Послання Предстоятеля УАПЦ з нагоди 20-річчя відновлення автокефалії стало закликом до єдності, вірності традиції та спротиву зовнішньому тиску.

Жертви, спадщина, принциповість — основа відродженої автокефальної Церкви

ПОСЛАННЯ

Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Мефодія до священства з нагоди 20-річчя відновлення автокефалії

Частина I

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Статтю взято з книги «ОДИН НАРОД, ОДНА МОВА, ОДНА ЦЕРКВА», виданої Наталією Шевчук, Головою ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія», присвяченої до 25-річчя відновлення автокефалії Української Православної Церкви та 15-річчя Предстоятельського служіння (2000–2015) Блаженнішого МЕФОДІЯ, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви.

I. Місце УАПЦ у сучасному церковному житті України

Превелебні отці! Цього року наша Церква відзначає 20-річчя новітнього відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Вертаючись подумки до подій 1989 року, ми з вдячністю згадуємо тих священиків та вірних, котрі мужньо, незважаючи на протидію імперських структур, проголосили відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Ці люди були меншістю, але усвідомлювали, що шлях, який вони обрали, є шляхом відповідальності та сповідництва. Саме завдяки цьому «мале зерно», посіяне ними, виросло і згодом перетворилося на величне церковне дерево. До парафії святих апостолів Петра і Павла долучилися тисячі православних громад, зародився могутній рух за автокефалію, що змінив обличчя сучасного українського православ’я. Жертовне служіння та страдництво меншості зробило її «закваскою» нового церковного життя в Україні.

1. Спадщина свободи

Символом цього сповідництва для нас сьогодні є постать покійного першоієрарха УАПЦ Святішого Димитрія Яреми, колишнього настоятеля львівської парафії святих апостолів Петра та Павла, клір якої першим в Україні вийшов з-під юрисдикції Московського Патріархату та приєднався до руху за автокефалію. Жертовний пастир, талановита особистість і дослідник української традиції іконопису, першоієрарх гнаної Церкви владика Димитрій не був схожий на ієрарха «радянської» церковної традиції.

Святіший Патріарх Димитрій (1993-2000) мріяв про Церкву, яка стане іконою Божої правди, Церкву гнаних, але вірних Христові. І водночас Святіший не був «кабінетним мрійником». Свій ідеал він втілював у власному служінні. Святіший Димитрій був патріархом нескорених. Патріархом, котрий не прагнув зовнішньої величі. Патріархом, котрий не боявся протистояти державі, коли та кривдила Церкву. Патріархом, який висловлював не лише живі, а й парадоксальні думки, і завжди вголос казав лише те, що думав.

У цьому Святіший Патріарх Димитрій був учнем свого попередника на посаді першоієрарха УАПЦ — Святішого Патріарха Мстислава (1990-1993), який боровся не лише за ідею автокефального буття Української Церкви, а й за її історичні традиції та форми церковності. Святіші Патріархи Мстислав та Димитрій стали для нас взірцем того, яким має бути служіння сучасного православного єпископа. Вони навчили нашу Церкву смиренню та наполегливості, готовності до компромісу в другорядному та принциповості у головному, вмінню жертвувати собою та мужньо захищати церковні ідеали.

Образ жертовного служіння та вірності київській церковній традиції надихав й іншого церковного першоієрарха, без якого неможливо помислити новітню церковну історію, — Патріарха УПЦ КП Святішого Володимира (1993-1995). За життя владик Димитрія та Володимира нам було важко усвідомити промислительний сенс їхніх непорозумінь. Але сьогодні, коли від блаженної кончини обох минуло багато часу, ми розуміємо, що кожен з них у власному церковному середовищі залишив ті зерна правди, які, зрештою, допоможуть нам об’єднатися.

Усі три першоієрархи — владики Мстислав, Димитрій та Володимир — вважали, що проголошення автокефалії Української Церкви та її відновлення наприкінці ХХ століття було вкрай необхідним та корисним для церковного життя канонічним актом. Відзначаючи нині 20-річчя відновлення автокефалії, ми пересвідчуємося в тому, що це справді так. Хоча наша автокефалія була самопроголошеною, а тому й досі залишається офіційно невизнаною Помісними Православними Церквами, вона є адекватною відповіддю на здобуття Україною державної незалежності. Завдяки їй вдалося зберегти структури Православної Церкви у західному регіоні України та посилити місіонерський потенціал у центральних регіонах, допомогти мільйонам патріотично налаштованих українців увійти до лона Церкви та сприяти уцерковленню українського суспільства та культури.

Вшановуючи сьогодні пам’ять перших українських патріархів, кожен з нас, священнослужителів УАПЦ, має поставити собі питання: чи запалюють наші слова й служіння серця вірних так, як запалювали їх слова та вчинки наших перших патріархів, чи гідні ми їхньої величної спадщини, чи зберегли ми у нашій Церкві Христову свободу, за яку вони боролися?

2. УАПЦ та дві інші православні юрисдикції в Україні

Всі ці роки УАПЦ була незручною Церквою для тих структур та осіб, які бажали ззовні маніпулювати церковним життям. Нас не помічали. Нам протидіяли. У нас намагалися відібрати юридичний статус та примусово приєднати до інших Церков. Однак, незважаючи на всі перешкоди, ми існували й існуємо як Церква, що самостійно, без зовнішнього впливу, визначає напрями свого розвитку.

Сьогодні УАПЦ — найменша з трьох православних юрисдикцій України. Але ми не мріємо про зовнішню велич, а свідомо прямуємо шляхом, що його окреслили Святіші Патріархи Мстислав та Димитрій. УАПЦ породила в Україні величний рух за церковну незалежність, невід’ємною частиною якого вона залишається і сьогодні. Водночас наша Церква усвідомлює себе й невід’ємною складовою вселенського православ’я.

Свідома власної традиції та історії, наша Церква ніколи не відмовиться від ідеї автокефалії. І ця вірність ідеї автокефального буття Української Церкви об’єднує нас із кліром та вірними УПЦ Київського Патріархату. З другого боку, ми вважаємо, що ця автокефальна або помісна Церква має перебувати у повному спілкуванні зі вселенським православ’ям, а отже, будуватися канонічними засобами та на канонічній основі. Така позиція УАПЦ допомагає нашій Церкві знайти спільну мову з УПЦ під омофором Блаженнішого Митрополита Володимира.

Від нас чекали й чекають приєднання до однієї з двох інших православних юрисдикцій в Україні. Але механічного та зовнішнього об’єднання нашої Церкви з УПЦ або УПЦ КП відбутися не може. Ми з великою повагою ставимося до Блаженнішого Митрополита Володимира, за життя якого у нас залишається надія та реальна можливість об’єднання українського православ’я. Проте ми не готові приєднатися до УПЦ на основі її сучасного канонічного статусу, оскільки він є невизначеним, а права цієї Церкви регламентовані лише внутрішньою документацією Московського Патріархату. Не є прийнятним для нас на даному етапі й альтернативний сценарій, а саме приєднання до УПЦ КП. Шануючи принципову позицію єпископату, кліру та вірних цієї Церкви щодо автокефалії, ми знову наголошуємо, що УАПЦ розглядатиме питання об’єднання з УПЦ КП лише після нормалізації канонічного статусу її глави та лише з благословення Вселенського Патріарха.

3. Українська Церква та виклик неоімперіалізму

Сьогодні, коли державна незалежність України вкотре випробовується на міцність, не час для розбрату. Заява Президента Росії (11 серпня 2009 р.) стала викликом не лише для мільйонів православних українців, які бажають молитися у власній помісній Церкві. Вона стала викликом для України загалом. Викликом для всіх наших співвітчизників, котрі прагнуть жити у власній незалежній державі. І єдиною адекватною відповіддю на цей виклик може бути відповідь патріотична, а саме: доцентровий рух у церковній та суспільній площинах, консолідація україноцентричних Церков, патріотичних політичних еліт та суспільства загалом.

Зважаючи на це, ми закликаємо не перебільшувати наших розбіжностей і зосередити увагу на тому, що нас об’єднує. Імперські сили не повинні радіти з того, що автокефальний рух в Україні сьогодні юрисдикційно розділений. Ми маємо спільну мету, маємо спільне бачення багатьох проблем церковного життя, зрештою, ми прямуємо до спільного майбутнього, оскільки цілком зрозуміло, що у близькій історичній перспективі наші Церкви обов’язково об’єднаються. Але певні розбіжності все-таки ще існують, і на них слід зважати. Тому ми пропонуємо нашим братам з УПЦ Київського Патріархату спільно виробити конкретні механізми солідарності та співпраці, які б, з одного боку, реально наближали час нашого об’єднання, а з другого — ґрунтувалися б на засадах рівноправ’я, з огляду на те, що на сьогодні УАПЦ та УПЦ КП є окремими та самостійними суб’єктами церковно-конфесійного життя України.

Це Послання Блаженніший МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви написав у 2009 році.

Джерело: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Далі буде