У Полтавській області відбулися «пастерські перихорези» — семінар для 18 священиків Православної Церкви України з різних єпархій. Захід, організований за підтримки Синодального відділу у справах молоді та Митрополита Федора, став майданчиком братерського спілкування, молитви та обговорення актуальних викликів парафіяльного життя в умовах війни. Особливими гостями були отець Ніколау Дулі Геріс із Греції та харківський священик о. Ігор Шрамко, чия історія надихнула учасників. Формат виявився простором довіри, відновлення й оновлення духовенства ПЦУ.

Перихорези — неформальні зустрічі, що стають простором чесності та духовної єдності

У мальовничому куточку Полтавщини відбулася подія, яка може стати переломним моментом для розвитку сучасного парафіяльного життя в Україні. Вісімнадцять священиків Православної Церкви України з різних єпархій — від Києва до Харкова, від Чернігова до Сум — зібралися на виїзний семінар, що отримав назву «пастерські перихорези». Організаторами заходу виступили архімандрит Серафим (Панкратов) та протоієрей Юрій Чічак.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Цей формат народився нещодавно й уже викликав зацікавлення у духовенства. Перший досвід засвідчив: у часи війни, коли громади та священики переживають особливі випробування, потреба у такому братерському спілкуванні зростає.

Серед учасників — військові капелани, багатодітні батьки, сільські душпастирі та ті, хто служить під обстрілами або пройшов через окупацію. Їх поєднало прагнення — оживити парафіяльне життя, знайти нові відповіді на виклики сучасності та підтримати одне одного у служінні.

Захід відбувся за сприяння Синодального відділу ПЦУ у справах молоді та під особистим покровом Митрополита Полтавського і Кременчуцького Федора, який не лише прийняв учасників, а й поділився власним досвідом пастирського шляху.

Темою зустрічі стала організація парафіяльного життя в умовах війни та юридичних викликів.

Священики спілкувалися з маркетологом соціальних проєктів Тетяною Ждановою, яка закликала до нових підходів у комунікації з громадою.

Віряни парафії св. Катерини з Києва поділилися досвідом позабогослужбових зустрічей.

Особливим гостем став отець Ніколау Дулі Геріс із Грецької Церкви, духовник Афінської єпархії. Його слова прозвучали як дороговказ для сучасного священика: «Не відвертайтеся від світу і не впадайте у критиканство. Опираючись на любов Христову, служіть людям добром».

Найбільш зворушливою стала історія харківського священика о. Ігоря Шрамка, який, втративши зір у дитинстві, двадцять років чекав на хіротонію. Сьогодні він не лише служить у вівтарі, а й надає юридичні консультації та допомагає воїнам, які втратили зір на війні. Його приклад став нагадуванням для всіх: священство — це дар, якого не можна сприймати як належне.

Пастирські Перихорези (Див. відео: https://youtu.be/c5PzppyV3Vs). Вересень 2025

Формат «перихорез» — невимушених братерських зустрічей — став простором чесності та довіри. Учасники говорили про власні помилки й відкриття, шукали практичних рішень для парафій та відкривали нові горизонти служіння.

«Я хотів поговорити з тими, хто мене розуміє. Відпочив, набрався сил і енергії. Я вдячний за цю можливість», — зізнався один з учасників.

Церква, яка переживає війну разом зі своїм народом, потребує саме таких моментів: коли священики відчувають себе не лише служителями на місцях, а частиною живої братської спільноти.

Полтавська зустріч продемонструвала: Православна Церква України вміє не лише відповідати на зовнішні виклики, а й формувати нову культуру внутрішнього спілкування. Це не формальні наради чи адміністративні звіти, а простір щирої розмови, взаємопідтримки та духовного оновлення.

В результаті тематичних дискусій і жвавого спілкування з доповідачами учасники цієї історичної зустрічі зробили висновки. Ось кілька їх основних тез:

— залишити бажання знову воцерковити все суспільство і світ, як воно було колись, краще налаштуватись на служіння їм;

— перестати боятись сьогоднішнього світу; до нього, безперечно, є зауваження, але є й багато хорошого сьогодні, близького Євангелію; варто відкритись до світу і до людей, орієтуватись і на них;

— святиня — це людина, і люди різні; інколи священнику, як батьку з дітьми, треба «няньчитись» з людьми, це нормально;

— залучати до служіння активних вірян, які готові брати відповідальність, ділитись із ними служінням у спільноті;

— шукати цілісності перед Богом і перед людьми, а не просто виконувати роль священника;

— соціальне служіння і активність прийнятні і навіть необхідні сьогодні священнику, але варто завжди пам’ятати, що основна наша місія — богоспілкування, життя у Христі.

У час війни такі «перихорези» стають не розкішшю, а життєвою потребою — для самих священиків, для їхніх громад і для всієї Церкви.

Джерело: Українська Православна Церква/Православна Церква України