Чорна рада

Це діялось на світі ще неда́вно.

Як нині сонце світить так й тоді.

Діди ще наші дітьми були певне,

Жили усяко: в радості, в біді.

Хтось зранку прокидався на робо́тах,

Хтось в хаті на шовкових пирина́х.

Жінки в життєвих клопотах й турботах,

То вдень, а то й бувало по ноча́х.

Діди́ як і тепер пахтіли лю́льки,

Зминаючи таба́ку в кулаках.

Баби, як і тепер гойдали люльки,

Леліяли малечу на руках.

Орали землі, сіяли насіння,

Збирали літом рясний урожай.

А хтось вмирав від горе-зубожання

Хтось душу віддавав за рідний край.

Усе було, та й і тепер ще валом

Прожитого вертається до нас

Вкриваючи махровим покривалом,

Холодить нас і гріє нас не раз.

Яко́сь в селі одному, на майдані,

Де памятник солдатам-землякам,

В неділю, як лиш сонце вийшло, рано

Зібратись треба цьо́ткам і вуйка́м.

Село шумить: «Що будуть нам казати?»,

«А Бог лиш знає», хтось відповідав.

По вулицях люди́ска вийшли з ха́тів,

Хтось діток-юнаків на збори взяв.

– Що діється? – пита баба Марина

схвильовано і зовсім не на жарт,

– чи чула ти, сусідонько Мартино,

Чи варт іти на збори чи не варт?

– Казала ми Явдоха Пулимцьова,

Що знову землю ділять як товар…

О Господи! О дивна Твоя воля!

Які чуда Ти днесь в село зіслав.

Як тільки вчула ті слова Марина,

Якій було вже лід дивидися́т,

Помчала, що й гальоші погубила,

І каракулю позабула взять.

Зібрався люд поранні на майдані

Владики понаїхали, отці,

Сказали, що молебінь, бабі Ганні,

Та так б подумав у кінці-кінців.

Зібралась свита, мі́сні депутати,

Рішають щоб продати монастир…

А людям зась було щось і казати –

Ніхто не знав про справи тих задир.

Блистіли панагії у промінні,

Кругом вертілись чотки на руках…

В неділю рано, в тихім зубожінні,

Афера пролітала у думках.

– Що будемо, панове, ми робити,

У нас старий зостався монастир,

Близ нього старі вежі, порозбиті –

У тиші шепотілось, не на мир.

Глава́ владик, святого духовенства,

Велів указ на мир такий воздать:

Благословеніє всього мого блаженства

Обитель Петра-Павла роз-прода́ть.

(По милості Господній чи по волі

Його блаженства, пана Макара́

Червоного́род і усе довкола,

Уся Петро-Павло́вская гора

Тепер за копійчину продалась).

В президії сиділи три владики,

Макарій, що блаженством його звать,

Андрій, що здавана був митрополитом,

Мстислав, що любить часом погулять.

Сиділи наші славні депутати,

Що Бога позабули вже давно,

Знайшли хто купить, тих кому продати,

Усе було, як у німім кіно.

Прода́ли! У неділю, дуже рано,

На збори йде усе усе село:

–         Скажіть, панове, чи кому погано

Від того, що тут діялось-було?

–         Ні-ні, шановний пане депутате,

Ми вірно все зробили, так тримать!

Добро, що довелося їм придбати,

Мов коровай беруться поділять.

Хто-зна який кусок кому одда́ли,

Хто зна які несли кишені в дім.

Та, люди добрі, як же так продали

Оте де Бог так славився у нім?

Зібрали раду, бу́ли і владики,

Зібралися Тернопільські отці

Та так і не почули людські крики

Бо гроші переповнились в руці.

Тепер посудьмо, люди, розумінням,

Хто з нас розумний чи таки дурний

Виходить хто із праведним корінням

Той до народу Божого німий.

Це діялось на світі ще неда́вно.

Як нині сонце світить так й тоді.

Живем, як і колись, і грішно, й славно –

Старі бува безглузді й молоді.

Автор Олекса Гавалешко