«І буде після того, виллю від Духа Мого на всяку плоть, і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння. І також на рабів і на рабинь у ті дні виллю від Духа Мого. І покажу знамення на небі і на землі: кров і вогонь і стовпи диму. Сонце перетвориться на темряву і місяць – на кров, перш ніж настане день Господній, великий і страшний. І буде: всякий, хто прикличе ім’я Господнє, спасеться; бо на горі Сіоні й у Єрусалимі буде спасіння,як сказав Господь, і в інших, яких прикличе Господь. Бо ось, у ті дні й у той самий час, коли Я поверну полон Іуди і Єрусалима, Я зберу всі народи, і приведу їх у долину Іосафата, і там учиню над ними суд за народ Мій і за спадщину Мою, Ізраїля, який вони розсіяли між народами, і землю мою розділили. І щодо народу Мого вони кидали жереб, і віддавали отрока за блудницю, і продавали отроковицю за вино, і пили. І що ви Мені, Тире і Сидоне і всі округи филистимські? Чи хочете воздати Мені помсту? Чи хочете воздати Мені? Легко і скоро Я поверну помсту вашу на голови ваші, тому що ви взяли срібло Моє і золото Моє, і найкращі коштовності Мої внесли у капища ваші, і синів Іуди і синів Єрусалима продавали синам еллінів, щоб віддалити їх від меж їхніх. Ось, Я підніму їх з того місця, куди ви продали їх, і поверну винагороду вашу на голову вашу. І віддам синів ваших і дочок ваших у руки синів Іуди, і вони продадуть їх савеям, народу віддаленому; так Господь сказав.
ВАСИЛЬ ЩУРАТ
З поеми «ЗАРВАНИЦЯ»
«З татарських рук приймав смерть Київ.
Чого живцем вогонь не виїв,
Ішло під меч, ішло в неволю,
Втік лиш один чернець на волю.
Степом, яром, вздовж рік, лісами,
Як заєць, витравлений псами,
Біг, не спиняючись на хвилю,
Аж став на галицькім Поділлю.
…Заплакав же чернець в знесиллі:
«О Ти, що в най прикрішій хвилі
Ведеш усіх до Свого Сина,
Моя Провіднице Єдина,
Вкажи мету моїм дорогам,
Моїм стражданням і тривогам…»
Впав на коліна, серце томить,
А сон підходить, силу ломить;
Заснув сердешний на мураві
І бачить в сні, немов на яві:
Над ним Пречиста, коло неї
Два Ангели, в руках лілеї.
Він руку простягає вгору,
Вона край свого омофору
Йому дає, дає й підносить,
Аж ось і небо землю росить.
Отець Іван Гуня, капелан УГКЦ, ветеран афганської війни, волонтер. Ще до зустрічі з отцем Іваном Гунею мені здавалося, що ми з ним вже знайомі, адже Роман Мельник («Мамонт») і Валентина Ходус багато розповідали мені про цю людину, згадуючи його з великою повагою.
Саме завдяки їм мені вдалося вмовити отця Івана зняти «Сповідь». Та складність полягала в тому, що у нас не прийнято на рівні суспільства вести бесіду між двома українськими Храмами: католицьким та православним. Храм один. Підніжжя Храму – історія та культура нашої нації. Молитви, ікони, святині ідентичні. Спільна любов та відданість Богу. Складно. Але ця розмова необхідна.
Пишу ці рядки і, наче на яву, бачу поряд непримиренного Василя Мандзюка, самовідданого Миколу Мединського, мудрого Юрія Поповича, привітного Юрія Болехівського, делікатного Миколу Мниха, інтелігентного Петра Квича, щирого Володимира Топоровського, стриманого Миколу Квича, спокійного Івана Гуню.
Сиджу посеред священиків і капеланів католицької церкви і немає між нами нічого окрім відданої віри в Господа, немає між нами жодних бар’єрів чи перепон. Всі ми богомільні та покаянні. Всі ми УКРАЇНЦІ. Ми єдині в Господі. Нас єднають Бог і Україна. Все інше – другорядне, зайве.
Ми Нація. Нація любові і віри. Духовна нація, котра, продираючись крізь терни, починає усвідомлювати себе. Українство – справжня і сильна любов до того, що заповідав нам Господь. Нам потрібно лише усвідомити це. Достукатися до самих себе. Пробудити свою генетику. І передати її дітям та онукам.
Іван Гуня пройшов афганську війну. І сьогодні постійно на фронті. Поруч з тими, хто захищає свою країну.
Ми сиділи в Збаразькому парку, говорили, а я бачив перед собою цільну, дієву, усвідомлену людину, котра не дозволяє собі ані на мить забувати про війну. Він готовий діяти. Жертвувати. Співчувати. В ньому немає сумнівів чи вагань. Сильна людина. Мовчазна. Монолітна.
Сонце повільно сідало за горизонт, а нашій зустрічі з отцем Іваном передував надскладний для нас обох день. Він подолав більше 500 кілометрів, щоб ця «Сповідь» відбулася.
Ми зустрілися для того, щоб сказати найважливіше… Ми всією душею любимо Україну. Кожен по-своєму. Та на перетині шляхів, війни, Нації і Бога ми єдині. Ми – УКРАЇНЦІ.
Соц.медіа