Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Читання з Євангелія від апостола Луки, яке сьогодні ми чуємо, розповідає нам про навернення митаря Закхея. Ним розпочинається ряд читань підготовчих неділь до Великого посту. П’ять недільних днів, включаючи сьогоднішній, відділяють нас від часу щорічного особливого аскетичного подвигу. Але вже зараз через роздуми над євангельськими прикладами діяльного покаяння Церква готує своїх вірних до Святої Чотиридесятниці.

Метою такого приготування є щонайменше досягнення двох цілей. Перша – завчасно нагадати, що час Великого посту наближається.

Бо всі ми ще недалеко є від святкувань Різдва Христового та Богоявлення, від часу особливої духовної радості, пов’язаної з приходом у світ цей Сина Божого. В дні цієї радості ми відкладаємо навіть звичайне протягом року постування у середу та п’ятницю, згадуючи слова Спасителя: «Чи можуть весільні друзі сумувати, поки з ними жених? Але настануть дні, коли відберуть у них жениха, і тоді поститимуть» (Мф. 9:15).

Ці слова Христові мали безпосереднє пророче значення щодо апостолів, однак опосередковано вони торкаються і всіх нас. В час святкувань ми по особливому усвідомлюємо, що Господь-Жених, Невістою якого іменується Церква, є близько, є серед нас і разом з нами. Тому дні свят наповнені радістю й веселістю, а столи – різноманітними стравами на підкріплення тілесних сил.

Однак дні святкувань минають і ми розуміємо, що все ще залишаємося обтяженими багатьма гріхами, які віддаляють нас від Бога. Ми усвідомлюємо свою негідність, відсутність належної «весільної одежі», у якій можемо в чистості совісті увійти на святкову вечерю, образ якої, як символ Царства Небесного, подається нам у євангельських притчах. Тому від святкової радості переходимо до аскези, до усвідомленого самообмеження для душі й тіла, до постування.

Ось про цей перехід і нагадують нам підготовчі неділі, що передують Великому посту і фактично розпочинають його. У цю першу неділю ми чуємо лише нагадування про покаяння, що подається нам на прикладі митаря Закхея. Далі в богослужінні додається все більше особливих, постових складових.

Бо вже наступної суботи за Всенічним бдінням вперше цього року звучатиме піснеспів «Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче…», який супроводжуватиме нас протягом усіх неділь до і під час посту. Протягом седмиць в текстах богослужінь буде все більше і більше згадок про наближення посту, зазвучить псалом плачу і розкаяння «На ріках Вавилонських…», а за тиждень до початку Чотиридесятниці відкладемо вже і споживання м’ясних страв. Таким чином, від меншого до більшого, поступово увійдемо в час духовного і тілесного подвигу, час очищення, час приготування до гідної зустрічі з Христом Воскреслим.

Такою є перша ціль підготовчих тижнів. А друга – дати нам для настанови, для роздумів, для втіхи та духовного зміцнення євангельські приклади покаяння. Бо коли Господь і Його Церква закликають нас покаятися, то вони не просто сповіщають нам благе побажання, але і на прикладах дають настанову в тому, чим є покаяння, якими є ознаки істинного і угодного Богові розкаяння. Щоби ми мали можливість своє життя звірити з цими ознаками, застосувати особисто кожен до себе ці євангельські приклади, і у такий спосіб щоби отримали від часу постування більшу користь.

І першим з цих повчальних прикладів, про який нагадує нам сьогоднішнє євангельське читання, є Закхей, про якого в Євангелії сказано, що «він був старший над митарями і чоловік був багатий» (Лк. 19:2).

Щоби краще зрозуміти і усвідомити значення цього прикладу, слід нагадати, ким були митарі у той час. Адже вони були не просто збирачами податків, але сучасниками вважалися найгіршими з грішників.

Кожна держава в той чи інший спосіб збирає податки і має, відповідно, осіб, які забезпечують цю справу. Але навряд чи до збирачів податків можна ще десь побачити таке ставлення, яке ми бачимо з описів у Євангелії. Причиною такого осуду було те, що тогочасні митарі у переважній більшості своїй були не стільки служителями держави, скільки, якщо можна так висловитися, «узаконеними розбійниками».

Римська імперія в ті часи використовувала для збору податків систему відкупу. За певними законами та правилами визначалася сума податку з якоїсь області за період часу. І держава пропонувала так званим відкупникам сплатити цю суму відразу, натомість передаючи їм право від свого імені вимагати податки з місцевого населення та подорожніх. Така система державі здавалася вигідною, але вона породжувала сваволю з боку митарів. Бо мета їхня була не виконати закон, але повернути витрачені на відкуп податку кошти і збагатитися. Тому митарі під приводом оподаткування і маючи захист держави, дуже часто займалися здирництвом, вимагали не те, що визначене законом, але все, що лиш могли забрати.

Одне це вже було здатне живити осуд щодо митарства, як справи. Однак гнів народу, осуд і ненависть щодо митарів примножувалися ще й тим, що податки збирали вони від імені Римської держави, для юдеїв подвійно ненависної. Адже держава ця була чужинницькою, вона завоювала Юдею і сприймалася народом як окупант. І держава ця була язичницькою, в якій релігійне поклоніння різним римським божествам, а також «генію імператора», принесення жертв у капищах перед ідолами – було обов’язком.

Тому справа митарів у євангельський час була синонімом безсоромного злочинства, здирництва, служіння окупантам і язичникам. Люди, які зважувалися на те, щоби бути митарями, розуміли, що їх будуть осуджувати і ненавидіти оточуючі. Відтак постійне чинення ними гріхів з одного боку та явний осуд народу – з іншого, робили їх безсоромними, черствими, закам’янілими в серці. А радість вони знаходили лише у примноженні багатства та у задоволеннях, яке воно приносило.

Розуміючи це, ми можемо краще усвідомити, ким був Закхей, історію покаяння якого чуємо сьогодні. Він не просто був одним з митарів, але був начальником над ними у Єрихоні – на той час великому і багатому місті, через яке проходили важливі торгівельні шляхи. Тож положення Закхея, як старшого над митарями в Єрихоні, з одного боку сприяло його збагаченню, а з іншого – спонукало його бути грішником.

І саме як до відомого всьому місту грішника ставилися до нього люди. Осуд і його особисто, і справи, якою він займався, був настільки великий, що вважалося ганебним навіть заходити в його дім та їсти з ним.

Спаситель проходить через Єрихон дорогою до Єрусалиму, де на Нього чекають розп’яття і хресна смерть. Понад три роки Він проповідує Євангеліє, ходить країною, наставляючи людей і звершуючи чудеса. Про Ісуса з Назарета, вчителя істини і чудотворця, в Якому багато хто бачив обіцяного Месію, розголос розійшовся доволі широко. Тому про Нього знав навіть сліпець, який при вході до Єрихона просив милостиню і був зцілений Спасителем, про що ми знаємо з євангельського читання попередньої неділі. Тим більше про Господа Ісуса Христа мав чути начальник митарів Єрихона. Тож не дивно, що у нього виникло бажання побачити Того, про Кого говорили, як про Месію.

Ми зараз можемо лише припускати, які почуття спонукали Закхея – заможного грішника, зневаженого багатьма і тому очевидно загрубілого душею – шукати можливості побачити Ісуса. Найбільш вірогідно, що в першу чергу це була проста людська цікавість.

Закхей був малий зростом, тому побачити Спасителя у звичайний спосіб не міг через натовп, що оточив Христа. Зневажливе ставлення до Закхея, як грішника, не давало йому надії наблизитися до Месії звичайним чином – ніхто би не дав йому дороги, і сам він не мав впевненості, як цей відомий Вчитель і Чудотворець поставиться до нього. Тому він вирішив вилізти на дерево, повз яке мав проходити Господь, щоби в такий спосіб побачити Його без перешкоди – але також і без якогось обов’язку.

Але, мабуть не лише звичайна цікавість спонукала Закхея вилізти на смоковницю. Було ще щось, що можливо ним і не усвідомлювалося – тягота гріховності. Навіщо йому, багатому начальнику митарів Єрихона, дивитися на Ісуса? Якби він був усім задоволений, то не принижувався би перед натовпом, не наражав би себе на можливість чергової, звичної для митарів принародної зневаги, залишився би вдома чи при своїй справі.

Кожен з нас знає те відчуття, коли сама присутність біля визначної людини або на визначній події дає нам відчуття причетності. Отак, мабуть, і Закхей, який вже чув про Христа, хотів хоча би через споглядання на Нього бути причетним до Месії. Не знаємо, чи ще щось більше було в його душі – але і цього потягу Спасителю виявилося достатнім, щоби привести грішника до покаяння і спасіння.

І покаяння це Господь викликав виявленим милосердям до зневажуваного всіма митаря. Адже Спаситель не просто звернув увагу на низькорослого чоловіка, що сидів на дереві – Він назвав його по імені та сказав: «Закхею, злізь скоріше, бо сьогодні Мені належить бути в тебе в домі» (Лк. 19:5).

Той, хто сподівався лише з дерева, віддалік, побачити Месію – прийняв Його у своєму домі. Той, хто був явним грішником, зневаженим людьми – удостоївся честі приймати Спасителя і розділити з ним трапезу. І ця увага, нічим особливим не заслужена, ця щира відкритість Сина Божого до грішника настільки зворушила його, що Закхей в цей же час вирішив перемінитися.

Він знав, у чому полягали його гріхи, і своє покаяння в цих гріхах він відразу підкріпив ділом.  Вставши, Закхей сказав Господеві: «Господи, половину добра мого я віддам убогим і, якщо кого скривдив чим, поверну вчетверо» (Лк. 19:8), і за це отримав слова Христові про прощення і спасіння.

Дорогі брати і сестри!

Приклад Закхея свідчить нам, що навіть коли ми зробимо малий, але щирий крок на шляху покаяння, навіть коли ми лише спрямуємо погляд свій до Христа – цей наш потяг душі не залишиться без відповіді. І якими б застарілими і великими не були би наші гріхи – милосердя Боже і їх здатне очистити. Однак покаяння наше має бути плідним. Як Закхей, розкаявшись, зробив можливе для нього, щоби загладити свої провини перед ближніми, так і ми маємо не просто висловити жаль про гріховні вчинки, але потрудитися, щоби ділом підтвердити зречення від гріха.

І нехай Господь прийме наше покаяння, нехай змилосердиться над нами, як Він змилосердився над Закхеєм, адже Син Людський, за власним Його свідченням, прийшов «знайти і спасти, що загинуло» (Лк. 19:10), бо «не здорові потребують лікаря, а недужі» (Лк. 5:31).

Амінь.