Владика намісник, всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Нині прийшов знову той час, коли ми стоїмо перед Плащаницею, поклоняючись образу покладення до гробу тіла Господа нашого Ісуса Христа. Через читання з Євангелія про беззаконне осудження, хресні страждання, смерть і погребіння Спасителя, через особливі, наповнені глибоким сумом, служби цих останніх днів Страсного тижня, ми таємничо долучаємося до небагатьох з учеників та послідовників Ісусових, які пройшли поруч з Ним шлях до Голгофи і залишалися біля хреста аж до останнього подиху Сина Людського. Звершуючи молитовний чин погребіння над Плащаницею, ми розділяємо плач Богородиці, ми уподібнюємося до праведних Йосифа і Никодима, які до гробу кладуть Того, Хто в руці Своїй тримає весь світ.

Не раз доводилося нам особисто бути присутніми при похованні спочилих. Також і як священнослужителям, нам доводилося з молитвою в останню земну путь проводити померлих. І завжди тайна смерті викликає в душах наших заперечення. Бо хоча і досвід життєвий, і розум вказують нам на неминучість смерті для всіх людей – серце наше не бажає приймати цього, і душа наша відчуває неприродність того, що з людиною відбувається.

У випробуваннях через поширення пошесті згубної ми з усім людством перебуваємо вже понад рік, і за цей час довелося багатьом безпосередньо бачити, як смерть вириває з-посеред нас співслужителів біля Престолу і ближніх наших. Також триває неоголошена, але реальна війна, і через агресію проти нас з боку сусіда майже кожного тижня гинуть воїни – захисники України. Стіна пам’яті біля Михайлівського Золотоверхого монастиря нагадує про ту страшну ціну тисяч життів, яку доводиться платити нашому народу за свободу і незалежність, за право самостійно будувати власне майбутнє і рідною мовою підносити молитву до Бога.

Війна, небезпека від хвороби, раптова смерть тих, хто міг би ще жити й трудитися, змушують нас по особливому відчути, наскільки глибоко суперечить смертність людини тому задуму, який щодо неї мав Творець. Адже образ, за якими створена людина – це образ Самого Бога, образ Того, Хто є Джерело життя і це життя подає нам. Слова 81-го Псалма, які також згадує у Своїй проповіді Спаситель, про що свідчить нам євангелист Іоанн (Ін. 10:34), відкривають нам велич достоїнства людини. Але також вони показують і глибину її падіння.  «Я сказав: ви – боги і сини Всевишнього всі, але вмираєте, як люди, і, як кожен князь, падаєте» (Пс. 81:6-7).

Писання свідчить: «Створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у лице її дихання життя, і стала людина душею живою» (Бут. 2:7). Тобто людина не просто отримала життя за повелінням Божим, як рослини чи тварини, але через «дихання життя», через таємниче єднання з Творцем у самій своїй природі, людина піднялася вище за все земне, від початку ставши богоподібною. Творець має джерело життя Сам у Собі, і це життя Він вдихає в людину, роблячи її причасною до вічності.

Тому смерть, владу якої над людством ми можемо бачити навколо – це викривлення, спотворення Божого задуму про людину. Страждання, хвороби, старіння – все це є наслідком гріхопадіння, розриву людини з Творцем. Бо сама собою людина – порох і попіл, вона взята від землі, і коли тління розриває нашу природу, відділяючи душу від тіла, то ми повертаємося до стану, в якому були без творчого подиху Божого.

Сьогодні ми згадуємо розп’яття Спасителя, коли люди не лише відвернулися від Бога, спокусившись примарою свободи і незалежності від Творця, яку запропонував їм лукавий змій. Сьогодні люди захотіли вбити Того, Хто дав їм життя. Сталося те, що було провіщене Господом Ісусом Христом у притчі про злих виноградарів, які, «побачивши сина, сказали один одному: це спадкоємець, ходімо уб’ємо його і заволодіємо спадщиною його» (Мф. 21:38).

Людство, коли відкидає Бога, коли в думці своїй вважає Його «не існуючим», «мертвим», «вигаданим» – не розуміє, що без Творця ми, як творіння, не маємо життєвої сили. Без Бога і поза Ним немає життя. Як ріка пересихає і зникає, коли припиняє наповнюватися водою, так і людина, втрачаючи зв’язок із Богом, як Джерелом свого життя – страждає і помирає. Отримавши від Творця образ Його Самого, ставши богоподібною – людина не може зберегти сама в собі життя, якщо не буде у єднанні з Богом.

Отже, ми помираємо не тому, що таким є природний стан речей, не тому що це – невідворотна реальність, а тому, що через гріхопадіння ми втратили єднання з Богом. І щоби змінити це, можливий лише один шлях – повернутися до нашого Творця, знову наповнити ріку нашого буття, яке пересихає і зникає, тією водою живою, тією благодаттю, яку Син Божий подає нам від Отця через Духа Святого.

Для того, щоби звершити це, Бог стає людиною, у єдності Другої Особи Пресвятої Тройці сполучає божественну і людську природу. Син Божий добровільно смиряє Себе, принижує, підкоряє Себе умовам буття людини, підвладної дії зла. Він бере на Себе весь гріх світу, всі наші немочі й болі – щоби зцілити нас, відновити, щоби повернути нам те життя, яке втрачене було через падіння прабатьків.

На перший погляд, видається, що Христос помирає вимушено, через те, що Його засуджують на смерть, над Ним знущаються, бичуючи до крові, Його прибивають до хреста, як знаряддя ганебної страти. Але хіба не Він сказав: «Я душу Мою віддаю, щоб знову прийняти її. Ніхто не відбирає її від Мене, але Я Сам віддаю її. Маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її» (Ін. 10:17-18)? Ми всі помираємо тому, що не маємо іншого шляху, бо в нас діє гріх і він веде нас до смерті. Спаситель, як вільний від гріха, помирає не Своєю, але нашою смертю, Він приймає її заради нас і замість нас – щоби подолати її владу над людством, щоби життя, яке ми втрачаємо, віддаляючись від Бога – знову наповнило нас через єднання з нашим Творцем.

Ми стоїмо над гробницею, ми біля Плащаниці Спасителя звершуємо молитви погребальні, як продовження плачу й скорботи тих, хто ховав тіло померлого Господа Ісуса Христа у вечір п’ятниці майже дві тисячі років тому. Але день цей – не час завершення життя, як це буває з кожною померлою людиною. Бо знаряддя страти – хрест – через жертовне смирення Сина Божого стає знаменом перемоги. І гроб Христовий – місце, призначене для зотлівання померлих – стає свідченням перемоги над самою смертю.

Тому скорбота наша – сполучається з передчуттям радості. Оплакуючи словами богослужбових текстів та піснеспівів померлого Спасителя – серед них ми вже чуємо вістку про близьке воскресіння. Темрява дії зла ще огортає світ цей, але завіса, яка відділяє людину від Бога – вже розідрана, гроби, які здавалося би навічно забрали в себе кості померлих, за свідченням Євангелія – вже розкрилися (Мф. 27:52).

Тому і ми, хоча і бачимо навколо себе ще владу зла і смерті – знаємо, що все це є тимчасовим. Через гріхопадіння ми приречені зійти до гробу, але завдяки хресній жертві Спасителя гроби не зможуть утримувати нас навічно. Через відступлення від Бога ми вимушені зазнавати страждань, потерпати від хвороб, знесилюватися від старості. Але все це долається силою жертовної любові Божої, бо страждання і хвороби наші Христос бере на Себе і перемагає їх.

Син Божий помирає нашою смертю задля того, щоби ми ожили Його життям – вічним і невичерпним. Тож поклонімося Спасителю нашому, схилімо коліна наші й голови перед Гробом Господнім, вшануймо велику жертву, яку Творець приносить заради того, щоби кожного з нас відновити для життя вічного!

Амінь.