Весною 2022 року, в туманний період в історії Києва, монах-волонтер, отець Авраамій з Тернополя, розпочав невидиму війну заради своєї нації та віри. За рік він перетворився на намісника Києво-Печерської Лаври. Його історія – це розповідь про самопожертву та неочікувані покликання.

Від Волонтерства до Намісництва: Особлива Доля отця Авраамія

Навесні 2022 року, коли небо над Києвом майже весь час було якимось сірим, а сама столиця не відходила від повітряних тривог, до одного з печерських відділень Нової пошти постійно приходив неговіркий монах. Підрясник, чорна куртка, скуфія, в руках два великі пакети. Деколи у них були аптечки, деколи – каски, одяг. Все йшло на нуль…

Відправивши це все, він сідав у першу маршрутку, або швидко повертався пішки до Києво-Печерської Лаври, у свою келію ризничого у храмі Агапіта Печерського, завалену амуніцією. Там він також чекав військових, звантажував їхні пікапи або джипи волонтерською допомогою. А залишаючись сам, молився келійно. Потім йшов в печери, або на вечірнє богослужіння.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Його звали отець Авраамій. Він – один з найосвіченіших священників Лаври, член Духовного собору Лаври, монах-волонтер, ризничий монастиря. Він доглядав дуже дорогі церковні речі, але не мав свого автомобіля (нонсенс, як для багатих лаврських архімандритів періоду Моспатріархату). Він не шукав заможніх чад задля власних статків, а з перших дні війни збирав кошти, щоб закривати потреби знайомих військових.

А вже через рік він виконуватиме обов’язки намісника Києво-Печерської Лаври Православної Церкви України. Хоча про цю посаду він і не мріяв, не прагнув її і не просив. Я помітила, що у нас в релігійній сфері найвищими сановниками стають ті, хто ніколи на це не розраховував. Так буває лише в сфері, де серйозні кадрові питання творить Господь.

Це була наша друга зустріч з очільником Лаври. Перша відбулася не під запис. Тоді о. Авраамій просто погодився зустрітися, поспілкуватися оффрекордз, познайомитися.

Сьогодні ми сидимо на хорах Успенського собору. І я подумала, що якби не війна, так виглядало б і диво, і щастя… Ми – в найкращому місці на Землі, українській Лаврі. І очолює її монах, для якого Українська церква – це скарб…

НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА, УКРАЇНСЬКА МОВА ТА УКРАЇНСЬКА СВІДОМІСТЬ – ЗАСАДНИЧІ РЕЧІ МОЄЇ РОДИНИ.

– Отче, в кінці березня цього року, майже в ті самі дні, коли держава в особі заповідника оголосила про припинення оренди монастирю Моспатріархату (пославши чіткий сигнал, що Московська церква не пануватиме в обителі), громадськість дізналася, що в Лаврі буде монастир Православної Церкви України, і її очільником станете ви, колишній ченець цього ж монастиря.

Нас цікавить що було до того? Якою була життєва траєкторія до війни?

– Я народився та виріс на Львівщині, в сім’ї священника. Прислуговував в церкві, постійно був на богослужіннях. З самого малечку я був при храмі.

– Це тато змушував? Чи це була любов?

– Любов. Потяг бути при храмі був з дитинства. Це була мрія бути священником, наслідувати тата. Я не знав, чи буду монахом, чи одруженим священником, але хотів служити Престолу Божому. Тато тривалий час служив на Львівщині. Згодом родина переїхала на Черкащину. Це був 1991 рік. Традиції Галичини, багаті і самобутні, були частиною мене. Черкащина була іншою: і в ставленні до традиції, і до мови. Але батько зумів передати парафіянам дух українства.

Моя родина завжди була і україномовною, і україноментальною за своєю сутністю. Незалежна Україна, українська мова та свідомість – засадничі для нас речі.

Згодом я вступив до Київської семінарії та академії. Щоб не казали, тут домінував дух «русского міра». Всі дисципліни викладалися російською. Відповідати на іспитах або проповідувати можна було українською, але до таких студентів ставилися насторожено. Втім, в семінарії були і україноментальні студенти. Ми гуртувалися, виділялися, хоча ставилися до нас не надто добре. Попри нав’язування ідеї «безблагодатних розкольників», ми бували у Володимирському соборі, прикладалися до мощей великомучениці Варвари та священномученика Макарія. Ми не мали осуду до невизнаних автокефальних церков…

– Як ви проскочили цю бацилу русміра, що Моспітріархат єдино канонічний. Нам же втовкмачували в голову, що гріх розколу не змивається мученицькою кров’ю?

– Завчені фрази не зіб’ють людину, яка має сформовані погляди і здоровий глузд. Я розумів, що це все маніпуляція, яка працює на певний електорат.

Після завершення семінарії та академії, я повертаюся на Черкащину. То і там правлячим архієреєм був митрополит Софроній. Він мав проукраїнські погляди та мріяв про автокефалію. Дехто у єпископаті МП його за це не любив, дехто зневажав.

– А чого ж він не прийшов на Обєднавчий собор?

– Він щиро хотів української Церкви. І він мав бути на соборі. Напередодні собору він мав зустріч із тодішнім президентом Петром Порошенком. Той відзначив його державною нагородою. Але його оточення просто заблокувало йому виїзд. Його зачинили, оголосивши хворим. Але в інтернеті є запис, як він по онлайн зв’язку вийшов на Об’єднавчий собор, благословив, щоб відбулася дія Духа Святого.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Життя складалоя так, що далі мій шлях був у монашество. Позаяк в Лаврі минуло моє студентнство, я вирішив повернутися сюди. Перед цим я мав розмову із намісником Павлом. Розумів, що буде нелегко, оскільки митрополит Павло був не в захопленні від мене.

– Чому?

– У кожного священника є особова справа. Для мене війна почалася з 2014 року, вже тоді я перестав поминати патріарха Кирила. Війну засуджував і митрополит Софроній. У моїй особовій справі були звернення вірян дев’яти парафій. Всі мої парафії були проукраїнськими, тож вони клопотали, щоб ми не поминали Кирила на богослужінні.

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК Я ОПРИЛЮДНИВ МОЛИТВУ ЗА УКРАЇНУ МЕНІ ПОДЗВОНИВ НАМІСНИК ПАВЛО І СКАЗАВ, ЩО МНОЮ ЗАЙМУТЬСЯ ПЕВНІ ЛЮДИ

– Цікаво. Всі дев’ять парафій перестали поминати Кирила в 2014-у. Люди мали вам довіряти.

– Ми у своєму прагненні були єдині, у нас було піднесення у бажанні мати єдину церкву. Владика Софроній мене у цьому підтримував і категорично не схвалював носіїв русского міру. Коли я бачив підтримку вірян, то розумів, що Господь веде мене цим шляхом. Ось чому митрополит Павло був не в захопленні від мого прибуття. Але його переконали, що пройде час і «Авраамий станет нашим». В 2019 році я вже був в Лаврі. Із надією зустрів Томос. Я сподівався на рух МП в бік автокефалії.

Потім прийшла війна… У її перший день я в своїй келії прочитав молитву за Україну і опублікував її на своїй сторінці у Фейсбуці. Реакція митрополита Павла була очікуваною. Він зателефонував мені. Мовляв, яке я маю право, у нас є свої молитви, церковнослов’янською мовою. Сказав: тобою займуться певні люди. І я зрозумів, що навряд чи зможу продовжуватися подальше служіння в Церкві, яка не готова молитися за нашу країну. Зрозумів, що потрібно щось вирішувати, щось змінювати у своєму житті. Все, що відбувається в житті людини, відбувається з волі Божої. І, як каже Господь: не ви мене обрали, а я вас обрав. І я навіть не знав, як воно має бути, що має бути, але з кожним днем бачив, що руху в бік України нема.

– Як ви стали волонтером?

– У мене були віряни і з Черкащини, і з Києва. Після повномасштабного вторгення я почав шукати, як допомогти військовим. Розумів, що допоки є захисники, ми стоїмо. Якщо не вони, то Київ перетвориться на сотні Буч та Гостомелів. Одні мої друзі з числа військових мали певні запити, інші, найближчі до мене люди, зорганізували збір коштів. З-за кордону почали надходити амуніція, бронежилети, каски, аптечки. Я все складав у своїх келіях у храмі Агапіта. Богу дякувати, допомога надходила, люди долучалися. Було очевидно, що то Божий знак, що Господь спрямовує допомогу для військових.

– Митрополит Павло знав?

– Я не доповідав, не світив своє волонтерство. Але вони знали, бо до мене постійно під’їжджали військові. Згодом, вони вже казали, мовляв, ми не русскій мір, Авраамій допомагає. На жаль, багатьох з тих, кому я допомагав, нема в живих. Для мене це боляче…(він робить паузу, просто щоб зібратися із силами).

– Як ви доєдналися до ПЦУ?

– Мене в монастирі весь час почали називати зрадником. Ситуація в монастирі ставала дедалі напруженішою. Мої друзі військові запропонували познайомити мене з митрополитом Епіфанієм.

І восени минулого року відбулася зустріч із блаженнійшим, яку я ніколи не забуду.

ПІСЛЯ ЗУСТРІЧІ ІЗ ЕПІФАНІЄМ МЕНІ СТАЛО ЛЕГШЕ ДИХАТИ

– Ви і блаженніший Епіфаній – інтроверти, як ви порозумілися з першої зустрічі. Хімія відносин чи просто Святий Дух?

– Останнє, – посміхається намісник, – Предстоятелі поводяться по-різному, часто не мають часу на зустрічі. І хоча ми з митрополитом плюс-мінус одного віку, я відчув у ньому батька Церкви, дуже близьку по духу людину. Мені навіть легше дихати стало. Господь дивиться на серце людини. Святий Дух діє, коли це на благо Церкви, на благо народу. Ця зустріч дала зрозуміти, що ця Церква є Божою, вибраною і веде до Спасіння. Вона вболіває за свій народ, молиться за свій народ.

– Звідти ви вийшли кліриком ПЦУ?

– Кліриком став після моєї публічної заяви 29 березня. Зимою я ще жив у Лаврі. Якби я одразу заявив, що йду, то одразу мав би піти. За кілька днів до своєї заяви про перехід до ПЦУ я забрав маленьку сумочку і пішов. Жив у Михайлівському. Наступного дня в келію увірвалися найбільш затяті з монахів. Почали глузувати над військовою амуніцією, одягали каску, насміхалися, знімали себе на відео та виставляли в інтернет. Це був одяг, який призначався для захисників. І я був вражений. Хлопці гинуть, а вони насміхаються в касці і при цьому кажуть, що вони – українці…

НАШ ТЕЛЕГРАМ

– Як ви дізналися про своє призначення виконуючим обов’язки намісника?

– За кілька днів до офіційного оприлюднення мене запросив блаженнійший Епіфаній і дав почитати наказ. Я не ставив собі за мету отримати посаду, я хотів долучитися до ПЦУ і продовжувати монаше життя в іншій юрисдикції. Я не був готовий до таких радикальних змін. І я розумів, що це хрест. На тобі відповідальність, ти маєш зважувати кожен крок, бути і обачним, і обережним у всьому: словах, діях.

– Як родина сприйняла це?

– Були вражені. Але реакція батьків така: це хрест. Головне – щоб він пішов на користь. Тобто вони усвідомлювали: це древня обитель, де подвизалися преподобні. І тут слід бути намісником не по назві, а по духу, подвигах, трудах. А для мене основне – повернути дух Лаври, який був колись. Це першочергове завдання, над яким я працюю майже щодня. Є багато викликів, які стоять: і війна, і досвід московського перебування. А є ще інший виклик – сучасний світ, який хоче насаджувати ідеї. Втім є речі, які залишаються незмінними. Монахи не від світу цього: вони зрікаються всього, обираючи нестяжання, змирення. Послух, любов, кротість, мають домінувати в монастирі. Монах не повинен думати, що він хоче таку чи таку автівку. Тоді він не є монах.

– Скажіть, коли держава оголосила про розірвання угоди і водночас про створення монастиря ПЦУ, хтось у монастирі подзвонив вам, просився перейти до ПЦУ?

– Коли публічно оголосили, що я призначений виконуючим обов’язки, то мені дзвонили. Дехто з братії привітав, наголосивши, що це буде дуже важко. Українське крило братії, з якою я спілкувався ще коли був в юрисдикції МП, було налаштоване на перехід. Всі чекали 29 березня. Але вони по-своєму бачили ситуацію. Думали, що миттєво буде оточено монастир, Лавру очистять від керівництва і тоді вони долучаються до ПЦУ.

– От знаєте, я це обговорювала із колегами, чи можна було діяти по-іншому. Ми думаємо, що, наприклад, якби держава перекрила камазами вхід в нижню Лавру, все зачинила, то ніхто не зміг би влаштовувати шоу, стояння, дурнуваті протести, і вони б наступного дня прокинулися в автокефальній Лаврі… А так цей весь маскарад русміру тривав ще півроку.

– Можливо держава не до кінця усвідомлювала масштаби саботажу, тому і не допрацювала. Раніше, коли я був у юрисдикції МП, братія так і говорила: нам все рівно: Онуфрій чи Епіфаній. Головне – бути в Лаврі. Деякі казали, що, мовляв, ПЦУ – канонічна церква, яку поступово визнають. Братія була готова долучитися. В даний час на монахів чинять тиск. Кожен крок відстежується. Коли ми зайшли в Нижню Лавру, нам дали 70 корпус, як служове приміщення. Частина братії, з якими я спілкувася, зателефонувала і попросилася на зустріч. Після наших зустрічей їх здали, і Павло викликав їх на розмову до себе в Вороньки.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

– А чому вони поїхали до нього? Нащо так боятися, що за рабство?

– Не знаю причин, чому поїхали. Павло – людина непроста. Напевно, на когось щось мав, чимось міг залякати. Хоча у кожного є свій вибір. Якби не поїхали, то нічого б не було.

Але попри все, монастир ПЦУ формується. Маємо до семи осіб, і є бажаючі долучитися. Це монахи ПЦУ. Блаженнійший до останнього дає шанс монахам МП доєднатися.

– А скільки монахів МП залишилося в обителі?

– Майже 60 осіб.

– Де решта?

– Частина монахів пішла у власні помешкання, частина в інших монастирях. Всі розуміють, що служити в Лаврі в юрисдикції МП вони не зможуть. Інші виїхали: один у Францію, інший у Бразилію, ще хтось – у Німеччину. І у мене запитання: а чому не в Росію, а в Європу, яку ви називали безбожною та ненавиділи.

– Напевно, поїхали наклепи на нас зводити, казати про гоніння?

– Напевно. Залишилися старенькі, які ще не визначилися. Серед них є послідовники «русского міра». Частина з них хоче долучитися до ПЦУ. Їм немає куди йди. Їх нікого нікуди не беруть. Мені просто шкода, вони заручники ситуації. Якщо вони опиняться за стінами Лаври, то зрозуміють, що нікому не потрібні. Куди вони підуть? Їх до порогу будинку митрополита Онуфрія не допустять. Ми не будемо виганяти. Надамо один корпус, забезпечимо їжею, дамо людину для догляду. Але служити у храмах Лаври вони не будуть.

– Як вам здається, чи є у братії хоч трохи усвідомлення, що вони так страшно помилялися щодо Росії?

– Так, є розчарування. І це важко тим, хто живе тут тривалий час. Я думаю, що у їхніх душах багато сум’яття. Хоча їх намагаються переконати, що вони – мученики. Які мученики? Перші християни жили у зовсім інших умовах: не в центрі столиці. Перші християни не мали такого вибору: жити та молитися у своїй обителі за свою державу. І це лише за одного прохання: відректися від страшного «русского міру», доктрини, яка все абсолютно руйнує, нищить, вбиває, батьків, чоловіків, дітей. Нещодавно на Сумщині загинув хлопець, який приїхав до дідуся. Про який духовний зв’язок із ними можна говорити? Адже їхня мета – не любити, а вбивати. Вони вчать не прощати, а катувати. А деколи я думаю, що Господь попустив цю ситуацію із Церквою, щоб ми взнали глибину їхньої зануреності, що вони чекають на росіян… Я вже у війну записки у Лаврі знайшов: о здравії русскіх воїнів…

– Цікаво, що коли я намагалася подати на молебень за героїв України, але зауважувала, що вони автокефали, то жінки на касі просто рвали і кидали мені їх в обличчя.

– Не дивуюся.

– Який рівень освіти братії Моспатріархату? Вони знали, що преподобні були кліриками Вселенського патріархату?

– Думаю, що ні. Вони думають, що вони були Московського патріархату, а не ченцями Константинопольського патріархату. Більше того, після анексії Московією Київської митрополі, тридцять років тривав супротив братії, які не хоітли бути в МП. А за святителя Петра Могили ніякої мови не було про Московський патріархат, а Лавра була потужною у всьому: освіченості, благодійності, соціальних проектах. А які у Лаври були критори за часів Гетьманщини – ми у заупокійних молитвах згадуємо гетьмана Мазепу, якого москва анафематствувала.

– Коли ви заселилися в Лавру?

– В серпні. Нам виділили 70 корпус до Нового року. Коли буде завершена передача майна від монастиря заповіднику, то буде зрозуміло, що ще матиме монастир. У нас нема довгострокових договорів, поки не передані всі об’єкти. До Нового року міністерство дало дозвіл на користування Успенським та Трапезним храмами. Маємо ще домовий храм при корпусі. Там проживають наші ченці, там лунають українські молитви. Процедура передачі триває, але через оці перешкоджання вірян, які блокують приміщення і не дають закінчити роботу комісії, досі немає опалення.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

– Погрози Вам є?

– Так. Приходять смс. Але Господь і підтримує, і стверджує. Після поїздки на Афон я особливо це відчув. Мене приймали з усіма почестями, як ігумена. Коли ми прибули на Ксенофонт, там була делегація українців, яка їхала у літню школу у Волос. У тому числі – представники духовних шкіл Моспатріархату. Коли вони побачили, як ігумен нас приймає, то для них це було неочікувано. Вони не служили, не причащалися. У мене була душевна розмова з ігуменом монастиря Олексієм Герондою. Ці слова згадую щодня. Він каже таке: «Митрополит Онуфрій хороша людина, але все, що відбувається в УПЦ МП, то через непослух Вселенській Церкві». Тому, що в 2018 році, коли він знехтував запрошенням на собор, це був непослух. Геронда запевнив у своїй молитві за Україну та наших військових. Казав, що треба потерпіти і все пройде, Лавра розквіте, набере потуги, як і раніше.

– Це Богонатхненнй прогноз.

– Я запросив його, він пообіцяв, що прибуде у Києво-Печерську Лавру найближчим часом.

– Лавра раніше – це десятки магазинів і на території, і поруч. Практично жоден зараз не працює. Кому належали магазини?

– Все в нижній Лаврі було за попереднім намісником. Оточення контролювало, забезпечувало працівниками.

– От є думка, що особисті статки деяких архімандритів будувалися на тому, що є чада. Ці чада приходили до преподобних, просили монаха помолитися і жертвували йому гроші. Так купувалися машини та квартири окремих монахів, правильно я кажу?

– Все було, це не таємниця. Заможні чада могли пожертвувати щось духівнику, якщо в житті трапилися переміни.

– Хто доглядає мощі преподобних? Хто переоблачає їх?

– Преодобних доглядають ченці Московського патріархату, печери ще не передані. Але це для священника не складна наука – переоблачати преподобних. Я неодноразово сам допомагав це робити. Навичка переоблачати є у кожного священника.

– Який буде богослужбовий порядок в монастирі? Ви також будете служити літургію кожного дня в печерах?

– Звісно, все буде. І в храмах, і у печерах. Поки печери не передані, ми не служимо. Одного разу, через півроку після призначення, я спустився з військовими у ближні печери. Реакція вірян МП була вкрай неадекватна: вони почали співати, кричати… Завдяки реакції працівників заповідника, які спитали, на якій підставі вони там перебувають, коли є обмеження на вхід, вони втихомирилися і пішли. Дуже прикро, але ці люди залежні від ідеології «руского міра». В неділю по благословінню блаженнійшого привозили мощі преподобного Меркурія. Прийшли тисячі людей. Це свідчення того, що українська Лавра оживає. По суботах, неділях людей не так багато, бо нова община формується практично з нуля. У нас тільки закладається кістяк. У них на це було 35 років, за кожним храмом були свої прихожани. Тож мене дивує наївність вірян МП, які прибігають, фотографують нас і кажуть: вірян мало. Але я пригадую, як цієї зими, коли оприявнилася поведінка МП, то на службах митроплитів Павла і Онуфрія можна було побачити лише кількох бабусь і студентів. І це служив предстоятель. Або в храмі Агапіта на службі предстоятль Онуфрій служить, то стоїть сотня людей. А де ті мільйони людей, які начебто прийдуть захищати Лавру? Від кого захищати? Від українців?

Всі богослужіння будуть відновлюватися.

– Якою ви бачите Лавру за два-три роки? Тут будуть магазини? Кафе? Церковні майстерні пошиття священичого облачення?

– Якщо йдеться про благодійні їдальні, трапезні для бідних, то будуть. Але це буде інший формат. Ми матимемо рівно стільки, щоб себе забезпечувати: одягнути братію, нагодувати. Також я хотів би відкрити притулок для дітей, які втратили батьків на війні. Але Лавра пам’ятка ЮНЕСКО, ми не будемо порушувати умов угоди з державою, як це робили наші попередники.

– А за що ви будете жити та працювати? Монастирю потрібні гроші на проекти, ті ж притулки.

– Є добрі люди, які вже допомагають Лаврі. Тут не виникне проблем. Багато благодійників зацікавлені, щоб була українська Лавра, українське духовенство.

– Ви – молодий монах. У вас у підпорядкуванні будуь різні люди, деякі старші за вас. Ви себе уявляєте їхнім отцем? А вони вас?

– Ми вже разом будуємо наше чернече життя: молимося, разом миємо посуд, прибираємо. Ми все робимо разом. Готує один диякон. Я не бачу проблем. У будні дні служимо в домовому храмі…Я намагаюся, щоб братія не відчувала, що я вищий за посадою. Звичайно, є обов’язки, які покладені на мене, а є їхні зобов’язання та монастирська дисципліна. Але це при взаємному розумінні та допомозі.

– Хто лаврських преподобних вам найбільш близький?

– Всі преподобні близькі: і Антоній, і Феодосій, преподобний Авраамій трудолюбивий, на честь якого мене назвали…

– О, йому моляться за облаштування житла. Хтось просить у Авраамія хату придбати, а ви цілий монастир здобули.

– Житіє Авраамія дуже коротке, відомо, що він у всьому намагався догодити братії. Разом з ченцями готував, працював.

– О, то ви сприйняли його буквально?

– Коли тобі дають ім’я святого, то ти повинен хоч де в чому відповідати його життю, – посміхається очільник монастиря, – якщо ти преподобний, то маєш тягнутися до його чеснот. Якщо сповідник, то сповідувати, якщо святитель, то своїм життям уподібнюватися до святителя хоч у чомусь… І пам’ятати, що наші святі моляться за нас.

В миру я названий Михаїлом в честь архістратига Михаїла. У іноцтві – в честь первосвященника Аарона. В монашестві – Авраамій. Це – троє святих, до яких звертаюся повсякчас, прошу допомоги та захисту. І вірю, що вони допомагають мені у всьому.

Джерело: Україна Православна