Аналіз ситуації, в якій відсутність відкритих відповідей і уникання дискусії стають нормою для публічних фігур.
Коли показна публічність замінює чесну розмову
Коли архієрейська ряса стає ширмою – про відповідальність, страх і мовчання суспільства
В українській історії вже не раз траплялося так, що найнебезпечніші речі прикривалися благими словами. Говорили про мир — і готували війну. Говорили про духовність — і обслуговували насильство. Говорили про «поза політикою» — і роками працювали на ворога.
Сьогодні ми знову стоїмо перед цим вибором: думати чи вдавати, що нічого не відбувається.
У публічному просторі з’являються фігури, які намагаються створити образ «поважності», «прийнятності», «морального авторитету». Вони відвідують офіційні заходи, говорять правильні слова, благословляють, усміхаються, апелюють до миру та єдності. І все це — на тлі війни, коли питання відповідальності не може бути декоративним.
Однією з таких фігур з образом «поважності», «прийнятності» і «морального авторитету» уже не перший рік є архієпископ Тернопільський і Бучацький Тихон. Ось і 19 грудня він з’явився на останнє засідання вченої ради у 2025 році, яке підсумувало ще один рік життєдіяльності Західноукраїнського національного університету.
«Владика Тихон висловив щирі слова подяки учасникам засідання вченої ради за сумлінну працю, відданість справі освіти й науки, а також за вагомий внесок у виховання молодого покоління», – ідеться у дописі на сторінці Facebook Тернопільсько-Бучацької єпархії ПЦУ.
Проблема не в словах. Проблема — у минулих і теперішніх діях, про які воліють не згадувати.
Українське суспільство вже заплатило надто високу ціну за небажання називати речі своїми іменами. Саме небажання ставити запитання, саме звичка «не розгойдувати човен», саме страх перед конфліктом і створили ґрунт для того, що ми мали у 2014-му — і маємо сьогодні.
Є речі, які не перекреслюються рясою, посадою чи публічними виступами. Кримінальна відповідальність не зникає від того, що людина говорить про духовність. Факти не перестають бути фактами через аплодисменти в залі.
Особливо небезпечно, коли людина, яка уникає відкритого діалогу, боїться прямих запитань і публічної дискусії, намагається існувати лише в контрольованому середовищі — без незручних тем, без відповідальності, без чесної розмови з суспільством. Страх перед громадським осудом зазвичай виникає не на порожньому місці.
І тут важливо зрозуміти ще одну річ: мовчання суспільства — це не нейтралітет, а форма співучасті.
Коли ми кажемо: «це не на часі», «нехай розбираються органи», «головне — щоб було тихо», ми фактично дозволяємо повторювати старі сценарії. Ми дозволяємо легалізовувати токсичне минуле через публічні заходи, протокольні фото й правильні слова.
Злочин не стає меншим від того, що його чинить людина в рясі. Злочин не втрачає суті від того, що хтось намагається виглядати прийнятним. Злочин залишається злочином — незалежно від форми одягу, статусу чи риторики.
Україна сьогодні воює не лише за території. Вона воює за здатність очищатися, робити висновки і не повторювати помилок. І якщо ми знову дозволимо страху, лицемірству та мовчанню взяти гору — нічого принципово не зміниться.
Зміни починаються там, де суспільство перестає боятися правди. Навіть тоді, коли ця правда незручна. Особливо тоді, коли вона незручна.
Наші попередні публікації
Ціна мовчання: чому один архієрей відсторонений, а інший — недоторканний
Знак питання замість архієпископа: чому один «чорний ромб» іноді важливіший за сотні красивих слів
Кафедральний собор Різдва Христового став заручником «ремонту» від скандального архієпископа
Соц.медіа