Митрополит Епіфаній закликає до збереження радості та подяки навіть у складні часи війни. Він підкреслює, що позитивні емоції не лише необхідні, а й корисні для духовного здоров’я, допомагаючи зберегти прагнення до життя та боротьби. Радість, за словами митрополита, може проявлятися у найскромніших речах, але вона є невід’ємною складовою життя, яку варто прагнути зберегти й поширити.

Важливість радості та подяки у випробувальні періоди

Як можна святкувати і радіти під час війни? Таким питанням нині часто дорікають всім, хто на загал показує хоч якісь позитивні емоції. Під нищівну критику сучасних «книжників і фарисеїв» потрапляють всі підряд: і ті, хто відчуває миті щастя від народження дитини, і ті, хто створює нову родину, і ті, хто влаштовує свято дітям, аби їх розважити, і ті, хто радіє хоч кількаденному поверненню захисника «у відпустку» чи заповненню чергової «банки» донатів, навіть ті, хто святкують Пасху чи просто дякують Богу за можливість зустріти ще один день народження.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Зрозуміло, що форма святкування буває різною… Водночас знаю, що абсолютна більшість людей розуміє і відчуває на собі всю тяжкість нинішніх випробувань війною. Але не можна від того впадати у розпач, не можна потопати в печалі, смутку, в злості, прокльонах і ненависті. Така дорога веде до погибелі, насамперед духовної.

Тому не примножуйте гнів і осуд, а живіть. Дякуйте Богові за кожну мить цього життя, радійте добрим новинам і гарним людям – вони є! Живіться ковтками весняної краси довкола, нехай маленькими і, може, нетривалими, але усіма приємностями, які дарують сьогодні вашій душі втіху, радість і нові сили. Сили жити далі попри все. Сили боротися, а не здаватися. Сили йти до переможного кінця, а не впасти посередині шляху.

Ці сили потрібно спрямовувати не на критику і зло, а на добро. Не на розділення наших людей, а на їх об’єднання. Не на руйнування людських зв’язків і міжособистісного спілкування, а на їх відбудову та підтримку.

Людина, яка не вміє відчувати радості, страждає на небезпечну пристрасть печалі, зневіри і смутку. Для неї все в житті сприймається лише з темного боку, вона нічому не радіє, її ніщо не задовольняє, обставини здаються вкрай нестерпними, вона на все нарікає, з будь-якого приводу дратується – словом, саме життя стає для неї тягарем. Дуже часто це призводить до ще більш небезпечного душевного стану, званого розпачем, коли людина втрачає бажання жити і прагне смерті. Про це говорить і апостол Павло, вказуючи, що: «Печаль заради Бога породжує незмiнне покаяння на спасiння, а печаль мирська викликає смерть» (2 Кор. 7: 10).

Тож радіти можна і необхідно, щоби в час страждань і випробувань відновлювати власні духовні сили, прагнення і бажання жити, боротися і не здаватися. Радість – це не гучний сміх чи галасливі вечірки. Радість може проявлятися скромною усмішкою, світлом чи блиском очей, ніжною піснею, підбадьорюючим добрим словом, привітними обіймами, навіть сльозами. Та радість зі сльозами на очах – глибока, справжня.

Тож радійте! Як заповідав святий апостол Павло: «Завжди радiйте. Безперестанно молiться. За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христi Iсусi» (1 Сол. 5: 16 – 18).Як можна святкувати і радіти під час війни? Таким питанням нині часто дорікають всім, хто на загал показує хоч якісь позитивні емоції. Під нищівну критику сучасних «книжників і фарисеїв» потрапляють всі підряд: і ті, хто відчуває миті щастя від народження дитини, і ті, хто створює нову родину, і ті, хто влаштовує свято дітям, аби їх розважити, і ті, хто радіє хоч кількаденному поверненню захисника «у відпустку» чи заповненню чергової «банки» донатів, навіть ті, хто святкують Пасху чи просто дякують Богу за можливість зустріти ще один день народження.

Зрозуміло, що форма святкування буває різною… Водночас знаю, що абсолютна більшість людей розуміє і відчуває на собі всю тяжкість нинішніх випробувань війною. Але не можна від того впадати у розпач, не можна потопати в печалі, смутку, в злості, прокльонах і ненависті. Така дорога веде до погибелі, насамперед духовної.

Тому не примножуйте гнів і осуд, а живіть. Дякуйте Богові за кожну мить цього життя, радійте добрим новинам і гарним людям – вони є! Живіться ковтками весняної краси довкола, нехай маленькими і, може, нетривалими, але усіма приємностями, які дарують сьогодні вашій душі втіху, радість і нові сили. Сили жити далі попри все. Сили боротися, а не здаватися. Сили йти до переможного кінця, а не впасти посередині шляху.

Ці сили потрібно спрямовувати не на критику і зло, а на добро. Не на розділення наших людей, а на їх об’єднання. Не на руйнування людських зв’язків і міжособистісного спілкування, а на їх відбудову та підтримку.

Людина, яка не вміє відчувати радості, страждає на небезпечну пристрасть печалі, зневіри і смутку. Для неї все в житті сприймається лише з темного боку, вона нічому не радіє, її ніщо не задовольняє, обставини здаються вкрай нестерпними, вона на все нарікає, з будь-якого приводу дратується – словом, саме життя стає для неї тягарем. Дуже часто це призводить до ще більш небезпечного душевного стану, званого розпачем, коли людина втрачає бажання жити і прагне смерті. Про це говорить і апостол Павло, вказуючи, що: «Печаль заради Бога породжує незмiнне покаяння на спасiння, а печаль мирська викликає смерть» (2 Кор. 7: 10).

Тож радіти можна і необхідно, щоби в час страждань і випробувань відновлювати власні духовні сили, прагнення і бажання жити, боротися і не здаватися. Радість – це не гучний сміх чи галасливі вечірки. Радість може проявлятися скромною усмішкою, світлом чи блиском очей, ніжною піснею, підбадьорюючим добрим словом, привітними обіймами, навіть сльозами. Та радість зі сльозами на очах – глибока, справжня.

Тож радійте! Як заповідав святий апостол Павло: «Завжди радiйте. Безперестанно молiться. За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христi Iсусi» (1 Сол. 5: 16 – 18).