Протоієрей Джон Бер аналізує роль Російської православної церкви у підтримці війни та можливість її засудження за єресь і військові злочини.

Чи може церква виправдовувати агресію? Богословська та юридична оцінка дій РПЦ

У своїй статті «Хто охороняє охоронців? Хто говорить від імені Церкви?» (опублікованій 24 квітня 2024 року на сайті Public Orthodoxy) протоієрей доктор Джон Бер розглядає питання, пов’язані з нещодавніми подіями в Російській Православній Церкві та реакцією на них з боку православної спільноти.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Він посилається на статтю сестри Васси, яка піднімає питання про можливість застосування терміну «єресь» до «Едикту» XXV «Всесвітнього з’їзду російського народу», затвердженого під головуванням Патріарха Кирила Московського 27 березня 2024 року. Сестра Васса вказує на 15-й канон Протодевтерського собору Константинополя 861 року, який дозволяє відокремлення від предстоятеля у випадку, якщо він публічно проповідує єресь, засуджену святими соборами або отцями.

Отець Джон Бер також згадує статтю диякона Джона Хриссавгіса, який пропонує, що замість звинувачення Патріарха Кирила в єресі, було б ефективніше засудити його як «політичного хулігана та військового злочинця». Він зазначає, що хоча не існує законів проти «політичного хуліганства», є закони щодо військових злочинів. Зокрема, 17 квітня 2024 року Парламентська асамблея Ради Європи (Резолюція 2540, пункт 13) засудила риторику Патріарха Кирила та ієрархії Московського патріархату за «зловживання релігією та спотворення православної християнської традиції», підкреслюючи, що «підбурювання до вчинення злочину агресії, геноциду та військових злочинів є злочином само по собі».

Джон Бер підкреслює, що в сучасному світі, з огляду на зростаючі міграційні потоки, виникає питання ідентифікації тих, хто «належить» до тієї чи іншої етнічної групи, що призводить до перетворення ієрархів на етнархів, які ведуть процесії з національними прапорами або відправляють інших на смерть в ім’я «священної війни».

Він зазначає, що ми живемо в часи значних змін, подібних до тих, які відбулися під час навернення Костянтина та імперії, але в зворотному напрямку: ми більше не живемо в християнському світі і знову вчимося бути у вигнанні в цьому світі. У зв’язку з цим, не дивно, що форми та структури, розроблені в попередні епохи, повинні також еволюціонувати, як це було тоді, щоб структура знову служила своїй функції.

Таким чином, Бер закликає до переосмислення ролі та функцій церковних структур у сучасному світі, підкреслюючи необхідність адаптації до нових реалій та збереження істинної суті православної віри.

Ця стаття є важливим внеском у сучасні дискусії про роль Церкви, ідентичність та виклики, з якими стикається православ’я в сучасному світі.

https://youtu.be/Gy-gCEWh5-4

ДЖЕРЕЛО