До 35-річчя історичного Собору, що відновив УАПЦ і обрав Патріарха Мстислава — провідника українського духовного відродження.

УАПЦ як символ духовного визволення українського народу після десятиліть репресій

Наріжний камінь духовної незалежності: 35 років відродження УАПЦ та обрання Патріарха Мстислава

5–6 червня 1990 року в серці української столиці, Києві, відбулася подія, яка навіки змінила хід церковної історії України – Перший помісний Собор Української Автокефальної Православної Церкви проголосив її третє відродження. Це була не лише відповідь на виклики часу, а й духовне воскресіння Церкви, яку радянська тоталітарна машина насильно знищила у 1930 році.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Учасники Собору, об’єднані вірою, правдою і національним поривом, одноголосно обрали Першоієрархом УАПЦ Митрополита Мстислава (Скрипника) – людину глибокої віри, непохитного патріотизму й високого авторитету в світовому православ’ї. Йому було надано титул Патріарха Київського і всієї України – вперше після століть залежності українського православ’я від зовнішніх церковних центрів.

Це рішення було не просто символічним. Воно означало духовне самовизначення українського народу, його готовність стати повноправним господарем у власному церковному домі. Проголошення Патріархату стало могутнім актом віри, а також проявом волі до відновлення історичної справедливості.

Звернення Собору до українського народу стало духовною декларацією незалежності. В ньому наголошувалося, що Церква в Україні має бути єдиною, незалежною, автокефальною – рівною серед рівних у родині Вселенського православ’я. Її Патріарх, згідно з канонічною логікою, прирівнюється до всіх інших глав помісних церков.

«Здійснилась давня мрія нашого народу, – йшлося у зверненні. – Признано патріаршу гідність Києву, колисці християнства на цілому Європейському Сході». Ці слова стали духовним маніфестом не тільки церковної спільноти, але й усього українського суспільства, яке у часи пробудження національної самосвідомості потребувало духовного осердя.

Мстислав – нащадок гетьманського роду, духовний лідер українців у діаспорі, який понад усе прагнув бачити свою Церкву вільною – став саме тією фігурою, яка втілювала історичну неперервність українського православ’я. Його обрання стало відновленням зв’язку поколінь – від княжих часів, через козацтво, до сучасної доби боротьби за духовну свободу.

Той Перший Собор став початком довгого і тернистого, але благословенного шляху. Шляху до духовної незалежності, який продовжився створенням Київського Патріархату, боротьбою за визнання і досяг свого апогею у створенні Православної Церкви України в 2018 році.

Сьогодні, згадуючи ті події, ми знову стверджуємо: без духовної свободи неможлива національна державність. Відродження УАПЦ у 1990-му – це акт віри і любові, закладення нового фундаменту української церковної історії.

Слава Українській Автокефальній Православній Церкві – Церкві вірних, яка відродилася із попелу. Слава українському народові, котрий не зрадив Христа й не забув свого хрещення у водах Дніпра.

Рішення

Першого організаційного Всеукраїнського Святого Собору Української Автокефальної Православної Церкви, що відбувся 5-6 червня 1990 року в місті Києві

Собор постановив:

Для ведення Собору обрати Митрополита, оскільки Блаженніший Митрополит Мстислав не прибув.

Митрополитом обрано Архиєпископа Іоана (Боднарчука) з присвоєнням йому титулу «Митрополит Львівський і Галицьки».

Запропонований Проект Уставу УАПЦ прийняти в цілому з доповненнями.

Утворити Український Патріархат. Патріархом України обрати Блаженнішого Митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом «Патріарх Київський і всієї України».

На час відсутності Святішого Патріарха уповноважити Митрополита Львівського і Галицького Іоана керувати всіма справами церковного життя Української Патріархії, надаючи йому титул: «Намісник Святого Київського Патріаршого Престолу».

Створити Львівсько-Галицьку митрополію при Соборі свв. апп. Петра і Павла у м. Львові.

Утворити дві Архієпископії:

– Тернопільську, з титулом – Архієпископ Тернопільський і Бучацький;

– Івано-Франківську, з титулом – Архієпископ Івано-Франківський, Коломийський і Косівський.

Всеукраїнський Собор повертається до свого правного Статусу, який мав перед незаконним приєднанням до Московської Патріархії.

Безправне приєднання Київської Митрополії до Московської Патріархії в 1686 році вважати неканонічним.

Постанову Другого Всеукраїнського Собору УАПЦ, що відбувся в 1927 році, про самоліквідацію Української Автокефальної Православної Церкви вважати недійсним.

Направити делегацію до Константинопольського Патріарха. Уряд УРСР просити прискорити оформлення віз.

Повернути УАПЦ всі церкви, забрані в період 30-40-х років, особливо святого Софійського Собору у м. Києві, як резиденції Патріарха.

Відновити діяльність монастирів. Звернутись до Уряду УРСР з вимогою передати УАПЦ частину Києво-Печерської Лаври, Почаївську Лавру, Манявський Скит, Кременецький жіночий монастир, козацький монастир у Новомосковську, Унівський монастир у Львові та інші.

Повернути всі церковні цінності, забрані в УАПЦ у їх власність.

Відкрити духовні семінарії в м. Києві, Львові, Івано-Франківську, а також регентсько-дяківську школу у Львові. Опрацювати питання про відкриття Української Духовної Академії в м. Києві.

Утворити при Патріархії УАПЦ такі відділи:

– Закордонний;

– Видавничий;

– Господарський;

– Пенсійного забезпечення.

Сприяти розвитку братств і сестрицтв.

При кожному храмі утворити релігійні школи для роботи з дітьми та молоддю.

Джерело: Українська Православна Церква/Православна Церква України