Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

у тридцяту неділю після П’ятидесятниці, перед Різдвом Христовим

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Лише кілька днів відділяє нас від свята особливого вшанування Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. І сьогодні через читання зі Священного Писання Церква готує нас до належної зустрічі цієї події, нагадуючи про багато поколінь історії, що передували пришестю в світ воплоченого Сина Божого.

Слова книги родоводу Господа Ісуса Христа, які ми чуємо нині – це не просто перелік багатьох імен осіб з давнього минулого. Зміст і значення цього родоводу – дуже глибокі та повчальні, що повною мірою розкривається для нас через попередньо почуте читання з 11-ої глави Послання апостола Павла до Євреїв. В цьому читанні – не просто перелік імен, як у книзі родоводу, але також і нагадування про подвиги віри старозавітних праведників. Віри не абстрактної, віри не у «світле майбутнє», не в те, що «їхні діти будуть жити краще, ніж вони», що новий день чи новий рік принесе сам собою щось краще, ніж є дотепер – але непохитної, дієвої, живої віри в Бога і у виконання Ним обітниці про пришестя у світ Спасителя.

Бо ця віра у грядущого Месію справді була центром, осердям їхнього життя. Навколо себе вони бачили численні плоди панування у світі зла, гріх діяв навіть в них самих – але ці праведники не втрачали надію на Бога, Який від покоління до покоління через пророцтва, обітниці та символічні дії стверджував істину майбутньої перемоги над злом. Перемоги не абстрактної і лише неясно очікуваної, а перемоги, уособленої в Тому, чиє таємниче ім’я – Еммануїл, що означає – «з нами Бог».

Євангелист Матфей нагадує нам ці слова із 7-ї глави книги пророка Ісаї, сповіщені за багато століть до Різдва Христового, про Сина Діви, ім’я Якого – «з нами Бог». Саме в Ньому – в Тому, Хто був обіцяний ще прабатькам Адаму і Єві, як Переможець, що зітре главу змія, – була уособлена надія старозавітних праведників. Не у примарне «краще майбутнє», а в Того, Хто має прийти, щоби спасти людей Своїх від гріхів їхніх (Мф. 1:21), святі праотці вірували – хоча і не знали, коли станеться це пришестя і визволення.

З книги родоводу Спасителя ми бачимо, що від часу патріарха Авраама до часу сповнення Божих обітниць минули десятки поколінь. А почуті нами слова з Послання апостола Павла наповнюють ці переліки імен нагадуванням про буремні події життя цих поколінь, нагадуванням про боротьбу, випробування, страждання, які їм доводилося терпіти. З цього ми бачимо, що шлях слідування за Божою правдою ніколи не був легким, однак ті, хто йшли цим шляхом, не відхилялися від нього на манівці – ніколи не були осоромлені.

Адже лише усвідомлення присутності Бога в історії надає їй справжнього сенсу, перетворюючи її з суєтної круговерті і беззмістовної гонитви за митями насолод – на осмислений шлях через світ цей до вічного блаженного буття, для якого людина і була створена. Лише Бог і сповіщена Ним істина, лише віра, яка спрямовує людину на шлях цієї істини та зміцнює на ньому – надають сенс всьому іншому, без чого все – суєта і марнота, як про це мудро писав цар Соломон у Книзі Екклезіаст.

«Суєта суєт, сказав Екклезіаст, суєта суєт, – усе суєта! Що користи людині від усіх трудів її, якими трудиться вона під сонцем? Рід проходить, і рід приходить, а земля перебуває повіки. Сходить сонце, і заходить сонце, і поспішає до місця свого, де воно сходить. … Усі речі – у труді: не може людина переказати всього; не насититься око зором, не наповниться вухо слуханням. Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем. Буває щось, про що говорять: «дивись, ось це нове»; але це було вже у віках, які були раніше за нас. Немає пам’яті про минуле; та й про те, що буде, не залишиться пам’яті у тих, які будуть опісля» (Еккл. 1:2-5,8-11).

Книга ж родоводу Спасителя, яку ми чуємо сьогодні з читання євангельського, дає нам іншу картину, розкриваючи очі наші на справжній сенс подій історії – вона не просто суєта і пусте повторення з покоління в покоління одного й того ж, вона – не беззмістовна суміш радості й горя, насолод і страждань, які раніше чи пізніше закінчуються смертю. Історія – це шлях до тієї точки, де сходяться людство і Бог. Це шлях до тієї миті, де слова «з нами Бог» – справджуються, з очікування і предмету віри перетворюючись на реальність буття. Історія – це шлях виходу з полону гріха і зла, в якому опинився світ цей, до свободи і вічного блаженного буття, обіцяних Богом тим, хто піде за Ним, зрікшись егоїзму і взявши хрест свій.

Покоління від патріарха Авраама до праведного Йосифа Обручника не просто блукають у темряві віку цього, як може здаватися оку, засліпленому невірством – Бог спрямовує всі ці покоління до тієї миті, яка довершується у Віфлеємській печері. Бо Дитя, Яке народжується там – не просто ще один з праведників чи ще один пророк, посланий сповістити істину. Це Дитя – Сам Бог, Який прийшов спасти людей Своїх від рабства злу, відновити їх для блаженного буття, відкрити їм двері до Раю, втраченого у давнину через гріхопадіння.

Відтак у Тому, Хто народжується у вертепі та покладається у яслах, Хто водночас і Бог, і людина – знаходить своє справдження вся віра праотців. Хоч і довгий час минає – але здійснюється те, що було обіцяне Богом, і ніщо не може цьому перешкодити.

В цьому також є повчальний сенс сьогоднішнього читання з Євангелія, яке дає нам настанову бути терпеливими на нашому особистому шляху до спасіння. Бо як старозавітні праведники очікували народження Месії, яке мало статися в майбутньому, хоча і невідомо коли – так і ми, християни, очікуємо на Друге пришестя Спасителя, яке станеться, хоча і в час, нам невідомий.

У Бога не буває безсилим ніяке слово! Як справдилося і стало фактом історії воплочення Сина Божого, Який навіки став також і Сином Людським, так само справдиться і обіцяне Ним Друге пришестя. Як покоління відділяли тих, кому Богом були дані обітниці й пророцтва про прихід Месії від тих, хто став свідком виконання сказаного, – так покоління відділяють час апостолів, яким було сповіщено істину про Друге пришестя, від часу, коли воно станеться. Але як воістину Христос народився – так воістину Він прийде вдруге у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.

Дорогі брати і сестри!

Безперечно, що час життя однієї людини, кожного з нас, менший, ніж обшир історії та час життя поколінь. Але у житті окремо кожного з нас, як весь навколишній світ відображається у одній малій краплі води, – відображається вся історія людства. Кожному з нас належить ніби повторити шлях всіх, хто були до нас і хто ще буде. Ми народжуємося, зростаємо, старіємо і помираємо. Ми трудимося і насолоджуємося плодами праці, переживаємо миті радості й смутку, однак все одно усвідомлюємо скороминучість і швидкоплинність всіх речей світу цього. І лише наш вибір ставлення до Бога, як до Того, в Кого ми віримо і на Кого покладаємо надію свою – надає всій цій круговерті сенсу і значення, перетворюючи її на шлях. На наш особистий шлях до пізнання Христа і слідування за Христом.

Сьогодні ми чуємо про родовід Спасителя, і цим не лише утверджуємося в істині Його втілення, хоча це теж важливо, бо підкреслює правдивість і повноцінність сприйняття Сином Божим людської природи. Але через цей родовід ми також отримуємо нагадування, що і кожен з нас теж належить до роду людського, від якого і Христос по плоті. Отримуємо нагадування, що ніхто не з’являється у світ цей сам собою, що ми не від мавп походимо, але маємо багато поколінь предків, хоч і не знаємо весь їхній перелік – аж до Адама і Єви, наших спільних праотця і праматері, сотворених Богом. А відтак якими б різними, унікальними особистостями кожен з нас не був – всі ми складаємо одне ціле, складаємо одну родину, єдиний рід людський, заради спасіння якого Син Божий став також і Сином Людським.

Тож, готуючись зустрічати свято Різдва Христового, маємо нагадати собі не лише історичне значення цієї події, але й те, що вона прямо й безпосередньо стосується кожного з нас. І кожного кличе зробити вірний вибір, а саме – повірити Богові, і через цю віру, пройшовши відповідний шлях, успадкувати життя вічне.

Амінь.

Джерело Пресслужба ПЦУ