зустріч людини з Воскреслим здавна відбувається в Церкві у Таїнстві Євхаристії, де ми причащаємося Тіла та Крові Воскреслого Спасителя.

З видимого боку Євхаристія — це літургічна згадка або спомин про Тайну Вечерю, яку Ісус Христос здійснив одного разу в історії. Але водночас це й інша, трансцендентна подія. Літургія — це ще й таємниче богослужіння, яке відбувається у вічності. «Ти єси Той, що приносиш жертву, і Принесений, що приймаєш і роздаєшся, Христе Боже наш», — засвідчує віру Церкви в цю дивну одночасність видимого та невидимого, іманентного та трансцендентного молитва Великого входу. Страждання та слава, смерть та воскресіння — це те, що відбувається тепер і зараз, і водночас трансцендентна Божа трапеза у вічності. Одне тут невіддільне від іншого, і таким чином Євхаристія стає не лише спомином про смерть, відповідно до відомих слів апостола ГІав ла (див.: 1 Кор. 11:26), а й явленням Воскресіння. Не лише згадкою про історичну подію Вечері, а й одкровенням про Христа Первосвященика, що літургісає у вічності Небесного Єрусалима.

Боїться той, хто не пізнав живу Божу любов та дружбу. Страх огортає тих, хто ще не знає з власного досвіду, що Христос тілесно воскрес і знову перебуває зі Своєю Церквою. Але коли Божа любов робить нас учасниками небесної Трапези, страх одразу ж втрачає над людиною свою владу. Вже не я живу, а живе в мені Христос, — сказав апостол Павло, і це може повторити за ним кожен причасник Божих Таїн.

Давайте не шукати живого серед мертвих! Давайте шукати Його присутність серед живих, тобто посеред своїх братів і сестер, які щонеділі збираються на Божу Трапезу. О Пасхо велика і найсвятіша, Христе! О мудросте і Слово Боже і Сило! Сподоби нас тісніше з’єднатися з Тобою в невечірній день Царства Твого. Амінь.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес Христос!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *