Була поминальна субота, закінчилася Літургія. Одні люди вже виходили з храму, інші залишилися і почали підходити до загального кануну (так називається поминальний свічний столик – на фото), на якому в центрі розп’яття. Я ж стояв на кліросі (місце в храмі для співців). Вийшли з вівтаря священик і ди­якон. Священик подав виголос початку Панахиди.

І саме в цей час я побачив, що з вулиці багато людей почали за­ходити до храму, а потім вони навіть проникати крізь стіни й вікна. За короткий проміжок часу храм наповнився великою кількістю прозо­рих тіней. Серед цих людських тіней були жінки, чоловіки і діти. За їхнім зовнішнім виглядом можна було впізнати священиків, єпископів, імператорів, простих робітників, солдатів, бідняків, жебраків та ін.
Після виголосу священика вони тихенько наповнили весь храм, стаючи близько один до одного. Я не міг відірвати очей від тієї приголомшливої картини. Нарешті їх зібралося так багато, що реально присутні люди здавалися яскраво намальованими фігурами на фоні тих дивних тіней. Вони, тобто тіні, безмовно стояли біля священ­ного вівтаря. Деякі з них ставали на коліна, інші схиляли голови, ніби очікуючи присуду. Діти тягнули руки до свічок, що стояли на кануні, та до складених у молитві рук людей, котрі перебували у храмі. І ось диякон взяв записки та почав зачитувати записані в них імена. Здивуванню моєму не було меж, коли я помітив, як поривчатими, радісними рухами почали виділя­тися деякі тіні. Вони підходили до тих, хто їх поминав, ставали поруч, дивилися на них очима повними любові та радісного умиро­творення. Ті душі, молячись разом з рідни­ми, які молилися за них, були осяяні незвичним промінням. В міру того, як священик молитовно вголос за записками за упокій поминав кожне ім’я, з натовпу людей виділялося все більше радісних тіней. Вони безшумно йшли та зливалися із живими людьми. Коли записки було прочитано, в храмі залишилося багато неназваних – сумних тіней з пониклими додолу головами. Деякі з тих душ тривожно оглядалися на двері, мабуть очікуючи на те, що прийде хтось із близьких (тих, хто живе на землі) і подасть за них записку та помолиться. Але ні, нові обличчя не з’являлися в храмі і тим, за кого не було кому помолитися, залишалося лиш радіти радістю тих, кого пом’янули на панахиді їхні віруючі родичі.
Я почав спостерігати за групою молільників, яка ніби змішалася із блимаючими у світлих променях примарами з потойбічного світу, і побачив ще дивнішу картину. Коли священ­нослужителі промовляли слова “Благословенний Ти, Господи, навчи мене заповітів Твоїх” чи молитву “Сам, Господи, упокій душі спочилих рабів Твоїх”, було видно, як обличчя живих були осяяні однаковим світлом із душами їхніх померлих родичів, як сльози не смутку, а радості текли з очей тих, хто мав тілесний покров, і в той же час якою гарячою й безмежно відданою любов’ю горіли очі тих, кого пом’янули. А коли в храмі залунав призив “Зі святими упокій…”, я побачив, що вся церква стала на коліна. І в цей час душі, чиї імена пом’янули, молилися і за присутніх в храмі людей, і за себе, а ті душі, про яких забули, молилися тільки за себе. Коли догоріли свічки і священик прочитав останню молитву, інші, що стояли переді мною, почали зникати й невдовзі залишилися лише люди, які хотіли відслужити окрему панахиду за своїх померлих знайомих чи родичів. Тоді я побачив на обличчях тіней такий спокій, таке умиротворення, таке оновлення, яке не в силі передати словами.