Перші кіборги

29 січня 1918 року в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв при 16 кулеметах та з однією гарматою на залiзничнiй платформi. У росіян була десятикратна перевага в живій силі, мали бронепотяг та артилерію. Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко.

Завдяки вигідній позиції і героїзму бійців українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 юнаків, – заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Полонених катували, а потім стратили. Згодом частину героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Загалом у бою під Крутами загинуло з української сторони, за різними оцінками, 70–100 осіб. Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.

Згадаємо слова Блаженнішого Митрополита Мефодія, які він промовив у останньому в своєму житті Великодньому посланні в 2014 році, згадуючи про трагедію під Крутами: “Хто забуває свою історію, той приречений на її повторення”.

Блаженніший в посланні сказав: “І завжди в таких випадках молодь, яка переповнена любов’ю і до свого Києва, до жителів Києва і до всієї України приносить на вівтар саме дороге що в неї є – своє життя. Там, під Крутами ці майже беззбройні хлопці повстали проти переважаючих сил червоних військ… Їх всіх по-звірячому знищили. Їх розстрілювали впритул, кололи багнетами, рубали шаблями…

Коли Київ вчергове визволили, то рідні, друзі отримали можливість по-християнські поховати героїв Крут. Але впізнати їх було неможливо: розпухші, замерші від морозу, вони були подібні один на одного. Їх всіх погрузили на підводи і ця жалібна хода направилась до Києва. По всій дорозі, в кожнім селі і містечку люди оточували ці підводи із тілами мучеників, молились і плакали. З тих пір до нас дійшло одне свідчення, а можливо й легенда. Одна матір впізнала свого сина, перенесла до рідної домівки, омила тіло, зняла окривавлену сорочку і вдягнула білу чисту вишиванку, а сама сіла коло домовини із тілом своєї кровинки і задумалась. Перед її взором проходило життя її сина. Ніби в забутті вона раптом як наяву побачила свого сина, який звернувся до неї: “Мамо, віддай мені мою окривавлену сорочку – я хочу в День Судний свідчити перед Господом, як нас вбивали і про те, що ми безмежно любили свій народ, свою землю, яку Бог дарував нам.

Прийде час, і про нинішніх героїв народ буде складати легенди”.

Пресслужба Тернопільської єпархії ПЦУ