Конфлікт між традицією святості та державним тоталітаризмом: Історія відносин між Росією та Україною з початку часів.

Вся історія Росії свідчить, що вона нездатна подолати цей дисонанс своєї політичної та духовної традиції. Традиція святості, яка походить від давнього Києва, завжди входила у російську історію в конфлікт з традицією державного тоталітаризму та насильства над особистістю, яку Московщина успадкувала від Орди. Однак сучасна Росія не намагається подолати це безблагодатне подвоєння власної культури. Натомість вона прагне максимально знесилити (а в ідеалі — знищити) свого головного історичного конкурента — незалежну та демократичну Україну (яка є спадкоємницею давньої Київської Русі вже ipso facto свого географічного розташування, а також через те, що наш видатний письменник і культуролог Євген Маланюк називає її «геокультурою України»).

Стосунки між Києвом та його північним сусідом завжди були драматичними. А першим затятим ворогом Києва став ще володимиро-суздальський князь Андрій (1110–1174), про якого Ключевський влучно зауважив, що в його особі великорос вперше виходить на історичну сцену, і цей вихід не можна вважати вдалим1. Напівслов’янин і напівполовець князь Андрій був першим «сепаратистом» в історії Давньої Русі. Його взяття Києва (1169 р.) було безпрецедентним злочином і святотатством в історії Давньої Русі.

«Єгоже не било ніколи», — писав про це суздальський літописець.

“Узятий же був Київ, — свідчить Літопис Руський, — місяця березня у дванадцятий [день], у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город — Поділля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, — і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський Святої Богородиці поганими, але Бог молитвами Святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і безперестанні сльози. Це все сталося через наші гріхи.”

Проте, на жаль, це був лише пролог майбутніх військових конфліктів між Києвом та Московщиною. Адже, як свідчить історія, протягом останніх 360 років мали місце принаймні сім російсько-українських війн:

  • три військові кампанії під час російсько-польської війни 1654–1667 рр. (за гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка);
  • • російсько-українська війна під час російсько-турецької війни 1676–1681 рр. (за участю того ж гетьмана Петра Дорошенка);
  • • ліквідація Запорізької Січі московськими військами (1775 р.);• війна між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою та Українською Народною Республікою у 1918–1920 рр.;
  • • збройний конфлікт між радянськими військами та Українською Повстанською Армією (заснованою в 1943 р.), яка масово боронила від окупантів землі Західної України впродовж десяти років, тобто до 1953 р.
  • В праці написаній Митрополитом Мефодієм – йдеться про дисонанс між традицією святості, що походить від давнього Києва, та традицією насильства та державного тоталітаризму, яку успадкувала Московщина від Монгольської імперії. Автор стверджує, що Росія намагається знищити свого головного історичного конкурента – Україну, яка є спадкоємницею давньої Київської Русі. Текст містить також історичний огляд стосунків між Києвом та Росією, зокрема згадується взяття Києва Андрієм, володимиро-суздальським князем, який був першим, хто став претендувати на владу у своїх землях, і який став першим відокремлюватися в історії Давньої Русі.