— Коли паства пахла шинами на Майдані, там були наші священники. Якщо вона пахнутиме солдатським потом, то і там має бути капелан, — говорить отець Геннадій.

Місцем його служби є храм — невелика кімната без вікон у військовому шпиталі. Металевий запах медзакладу тут поступається аромату свічок. На стінах висять ікони та малюнки, посередині стоїть вівтар, зліва від нього — бронежилет. У кімнаті священник запалює свічки та з геометричною точністю розкладає Євангеліє й хрести на церковному престолі. Отець Геннадій служить капеланом з 2014 року.

Донбас

— У липні 14-го до нашого храму звернулися волонтери, які їздили в зону АТО, за допомогою — військовим потрібен був священник. Тоді я вперше поїхав як капелан до 93-ої окремої механізованої бригади.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Позиції українських військових знаходилися під Донецьком. Волонтери приїхали на чотири дні. Привезли воду, одежу, засоби гігієни та берці. Священники сповідували та причащали військовослужбовців: одного хлопця охрестили просто на позиції

— Я тоді вперше побачив руїни, — згадує отець Геннадій.

Бронежилет капелана / Фото: Поліна Куліш, Ґвара Медіа

Початок

У 2015 році, коли війна з Росією перейшла в «окопи», Українська православна церква Київського патріархату (з 2018 р. — ПЦУ) запропонувала Збройним Силам душпастирську допомогу. Відтоді капелани перетворилися з волонтерів на позаштатних цивільних та працювали з Генштабом.

— Я вважаю, вже тоді, при УПЦ (КП), створили Синодальне управління військового капеланства. Ми мали посвідчення та на ротаційній основі відвідували зону бойових дій. Священник служив на парафіях, потім брав відпустку на місяць за свої кошти, аби поїхати на фронт.

Волонтери подарували капелану підсвічник, зроблений з гільз / Фото: Поліна Куліш, Ґвара Медіа

Формально капелани не були військовими, тож не мали правового захисту й не отримували зарплатню.

— Приїхав Владика, зібрав небагатьох священників ПЦУ і сказав: «Отці, треба, щоб від нашої єпархії капелан поїхав на фронт». Я дивлюся: справа від мене сидить настоятель, якому під 80. Зліва — священник, що тільки-но одружився. За ним — священник з трьома дітьми. У мене вже діти дорослі, тож я сказав: «Владиченько, мабуть, я поїду. Я вже їздив туди як волонтер».

Отець Геннадій повернувся до знайомої 93-ої бригади, тоді вони стояли в Пісках неподалік Донецького аеропорту. 

— От жив у Харкові, війна десь йшла, а люди про це й не знали, — згадує капелан. — А приїжджаєш сюди — навколо руїна, будинки розбиті, одні димарі стоять. Я таке бачив лише в підручниках історії, коли вивчав Другу світову. Перші три дні було враження, що це все неправда, декорація, бутафорія. От я дійду до кінця вулиці, а там — стоять кінокамери, сидить режисер, горять софіти.

Закон

Отримали військове звання священники вже після початку повномасштабного вторгнення. У березні президент підписав закон про створення Служби військового капеланства. Разом із ним посада стала офіцерською. Священники офіційно стали військовослужбовцями ЗСУ, отримали грошове забезпечення, пільги та гарантію компенсації родині, якщо капелан отримає поранення чи загине.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

— Ми не нормальні офіцери, до нас ще єсть приписка така — молодший лейтенант «капеланської служби». Посада доволі дивна: ми не можемо служить ні на одній офіцерській посаді й на нашій посаді теж ніхто не може служити. У мене всього один підлеглий [помічник капелана — ред.], але всі військовослужбовці цієї частини — це моя паства.

Шпиталь

Коли почалося повномасштабне вторгнення, отець Геннадій служив у Харківському прикордонному загоні. 

— Першим ділом я поїхав на місце своєї служби. Там вже всі були забарикадовані, кругом кулемети, автомати, собаки прикордонні по коридорах бігають. Мені доручили спалювати архіви, чим я цілий день займався. А ввечері, коли всі зрозуміли, що почалася повномасштабна агресія, мені сказали: «Отець, ідіть до храму молитись».

Капелан запалює свічки

Через пів року отець Геннадій обійняв посаду капелана шпиталю. Священник мешкав там 24/7 — у кутку досі стоять згорнуті матраци та каримати. Тоді місто обстрілювали з артилерії та реактивних систем. На сусідніх перехрестях йшли бої з диверсійно-розвідувальними групами. До шпиталю везли багато поранених як військових, так і цивільних. 

— Було й таке, що відспівували їх прямо тут. Пам’ятаю, на сьомому поверсі лежала восьмирічна дівчинка, загорнута в простирадла. Її привезли, але, на жаль, не змогли врятувати. Я стояв і плакав.

Коли почали літати російські літаки, всі падали на підлогу. До підвалу спускалися і медики, і легкопоранені військові. А всі важкопоранені лежали на поверхах і молилися. Їх вивезли в коридори, щоб під час обстрілів бійців не травмувало уламками скла, згадує отець Геннадій. У медиків були істерики, тому що  емоційно витримати постійну небезпеку надто складно, особливо перші місяці. 

Капелан отець Геннадій

Втома накопичується у всіх, особливо в молодшого медперсоналу, ділиться спостереженнями священник.

— Вони ж цілодобово працюють, дивляться на рани та пошкодження. А це жахливі пошкодження — відірване, розтрощене, розплющене, — каже отець Геннадій.

Він регулярно навідується як до пацієнтів, так і до медперсоналу — спілкується, а в неділю розносить святі дари.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Капеланство

В обов’язки капеланів у першу чергу входить душпастирство — турбота про духовний стан військовослужбовців.

— Капелан — душпастир для всіх військовослужбовців, незалежно від їхнього віросповідання. Якщо, наприклад, мусульманин потребує задоволення своїх релігійних обрядів, то я повинен покликати мусульманського імама. Так само з юдеями. 

Священні книги мусульман та юдеїв

Окрім українських бійців, отець Геннадій душпастирствував і російських військовополонених. Це були молоді хлопці 23-27 років з Рязані та Твері, згадує капелан. Їх взяли в полон та привезли до госпіталю, де надали медичну допомогу.

— Коли я зайшов, вони дуже злякалися — думали, що прийшли їх відспівувати. Я запитав: «Чи не бажаєте ви посповідатися, а потім причаститися?». Вони на мене дивилися і не розуміли, про що я говорю.

Тоді капелан спитав російською, чи знають вони, що таке сповідь чи причастя — відповіді не було.

— Я не витримав і кажу: оце прийшли вони до нас вчити Русь православну — це повне невігластво. Правда вони заучено казали, що прийшли на «учєнія», але командир мені відказав: «Не вірте, це диверсійно-розвідувальні групи. От хто-хто, а вони знали, куди йдуть». 

Особисті речі капелана

— Тому український військовослужбовець, який знищує російського загарбника, робить для нього велике благо, вчасно зупиняючи. Той міг би ще таких злочинів накоїти, що не дали б йому прощення. А так, якщо наш військовослужбовець його зупинить, то, можливо, Господь змилосердиться і пробачить, бо ті не відають що творять — голова їхня забита російською пропагандою.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Психологи

— Коли я був на передовій, то десь 20% робочого часу я працював як священник, а 80% — надавав психологічну допомогу. Служіння, духовні бесіди, поради, вислуховування, молитва — це ж все методи психологічної допомоги, які існували з давніх-давен. 

Отець Геннадій розповідає, що сумнівався у психологах — думав, що священники можуть замінити їхню роботу — поки не побачив, як працюють ізраїльські військові психологи: «Я зняв капелюха».

— Єсть така розхожа думка, що батюшка може будь-які питання вирішити, але єсть професіонали своєї справи, — згадує капелан враження після тренінгу з ізраїльськими психологами.

В Україні інститут військових психологів лише зароджується, попри те, що в державі немає як такої культури психологічної допомоги, вважає отець Геннадій. Тому їхні функції частково виконують капелани.

Буклети з духовними порадами 

— Я кажу всім військовослужбовцям: «Надавайте один одному психологічну допомогу». Найпростіша психологічна допомога — це вислухати товариша, а не відвернутися і відкинути. Людина в такому разі може заподіяти собі зло, а коли це військові, то нашкодити не лише собі, а й оточенню, бо має зброю.

Рефлексія

В армії Ізраїля військові психологи після консультування бійців їдуть до свого куратора — полковника психологічної служби. Він працює з ними півтори-дві години, щоб психолог позбувся стресу. Тільки тоді він повертається до родини, розповідає отець Геннадій.

— На жаль, ми такого не маємо, — додає. 

Через пів року постійного перебування у шпиталі він помітив, що «дах почав їхати». Тоді священник відпросився у командування, щоб ночувати в храмі неподалік від шпиталю. 

— На недільні служби в храмі я також приходив. Священник не може не служити — йому це дає можливість відновлюватися через спілкування зі старшим духівником, сповідь, причастя, молитву, — перераховує отець Геннадій. — Через родину, до речі, теж пробую, але якось не дуже вдається.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Церква

Російська агресія має багато облич — Україна має захищати себе не лише на фронті, але й в інформаційному просторі, каже отець Геннадій. Війна 2014 року показала, що країна має справу з гібридною війною, що задекларовано у військовій доктрині Російської Федерації.

Розмальована кришка від коробки патронів

Віра Христова прийшла в Україну з Греції, тож духовенство вважає цю церкву своєю матір’ю. Москва охрестилася набагато пізніше. Згодом українську церкву поглинули, після здобуття незалежності на території України з’явилося три церкви: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква.

Вселенський патріарх Варфоломій вчинив мудро, зазначає отець Геннадій. Він каже: «Брати, я даю вам можливість об’єднатися і почати відбудовувати свою країну та церкву. Ви маєте історію, я вас поважаю». Але умовою для того, щоб він це зробив, є спільна заява церкви та держави, тобто уряду і президента. З 2018 року в країні існують дві церкви: Православна церква України та Українська православна церква Московського патріархату.

— Остання називає себе українською, хоча входить у склад Російської православної церкви. На офіційному сайті останньої все чорним по білому написано, а вони кажуть: «Ні, ми до них ніякого відношення не маємо». Що ж ви, бувши в складі РПЦ, називаєтесь Українською православною церквою? Це обман та брехня.

— Згідно з законом, вона має перереєструватися і називатися Російською Православною Церквою. А вони морозяться досі — вже бомби падають на голови, багато церков розбиті, священники загинули. А у Святогірський Лаврі говорять: «Это не русские, а украинские ракеты падали на нас». Їм хоч кілок на голові тиши. Є така хвороба, називається — православ’я головного мозку.

Перехід

Досі триває пошук національної ідеї, вважає отець Геннадій. 

— Наша церква відкрита, якщо якісь громади або священники бажають перейти. Згідно з нашим законодавством, вони можуть це зробити. Ми все-таки соборна церква. Вирішувати повинна громада, тому що церква — це ви, я, ті, хто йдуть коридором. Наш народ повинен захищатися на законодавчому рівні, що і робить наша держава. 

Настане час, коли вони повинні зрозуміти: якщо триває війна, якщо вбивають твій народ — яку позицію ти маєш зайняти.

Джерело: Грава Медіа