Церковні події
Використовуючи наш веб-сайт, ви погоджуєтесь з використанням cookie.

Повідомлення в блозі

Сенс вдячності Богу в усвідомленні того, що саме Він є джерелом будь якого блага і наша вдячність потрібна не Йому, а життєво необхідна нам самим, – Митрополит Епіфаній
Новини

Сенс вдячності Богу в усвідомленні того, що саме Він є джерелом будь якого блага і наша вдячність потрібна не Йому, а життєво необхідна нам самим, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

у двадцять восьму неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні читання з Євангелія навчає нас вдячності. Що означає – бути вдячними? Це означає – визнавати отримані благодіяння та виявляти шану благодійникові.

Здається, що вдячність є поняттям, настільки саме собою зрозумілим, що не варто про неї особливо і розмірковувати. Але якщо замислимося над тим, чи справді ми є вдячними, чи належною мірою виявляємо вдячність – то побачимо, що це не зовсім так. І що вдячності насправді нам треба навчатися так само, як навчаємося іншим чеснотам – терпеливості, стриманості, милосердю та іншим.

Апостол Павло у своєму Посланні до Колосян ставить вдячність у ряду головних чеснот і повсякденних обов’язків кожної віруючої людини. Він закликає: «Більш за все вдягніться в любов, яка є сукупністю довершености. I нехай панує в серцях ваших мир Божий, до якого ви й покликані в одному тілі, і будьте вдячні. […] I все, що ви робите, словом чи ділом, усе робіть в ім’я Господа Ісуса Христа, дякуючи через Нього Богові й Отцеві» (Кол. 3:14-15,17).

Чому так важливо дякувати? Бо це є визнанням істини. Зв’язок між істиною і вдячністю ми добре бачимо на прикладі зцілення десяти прокажених: усі вони очистилися від хвороби, але повернувся подякувати Богові лише один з них, і той був самарянином, тобто чужоземцем та іновірцем, з якими юдеї навіть не хотіли розмовляти.

Проказа була невиліковною хворобою із дуже тяжкими наслідками – через втрату чутливості людина не могла захистити себе від уражень, які оберталися гнійними ранами, виразками, що спотворювали тіло і зрештою приводили до смерті. Хвороба ця була заразною, і тому якщо виявляли її ознаки в людини, то змушували її полишити життя з іншими та відсилали її до таких самих хворих, яким під страхом кари заборонено було навіть наближатися до здорових людей. Тому хворі на проказу збиралися ватагами і, не маючи можливості працювати, просили милостиню, від якої жили.

Ось таку ватагу з десяти прокажених ми і бачимо у читанні з Євангелія: ці невиліковно хворі стоять віддалік і просять у Господа Ісуса Христа виявити милість до них. Бо і вони, вочевидь, чули про чудеса, знамення і численні зцілення, звершені Спасителем, і тому мають надію, що Він звершить щось подібне і для них.

Господь відсилає їх «показатися священникам». Що це означає? За приписами Закону Мойсеєвого саме на священників було покладено обов’язок засвідчувати наявність або відсутність прокази. Якщо на тілі людини виявляли характерні ознаки хвороби, то священники мали засвідчити, чи це справді проказа – і тоді хворий мав полишити життя з іншими людьми та піти до таких самих уражених і жити з ними в надії на чудо; чи це щось інше, подібне до ознак прокази – і тоді, як пропадуть ознаки, священники засвідчували, що ніякої небезпеки нема і людина може жити разом з усіма.

Отже, хоча Господь і звершує зцілення, бо в дорозі усі десять прокажених позбулися від ознак хвороби, – Він все ж відсилає їх до священників, щоби зцілені отримали засвідчення за приписами Закону і відтак могли повернутися до звичайного життя.

Проказа була такою хворобою, зцілення від якої можна було пояснити лише чудом, бо ніяких засобів лікування її в той час не існувало. І ознаки цієї хвороби були настільки явні як для самої ураженої людини, так і для інших, що зцілення від неї не можна було не помітити. Отже, коли прокажені зцілилися – вони не могли не помітити переміни, яка в них сталася. І не могли не пов’язати цю переміну зі Спасителем, Господом Ісусом Христом. Але виявити вдячність до Нього повернувся лише один з них. Чому так сталося?

Важко дати точну відповідь про причину. Можливо вони настільки зраділи зціленню, що поспішали піти до священиків, щоби отримати від них дозвіл повернутися до нормального життя, повернутися до своїх рідних і близьких. І тому, поспішаючи, не схотіли витрачати час на повернення до Господа Ісуса Христа. Як би там не було, але лише один з десяти зцілених повернувся до Того, Хто зцілив Його, щоби виявити вдячність. І відтак лише він один отримав, окрім зцілення тілесного, прощення гріхів.

Вдячність цього самарянина полягала в тому, що він повернувся з бажанням публічно, перед усіма визнати істину. Визнати, що він зцілився завдяки милості Божій, засвідчити перед іншими людьми, що зцілення сталося не саме собою, не завдяки лікуванню чи якійсь природній причини. Він не поспішив, подібно до інших дев’яти, скористатися тією свободою від обмежень, яку давало йому зцілення, а усвідомив свій обов’язок до початку всякої іншої справи виявити любов і шану до Того, Хто зцілив його.

Дорогі брати і сестри! Для нас здається цілком природним і очевидним те, що зробив зцілений від прокази самарянин, і нас дивує, що дев’ять інших не вчинили так само. Але у цьому прикладі, як навколишній світ відображається у одній краплині води – відобразилася звичайна родові людському нерозсудливість та невдячність, яку набули нащадки Адама внаслідок гріхопадіння. І те виявлення невдячності, яке  ми осуджуємо у дев’яти зцілених від прокази, насправді притаманне усім.

Бог дає нам життя, і дихання, і все. Якби не Його благодать, Його піклування і турбота – ніщо і ніхто не залишилися би у бутті навіть на одну мить. Але хіба так часто, як це належало би нам, ми виявляємо вдячність Богові, згадуючи про Його опіку над нами, про численні дари і благодіяння? На жаль – ні, бо переважно ми в суєті життя нагадуємо більше дев’ять зцілених, які замість подяки поспішають скористатися плодами Божої милості, сприйнявши її як щось не таке вже й істотне, щось саме собою зрозуміле і не настільки важливе, щоби витрачати час на вдячність.

Чи Богові потрібна наша вдячність? Насправді Він, як Всевідаючий, знає – і навіть краще за нас самих знає! – всі наші думки й почуття, знає все, що ми зробили і навіть те, що зробимо, про що нам самим ще не відомо. Тому Бог не потребує нашої вдячності як якогось повідомлення чи сповіщення, через яке Він довідається про наші почуття до Нього.

Чи можемо ми своєю вдячністю додати Богові слави? І тут відповідь буде заперечною – бо що може людина додати до Божественної слави? Це все одно, що взявши в руки якогось світильника ми би прагнули додати яскравості сонцю.

То в чому ж сенс вдячності? В тому, що ми самі усвідомлюємо зв’язок між благодіяннями, які отримуємо, і Богом, Який є джерелом цих благодіянь. В тому, що ми не абстрактній природі, не стихіям, не випадковому збігу обставин або плину часу, в решті решт – не самим собі маємо дякувати за блага, які маємо, але Єдиному джерелу всіх благ – Богу.

Кожний удар нашого серця і кожен подих, кожен промінь сонячний, кожен рух, кожна мить – все це не існує саме собою, але пов’язане з Богом, з Творцем і Промислителем всього сущого. Якби ми завжди і повною мірою усвідомлювали цю істину – то хіба би ми грішили? Хіба би ми відверталися від нашого Благодійника, хіба би забували про Нього? Розуміючи все це, ми маємо усвідомлювати, що вдячність Богові потрібна не Йому, а потрібна, навіть більше того – життєво необхідна нам самим.

Від цього усвідомлення походить християнська настанова розпочинати день молитвою до Бога і нею ж день завершувати. Цим усвідомленням ми спонукаємося, коли молимося перед початком трапези і дякуємо за спожиту їжу після її завершення.

З семи днів тижня ми маємо шість для виконання буденних справ, але в сьомий день ми маємо обов’язок піднести подяку Богові, освятити цей день, тобто виокремити його з круговерті суєтної. В цей день, коли Господь заради нас воскрес з мертвих, ми збираємося до дому Божого, до храму, щоби спільно звершити заповідане Ним Таїнство, яке іменується Євхаристією, що у перекладі з грецької мови означає – «подяка». І коли ми так дякуємо Богові – то як і зцілений від прокази самарянин, отримуємо значно більше від тілесного здоров’я чи благополуччя в земних справах: ми отримуємо оновлення нашого зв’язку з Творцем та сповнюємося благодатним освяченням.

Тому, дорогі брати і сестри, пам’ятаймо про вдячність Богові – про цю важливу чесноту і наш обов’язок перед Ним. Не забуваймо про щоденну подяку, яку маємо виявляти в молитві. Не відкладаймо на якийсь майбутній віддалений час участь у Євхаристії – Таїнстві подяки, адже через неї ми правдиво освячуємо сьомий день, як це заповідав нам Господь, і самі наповнюємося освячення та досягаємо спасіння.

З Писання ми знаємо, що Бог добрий і до невдячних, і до злих (Лк. 6:35). Він зцілив від страшної хвороби не лише того, про кого, як Всевідаючий, знав, що він буде вдячний за благодіяння, але й інших дев’ять, невдячних. Але якщо хочемо осягнути спасіння та увійти у блаженне життя вічне – маємо пам’ятати, що без вдячності Богові, яку слід щодня виявляти і словом, і справами, це неможливо. Тому наслідуймо приклад вдячного самарянина – і тоді, як і він, почуємо з вуст Христа Спасителя життєдайні слова: «Встань, іди; віра твоя спасла тебе» (Лк. 17:19).

Амінь.

Джерело Пресслужба ПЦУ

Схожі записи

Залишити відповідь

Обов’язкові поля позначені *