Єдність через автономію: звернення УАПЦ до Вселенського Патріарха

УАПЦ демонструє відкритість до співпричастя з Константинополем, розглядаючи автономію як тимчасовий шлях до визнання.

У 2009 році Архієрейський Собор УАПЦ звернувся до Варфоломія з проханням про канонічне врегулювання українського православ’я

ПОСЛАННЯ

Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Мефодія до священства з нагоди 20-річчя відновлення автокефалії

Частина II-А

Статтю взято з книги «ОДИН НАРОД, ОДНА МОВА, ОДНА ЦЕРКВА», виданої Наталією Шевчук, Головою ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія», присвяченої до 25-річчя відновлення автокефалії Української Православної Церкви та 15-річчя Предстоятельського служіння (2000–2015) Блаженнішого МЕФОДІЯ, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви.

II. Визначення шляхів виходу з канонічної ізоляції

Реакція українського суспільства на пастирський візит до нашої країни Святішого Патріарха Варфоломія засвідчила, що українці з нетерпінням чекають на канонічне визнання вселенським православ’ям проголошеної нами автокефалії. Ми переконалися в тому, що єдиним шляхом до такого визнання, який скоротить час вимушеного перебування УАПЦ та автокефального руху загалом у канонічній ізоляції, є пошук компромісного рішення, вироблення тимчасової та перехідної канонічної моделі, котра б дозволила нашій Церкві увійти до співпричастя з Константинопольським Патріархатом.

1. Діалог із Константинополем та вироблення моделі врегулювання канонічної кризи в Україні

Одним із варіантів урегулювання кризи, що активно обговорювався рік тому під час візиту до України Святішого Патріарха Варфоломія, було тимчасове входження УАПЦ та УПЦ КП до складу Вселенського Патріархату на правах широкої автономії. Цей варіант уже обмірковувався експертами, і, незважаючи на окремі недоліки, ми досі вважаємо його конструктивним та перспективним, оскільки він надає нам можливість вирішити головну проблему — зробити канонічно легітимною нашу церковну ієрархію та відновити спілкування нашої Церкви зі вселенським православ’ям через Святішого Патріарха Варфоломія за тим зразком, що застосовувався свого часу в УПЦ у США і діаспорі та УПЦ в Канаді.

Інший варіант, який, на нашу думку, також вартий уваги експертів і церковних діячів, полягає у врегулюванні української церковної проблеми за допомогою так званої елладської моделі, коли частина єпархій Церкви перебуває в одночасному канонічному підпорядкуванні двом Помісним Церквам (у випадку Греції — Елладській Церкві та Вселенському Патріархату).

Ця модель виникла внаслідок приєднання до Греції так званих «нових територій» у результаті балканських війн 1912-1913 рр. Нові території становлять близько половини всієї території сучасної Греції. У липні 1928 року грецький уряд видав закон про зарахування єпархій «нових територій» до складу Елладської Церкви. А у вересні того ж року Вселенський Патріархат видав акт, згідно з яким єпархії нових земель, зберігаючи підпорядкування Вселенському Патріархові, перейшли до управління Елладської Церкви. При цьому за Вселенським Патріархом було збережено низку канонічних прав щодо нових територій. Зокрема Патріарх зберіг за собою право утверджувати кандидатів на кафедри, а також забороняти переведення архієреїв з однієї кафедри на іншу. Таким чином, елладська модель свідчить про те, що за бажання подвійна юрисдикція може сприяти такій організації канонічного життя місцевої Церкви, яка відповідає інтересам декількох сторін і допомагає уникнути розколу та дезорганізації церковного життя.

Втім реалізація цієї моделі та зцілення розколу в умовах сучасної України не може розглядатися окремо від проблеми визначення статусу Української Православної Церкви, зокрема від проблеми внесення Української Церкви до загальноцерковного диптиху. Канонічний статус Української Церкви, що є однією з найбільших Церков світу, не може регулюватися внутрішньою документацією однієї Помісної Церкви. Українська Церква має отримати статус, який був би визнаний повнотою вселенського православ’я. А головним критерієм такого визнання, на нашу думку, мусить бути присутність Української Церкви в диптиху Вселенського Патріархату, до якого сьогодні входять автономні Церкви Синаю, Фінляндії та Естонії, та в диптиху Руської Православної Церкви, де присутні не лише щойно згадані, а й такі нечисленні Церкви, як Японська та Китайська. Україна — одна з найбільших країн сучасного світу, сумарна кількість православних парафій якої становить близько 16 850. В Україні несуть служіння 108 православних єпископів, 58 з яких належать до канонічно визнаної УПЦ. Така численна та структурно розвинута Церква обов’язково мусить бути присутньою в диптиху. А той факт, що цього досі не сталося, свідчить про ті канонічні парадокси, до яких призводить імперська церковна політика Москви й трагічний факт розколу українського православ’я.

Згадані нами та інші моделі подолання канонічної кризи в Україні вимагають ретельної експертизи в контексті православної еклезіології, каноніки, історичного досвіду Церкви та сучасного стану Помісних Церков. УАПЦ готова брати участь у такому обговоренні та захищати власне бачення причин церковної кризи і шляхів її подолання. Водночас ми вважаємо, що головна роль в обговоренні мусить належати богословам та експертам інших Помісних Церков. (Дивіться положення про «Вище Управління Української Церкви», яке було прийнято Всеукраїнським Собором 9 липня 1918 р. та затверджено Помісним Собором Російської Православної Церкви 7-20 вересня цього ж року). Однак згодом цей статус в односторонньому порядку було скасовано.

Особливе значення для нас має й те, які шляхи подолання сучасної канонічної кризи у нашій країні бачать ієрархи Помісних Православних Церков. Адже у Христовій Церкві, члени якої становлять одне Тіло, немає «чужого» болю. Помісні Церкви не ізольовані одна від одної за формальним критерієм території або державних кордонів. Православ’я — це єдине церковне тіло, єдина церковна родина, де біль когось одного є спільним болем усіх інших.

2. Відкритість УАПЦ до Вселенського Патріархату

Порівняно з іншими православними юрисдикціями в Україні, Українська Автокефальна Православна Церква демонструє максимальну відкритість до Вселенського Патріархату. Наша Церква заявила про готовність до розгляду компромісного варіанта вирішення української церковної проблеми, до такої моделі канонічного врегулювання, яка б максимально враховувала інтереси, обставини церковного життя та сучасні канонічні можливості всіх заінтересованих сторін.

Саме тому 26 серпня 2009 року Архієрейський Собор УАПЦ одностайно прийняв Звернення до Святішого Патріарха Варфоломія, в якому єпископат нашої Церкви засвідчив своє бажання вийти зі штучної канонічної ізоляції та відновити співпричастя зі вселенським православ’ям. Ми також засвідчили перед Святішим Патріархом Варфоломієм готовність із синівським смиренням на певний час відмовитися від автокефального статусу й увійти до складу Вселенського Патріархату як автономна Церква.

Зробити такий крок перед своєю смертю закликав нашу Церкву ще Святіший Патріарх Димитрій, котрий мріяв про відновлення співпричастя між УАПЦ та Константинополем через церковні структури УПЦ в діаспорі. Святіший Димитрій розумів, що входження до складу Константинопольської Церкви — складний, але духовно корисний акт. Спираючись на його заповіт, ми звертаємося сьогодні до Святішого Патріарха Варфоломія з проханням прийняти нашу Церкву під свій першосвятительський омофор. Ми робимо це відкрито — не як політики, а як люди Церкви, бо шукаємо не своєї користі, а Божої правди. Звернення до Святішого Патріарха — доказ чистоти наших намірів. Ми свідчимо, що прагнемо не особистої влади, а блага Церкви, що наш вихід з-під юрисдикції Московського Патріархату двадцять років тому не був актом юрисдикційного владолюбства.

Входження під омофор Вселенського Патріарха — усвідомлена жертва нашої Церкви заради відновлення церковної єдності. Йдучи цим жертовним шляхом, ми чинимо так не «з суперництва або з марнославства», але, згідно з наказом апостола, вважаємо інших більшими за себе і прагнемо не власної користі, а користі інших (Фил. 2, 3–4). Заради єдності ми готові тимчасово відмовитися від автокефального статусу нашої Церкви і просимо Церкву-Матір відновити для Православної Церкви в Україні той статус, який вона мала перед неканонічним приєднанням її до Московського Патріархату (1687 р.).

Наша Церква і нині вважає, що автокефалія є найоптимальнішою моделлю влаштування канонічного життя в Україні. Але, прямуючи до цієї мети, ми пам’ятаємо про слова Спасителя: «Кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, — той піднесеться» (Лк. 18, 14). Історичний досвід перебування Української Церкви під юрисдикцією Константинополя впродовж семи століть (988-1687) свідчить, що універсалізм церковної свідомості Вселенського Патріархату дозволяв Українській Церкві вільно та динамічно розвивати своє церковне життя. Знаменним є і те, що саме у складі Вселенського Патріархату Українська Церква перебувала в часи, які ми досі вважаємо «золотою добою» в нашій церковній історії. Йдеться про епоху Київської Русі, коли було сформовано наші богословські, літургійні та художні традиції, та про добу відродження нашої Церкви у XVII ст., коли Українська Церква знову набула величі зусиллями Екзарха Константинопольського престолу, Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси Петра Могили (1633–1647).

Надихає УАПЦ і сучасна позиція Вселенського Патріархату, засвідчена пастирською турботою та розумінням проблем українського православ’я з боку Святішого Патріарха Варфоломія. Позиція Святішого Патріарха є ще одним доказом того, що, на відміну від інших Помісних Церков, Константинополь не намагається вкрасти у нас свободу, але бажає загоїти рани на тілі Української Церкви та об’єднати її в єдину Помісну Церкву. Як зазначив у своєму «Зверненні до української нації» (26 липня 2008 р.) Святіший Патріарх Варфоломій, Вселенський Патріархат має історичний досвід обмеження власних інтересів заради інших.

«Церква-Мати, — каже Святіший Патріарх, — погоджувалася з вимогами урядів новостворених на Балканському півострові держав із православним населенням щодо автокефалії їхніх Церков, які виходили з-під Її канонічної юрисдикції, а саме: Грецької (1850 р.), Сербської (1831 р.), Болгарської (1945 р.) та Албанської (1937 р.), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії і спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату».

Цей історичний досвід Вселенського Патріархату, його вірність християнському універсалізмові, а також позиція Святішого Патріарха Варфоломія додають нам впевненості у тому, що наша відмова від автокефалії самопроголошеної приведе нас до отримання з рук Вселенського Патріарха автокефалії канонічної. Тимчасово відмовляючись від автокефального статусу, ми не відмовляємося від величної та страдницької історії та традицій нашої Церкви. Історія нашої Церкви залишатиметься нашою історією, а її історичні традиції — нашими традиціями. Незмінною залишатиметься і стратегічна мета нашої Церкви — розбудова єдиної канонічної Помісної Церкви на чолі з Київським Патріархом.

Це Послання Блаженніший МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви написав у 2009 році.

Джерело: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Далі буде