Новітні спокуси: Слово Блаженнішого Мефодія до священства

Митрополит Мефодій у Посланні розкриває небезпеки церковного формалізму, політичного конформізму та гностичних ілюзій, що загрожували відродженій УАПЦ.

Як сучасні «фарисеї» та «іродіани» намагалися зупинити шлях Української Церкви до незалежності

ПОСЛАННЯ

Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Мефодія до священства з нагоди 20-річчя відновлення автокефалії

Частина II-В

Статтю взято з книги «ОДИН НАРОД, ОДНА МОВА, ОДНА ЦЕРКВА», виданої Наталією Шевчук, Головою ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія», присвяченої до 25-річчя відновлення автокефалії Української Православної Церкви та 15-річчя Предстоятельського служіння (2000–2015) Блаженнішого МЕФОДІЯ, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви.

5. Рішення УАПЦ та звинувачення новітніх «фарисеїв», «іродіан», «зелотів» та «єсеїв»

Один із сумних законів нашого життя полягає в тому, що несподіваним є лише добро. Натомість лихий та позбавлений любові погляд на ближнього і світ — банальний та очікуваний. Хибні думки — стереотипні, їхній хід легко передбачити.

Можна припустити, що після оприлюднення Звернення УАПЦ до Святішого Патріарха Варфоломія священство та вірних нашої Церкви намагатимуться спокусити лукаві наступники тих юдейських партій, які існували на Святій землі за часів земного життя Спасителя, тобто сучасні «зелоти», «фарисеї», «іродіани» та «єсеї».

«Ви зрадили ідеї автокефалії», — скажуть сучасні «зелоти», попередники яких вважали, що Христос — небезпечний мрійник, котрий може лише відволікти народ від боротьби за національну незалежність. Адже вони не розуміють, що Церква — не політична партія, що у неї власні, відмінні від соціологічних, закони життя. Ставлення до Церкви у «зелотів», навіть коли церковна тематика стає в їхніх виступах центральною, — споживацьке. У Церкві вони шукають не Христа, а політичні цінності, уособленням та засобом поширення яких вони вважають Церкву.

«Ви — неканонічні. І тому не чекайте на відповідь Константинополя. Але навіть якщо він вам і відповість, то ви все одно будете неканонічними, бо за нашим, російським розумінням канонів, аби стати канонічними, вам потрібно відмовитися від своєї національної ідеї та бажання власної помісної Церкви». Так стверджуватимуть гордовиті новітні «фарисеї». Тобто ті церковні формалісти, що для них «Книга правил» стала новим законом, зовнішнє дотримання яких вже ніби є гарантією спасіння. Люди цього типу релігійності забули про слова Христа: «милости хочу, а не жертви» (Мф. 12, 7). Поняття «канонічності» повністю витіснило для них інші церковні цінності. А належність до канонічно визнаної Церкви непомітно почала сприйматися як факт, що нібито гарантує спасіння та обожнення.

Сучасне фарисейство так само не бачить Христа, як і в євангельські часи. А обмеженість їхнього типу релігійності видає байдужість до Євангелія. Коли вони говорять або пишуть про необхідність чіткого дотримання канонів, в їхній інтонації відчувається, що вони дійсно живуть цим. Але коли до їхньої войовничої риторики потрапляють поодинокі вислови Христа чи уривки з Євангелія, вже проглядається їхнє бажання відповідати певним критеріям, відчувається, що Новий Завіт вони цитують здебільшого через повагу до авторитету цих текстів. Слова Христа не викликають у них внутрішнього захоплення. І це оприявнює головний недолік сві тогляду та психології новітніх «фарисеїв» — їхній острах перед свободою та перед відповідальністю, що випливає зі свободи.

Фарисейство — це спокуса формалізмом. Фарисейство народжується там, де виникає острах перед неочікуваним та незвіданим Богом, що породжує бажання сховатися від особистих стосунків із Христом за зовнішній авторитет: юдейський закон, священні канони, церковну традицію або звичаї. Про те, що зробили б ці новітні законники з Ісусом, якби Він сьогодні стрів їх на життєвому шляху, чудово розповідає «Легенда про великого Інквізитора» з роману «Брати Карамазови» Ф. М. Достоєвського. Живий Христос виявився б зайвим у їхній неозаконницькій структурі. І вони знову висунули б проти Спасителя звинувачення у «порушенні канонів»: «Чоловік Цей ласун і п’яниця, Він приятель митників і грішників» (Лк. 7, 34).

«Ідея, може, й непогана, але ви все невчасно та неправильно зробили», — іронічно зауважать сучасні «іродіани». За часів Христа іродіани були політичною партією царя Ірода, яка поєднувала місцевий патріотизм із лояльністю до Римської імперії. Але визначальним у їхній позиції був конформізм — прагнення безтурботного та стабільного життя. Сучасні «іродіани» — це ті єпископи та священики, які почасти розуміють необхідність змін у церковному житті, але не наважуються виступити на стороні правди, бо це загрожує їхнім кар’єрним чи політичним планам. Одна зі спокус «іродіан» — спокуса владою та впливом, що створює ілюзію наявності у них сенсу життя.

Інша спокуса «іродіан» полягає у звиканні до комфортних умов, відмовитися від яких вони не здатні. «Іродіани» — «біла кістка» нинішніх церковних структур. І вони справді не зацікавлені у змінах. Однак як розумні люди вони хочуть знайти виправдання власному конформізму. А таким виправданням найчастіше стає досвід невдач інших.

«Навіщо щось змінювати, навіщо за щось боротись, якщо людство так багато помилялося?» — ось принцип, за яким живуть ці люди. Вони полюбляють давати поради, вони навіть готові стати вашими «таємними радниками». Але від них годі шукати тієї щирої любові до істини, яка привела праведного Никодима до тіла розіп’ятого Страдника. Сучасних «іродіан» так захопили комфорт та ілюзія наповненості життя, забезпеченість владою, що вони не готові позбутися своїх соціальних привілеїв заради Христа і Його Церкви. «Іродіани» душею й тілом зрослися з тими церковними структурами, в яких вони перебувають. І вони розуміють, що єдиний спосіб убезпечити себе від неприємностей полягає у неухильному дотриманні «партійної дисципліни».

«Константинополю потрібні нові, чисті ієрархи», — докинуть сучасні гностики-єсеї, що мріють про «чисту Церкву». Церква видається їм елітарним клубом для «обраних» та «витончених». Мають вони і два мотиви для окремішності. З одного боку, вони щиро захоплюються ідеалами аскези та знання. А отже, їхня логіка відмежування від реального церковного світу пояснюється бажанням досягти цих ідеалів. З другого боку, новітні «єсеї» або «гностики» — це люди, які не вміють жити та внутрішньо бояться справжнього життя. Реальна Церква лякає їх своєю укоріненістю в історії. «Гностична» спокуса — спокуса актуальна для інтелігенції, якій не вдалося остаточно уцерковитися. Їхні уявлення про Церкву взяті з книжок. І книги — утаємничене від «маси» християн «елітарне» або «книжкове християнство» — непомітно посіли у свідомості сучасних «єсеїв» місце, належне Христу. Вони гордовито вважають, що церковну історію творять «обрані» та «чисті», забуваючи при цьому, що в Церкві обраними вважали себе не святі, а єретики.

«Єсеї» хочуть підмінити живу плоть Кафолічної Церкви вигаданою «чистою» плоттю Церкви уявної. Своє бажання відокремитися вони виправдовують тим, що історична Церква «брудна», а їі ієрархи — «неосвічені», «некультурні» та «грішні». Однак в основі цього тяжіння до осібності — не прагнення святості, а усвідомлена або несвідома думка про власну «обраність». Вони готові активно підтримати створення юрисдикції Вселенського Патріархату, але за однієї умови: вони хочуть, аби ця Церква була Церквою «обраних». Таке гордовите прагнення обраності — вирок для «єсеїв», і якщо вони не подолають цю спокусу, то ризикують залишитися осторонь під час створення Помісної Церкви.

Ми закликаємо вас не відповідати лукавством на лукавство. Згадаймо, що ми не самотні, що з нами Господь, який бажає нашого спасіння. Відповімо недоброзичливцям максимально чесно та прозоро. Господь не запитуватиме нас на Страшному Суді про обставини життя та мотивацію інших людей. Він зажадає від нас відповіді лише на єдине запитання: а що зробив для виходу нашої Церкви з кризи та зцілення розколу кожен з нас. Звертаючись із проханням покрити наші немочі своїм архіпастирським омофором до Патріарха материнської Церкви, УАПЦ долає ту частину шляху, яку ми можемо пройти самостійно. Усе інше — в руках Божих. Ми маємо довіритися Богові та зі щирою надією, уникаючи смутку, чекати на відповідь вселенського православ’я. Пам’ятаймо, що Божа допомога надходить несподівано. Бог не завжди приходить тоді, коли ми Його очікуємо. Він навідується лише до тих, хто дійсно на Нього чекає та має справжню потребу в Його присутності. «І Я вам кажу: просіть, — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам! Бо кожен, хто просить — одержує, хто шукає — знаходить, а тому, хто стукає — відчинять» (Лк. 11, 9–10).

6. Діалог між УАПЦ та УПЦ під омофором митрополита Володимира

Відновлення діалогу 2005 року не лише значно покращило відносини між УАПЦ та УПЦ, а й позитивно вплинуло на внутрішнє життя обох Церков. УАПЦ отримала новий імпульс для подальшого визначення своєї еклезіологічної ідентичності, а УПЦ — поштовх для подальшої еволюції в бік україноцентричної Церкви.

Повернення до переговорного процесу з нашою Церквою, засудження «політичного православ’я», глибша інтеграція УПЦ в суспільні та культурні процеси у нашій країні — ці тенденції зродили в душах мільйонів православних християн України надію на те, що УПЦ еволюційним шляхом прямує до нового канонічного статусу, і згодом на її основі буде остаточно сформовано єдину канонічну Помісну Церкву. Проте останнім часом ми із сумом помічаємо, що шлях, запропонований митрополитом Володимиром, не підтримується деякими церковними діячами й активістами УПЦ, котрі намагаються відкинути цю Церкву на десятиліття назад — до доби «холодної війни» з українською ідеєю та автокефальним рухом. Ці недалекоглядні діячі закликають УПЦ до нової конфронтації. Відкидаючи церковну програму митрополита Володимира, ця церковна група пропонує УПЦ обрати зворотний напрям, тобто напрям підпорядкування церковного життя світським цінностям та концепціям, реанімації «політичного православ’я», повернення до конфронтаційного типу відносин з іншими православними юрисдикціями.

Ми закликаємо єпископат УПЦ гуртуватися довкола свого предстоятеля, Блаженнішого Митрополита Володимира, та зберігати вірність його вектору церковного будівництва. Ми знаємо, що в єпископаті УПЦ сьогодні є не лише ті, хто мислить церковну єдність винятково в адміністративному аспекті, а й такі мудрі владики, котрі бачать трагічну ситуацію в українському православ’ї та усвідомлюють, що зцілення розколу можливе тільки на основі нового статусу Української Церкви. Звертаючись до цих мужніх робітників Христового винограднику, ми висловлюємо їм свою вдячність та просимо й надалі молитвою і реальними справами сприяти консолідації Української Церкви. Ми переконані, що майбутнє Української Церкви визначатиметься не позицією групи, яка прагне повернення до минулого, а молитвою і працею тих архіпастирів УПЦ, котрі щиро люблять свою країну й усвідомлюють свою відповідальність перед її історією.

Це Послання Блаженніший МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви написав у 2009 році.

Далі буде

Джерело: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія