Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

У другу неділю після П’ятидесятниці ми особливо вшановуємо тих святих, які в землях України несли служіння та подвиги, довершувалися у чеснотах, засвідчили віру через мучеництво. Минулого недільного дня ми прославляли усіх святих, які від віку Богові угодили, а нині ми славимо тих із них, хто місцем подвигу пов’язаний з нашим рідним краєм, хто за плоттю належить до нашого роду.

Така традиція існує не лише в Помісній Українській Церкві. Наприклад, у Болгарії нині вшановують святих землі Болгарської, а на Святій Горі прославляють отців, що у подвигу на Афоні просяяли. Віддавши у перший після свята П’ятидесятниці недільний день молитовну шану всім святим, кожен з яких у своїх чеснотах являє нам плоди дії благодаті Духа Святого, цього недільного дня ми славимо тих із них, хто особливо близький нам за родом і місцем життя свого.

Ми шануємо і прославляємо святих не заради того, щоби додати їм земної слави і примножити честь для них серед людей. Всі святі мають вінець слави божественної – тож хіба щось земне і людське може додати і примножити славу, яку угодники, праведники і мученики мають від Господа? Безперечно, що ні. Християнське шанування святих має на меті не просто прославляти їх, але засвідчити для нас приклад, який належить наслідувати. Вказуючи на побожне служіння ієрархів та священиків, на свідчення віри мучеників, на подвиги преподобних, Церква закликає нас навчатися від них, брати їх за зразок у боротьбі з гріхом та у плеканні чеснот.

Бо коли слово Боже закликає нас брати приклад з Господа Ісуса Христа, то думка наша може піддатися спокусі. «Спаситель є Сином Божим, а ми – грішні люди. То хіба здатні ми бути такими, як Господь?» – таке міркування може охолоджувати в нас готовність до духовної боротьби і праці. Але сонми святих постають перед нами як жива відповідь на подібний сумнів. Бо вони життям своїм засвідчили, що заклик Божий до людини бути святою і праведною є не лише добрим, але неможливим для здійснення побажанням. Навпаки – очищення від гріха, освячення і обоження є істинною метою та покликанням для кожної людини.

Адже святість – це не особливий і винятковий стан для людини, але стан природний. Вона має бути притаманна всім, а не лише досягатися небагатьма. Людина сотворена Богом чистою від зла і гріха, і через зв’язок із Творцем, як джерелом благодаті, – є відкритою і здатною до освячення. Те, що гріх увійшов до нашої природи, що зло оволоділо людством і зв’язало його, зробивши рабами диявола – походить не від недосконалості людини, як творіння Божого, але від слабкості людської волі перед спокусами. Тому, зміцнюючи волю свою в творенні добра, навчаючись протистояти гріху, перемагаючи з Божою допомогою у боротьбі зі злом, кожна людина може, здатна і повинна досягати святості. Не заради слави людської і пошани, яку святість заслужено має, але заради вічного життя із Богом, бо воно досягається ніяк інакше, як тільки через освячення і сповнення благодаттю Духа Святого.

І якщо загалом усі святі, знання про подвиг яких Бог відкрив нам для настанови і повчання, є для кожного помічниками і наставниками, то тим більше такими для нас є ті, хто жив у тому самому краї, де живемо і ми, хто походить від одного з нами роду. Українські святі ніби промовляють до нас і спонукають: «Ми жили в умовах, подібних до тих, в яких і ви нині живете. Ми – одного з вами роду. Але ми, з Божою допомогою, побороли гріх – тож і вас, наших рідних у вірі та за плоттю, ми закликаємо йти шляхом спасіння!»

Кожен з нас знає з власного досвіду, що від батьків та рідних, від вчителів та наставників, які поруч з нами, ми можемо навчитися краще і швидше, ніж від людей далеких і незнайомих. Безперечно, що в інших краях і серед інших народів можуть бути і є ті, хто має більші знання, життєвий досвід та мудрість. Але простий приклад побожного життя і чеснот тих, хто поруч із нами, може бути для нас більшою настановою, ніж велика мудрість невідомих нам людей.

Святі землі Української – для нас духовні батьки й матері, вони наші вчителі й наставники. Навчаючись від життя їхнього ми утверджуємося у розумінні того, що і український народ ні чим не менший серед інших народів, серед яких Бог прославив угодників Своїх. Бо і серед наших предків звучала проповідь з вуст апостольських. З нашого роду вийшли сонми праведників. Історична Митрополія Київська, Церква Руси-України народила і великих святителів, і подвижників, які у чернечих подвигах просяяли, і сонм мучеників за істину, за православну віру. І було це не лише у давніх часах, князівських і козацьких, але і у близькому минулому. Тому окрім пам’яті всіх святих землі Української ми сьогодні особливо вшановуємо новомучеників та сповідників, які в Україні та в інших землях у ХХ столітті від гоніння безбожників постраждали.

Дивлячись на них усіх, на тих, хто жив у давнину чи був практично нашим сучасником, ми можемо пересвідчитися, що для перемоги над гріхом, для досягнення спасіння немає потреби відмовлятися від свого роду, його мови й культури, від свого рідного краю. Українці, як і всякий інший народ, можуть досягати святості. Мова українська, як і кожна мова, угодна Господу та благословенна для проповіді слова Божого і молитви. Тому коли деякі намагаються нав’язати нашому народу думку, що для досягнення святості слід зректися своєї мови, культури, історії та традицій – то свідками, які викривають і осуджують таку неправду, є святі землі Української.

Своє служіння ці святі звершували не лише за земного життя і в минулому – вони і нині звершують його. Бо у Бога немає мертвих, у Нього всі – живі. Тому хоча за плоттю і відійшли прославлені Церквою святі угодники від життя світу цього – але духом своїм вони живі у Бога, і безперестанно моляться за наш народ, бо і вони належать до нього. Вони моляться за Україну, бо і для них вона – Батьківщина і рідна земля. Вони моляться за державу нашу, бо багато з них, як благовірні правителі наші святі Ольга, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Костянтин Острозький, Петро Конашевич-Сагайдачний та інші, турбувалися і дбали, щоби народ наш мав належний лад у своєму житті.

І у нинішніх випробуваннях, які переживає Україна, страждаючи від російської агресії, від нав’язаної нам сусідами неоголошеної війни – ми не полишені без допомоги й опіки українських святих. Бо щодня до них звертаються тисячі й десятки тисяч вірних з проханням про молитовне заступництво перед Богом – і хіба вони, наші рідні й близькі, не чуть цих слів, не бачать сліз і горя, не бачать невинної крові, яку проливають ті, хто іменують себе братами, але хочуть бути над нами панами? Хіба добра мати відвернеться від дитини своєї, хіба побожний батько залишить її без допомоги? І сама природа людська, як і заповідь Божа про жертовну любов, особливо спонукають батьків дбати про дітей своїх. Тому ми віримо та впевнені, що і наші отці й матері, святі угодники Божі з роду українського, прославлені чеснотами в дні життя на землі нашій – не залишили і не залишать нас у потребах без допомоги, якщо ми самі не будемо відвертатися від них гріхами своїми.

Тож, дорогі брати і сестри, радіймо, що маємо серед наших рідних і предків сонм святих Божих, звертаймося до них про молитву і берімо з їхнього життя, віри та подвигів настанову для себе, щоби і нам досягнути блаженного вічного життя, якого вони досягнули. Водночас пам’ятаймо, що вони будуть не заступниками, а суддями, якщо від віри, яку вони сповідували і якою Богові угодили, – відступимо, якщо любові їхньої до Бога і ближніх – ми не бажатимемо виявляти, з гріхами не будемо боротися і покаяння не будемо приносити.

Дорогі брати і сестри!

Цього дня, як і кожного року, ми також зібралися на спільне богослужіння в цьому особливому місці, на полі однієї з найбільших битв визвольної війни, на Козацьких могилах, щоби піднести молитви за спокій душ тих, хто виконав Божу заповідь любові, поклавши життя своє за свободу ближніх. Нині минає 370 років від часу битви під Берестечком, яка хоча і завершилася відступом козацького війська, однак навіки закарбована в пам’яті українського народу як перемога духу, перемога прагнення до свободи, перемога у боротьбі за право сповідувати батьківську православну віру. Не за чужу землю, не за скарби воювали козаки і віддавали своє життя. Не як найманці і не з примусу володаря йшли вони на боротьбу, але з любові до Бога, до православної віри, яка зазнавала утисків від сильних світу цього, та з любові до рідного народу, який був зв’язаний і принижений.

Тож наш християнський і синівський обов’язок – пам’ятати про їхню мужність і жертовність, і гідно користатися тим даром свободи й незалежності, даром державності України та автокефалії Помісної Української Православної Церкви, які ми отримали в нинішній час завдяки в тому числі й козакам, що кров свою пролили на цьому полі. Також маємо твердо пам’ятати той урок, який не раз нам давала українська історія: в єдності – наша сила, в розділенні – поразка. Коли народ наш гуртувався – досягав успіху, коли ж чвари та амбіції, заздрість та владолюбство роз’їдали правителів і суспільство – тоді приходила руїна. Так само і Церква наша досягала розквіту, коли гуртувалася навколо престолу Київського і зберігала внутрішній мир, відкидаючи незгоду, чвари та інші спокуси, а коли відступала від цих чеснот, то занепадала.

Тож на цьому полі, яке почорніло від козацької крові, пролитої за віру і волю, закарбуймо собі на серці пам’ятати про уроки минулого і бути гідними тих дарів, які наші предки передали нам.

Амінь!

Слава Ісусу Христу! І слава Україні!

Джерело: Пресслужба ПЦУ