У Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні відбулося важливе богослужіння у Андріївському храмі, де єпископ Команський Михаїл звершив Літургію та нагадав вірянам про важливість внутрішньої віри та милосердя.

Єпископ Михаїл закликає до внутрішньої віри та милосердя під час богослужіння в Андріївському храмі

12 листопада, у Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні відзначилось особливе богослужіння в Андріївському храмі, яке очолив Екзарх Вселенського Патріарха, єпископ Команський Михаїл. Спільно з протоієреєм Віктором Мартиненком вони звершили Божественну Літургію, під час якої були виголошені заупокійні прохання за полеглих воїнів ЗСУ та мирних жителів, вбитих загарбниками.

У своїй проповіді єпископ Михаїл наголосив на тому, що справжнє християнське життя полягає не лише в зовнішніх обрядах, а в глибокому внутрішньому переживанні віри. “Самі по собі правила – це тільки добра традиція, але коли вони наближають нас до Бога – вони вчать нас особистій відповідальності перед Богом”, – сказав владика Михаїл.

Він зауважив, що обрядові і дисциплінарні правила Церкви – це не мета сама по собі, а інструменти, які сприяють нашій духовній підготовці. “Церковні правила нагадують нам, що коли ми приходимо до церкви, ми бачимо не лише будівлю, але і відчуваємо особливу атмосферу, що надихає нас на щось вище, глибше. Це підготовка до молитви і нагадування про наше споконвічне покликання бути дітьми небесного Батька”, – додав він.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Очільник Ставропігії Вселенського Патріархату закликав вірян не забувати про особисту відповідальність перед Богом. Він наголосив, що на Страшному суді нас судитимуть не за формальні віросповідні ритуали, а за те, як ми жили своїм життям. “Господь не питатиме нас, скільки молитов ми промовили, але відпитає, чи були ми милосердними і допомагали тим, хто в потребі”, – сказав єпископ Команський Михаїл, закликаючи вірян до реального втілення християнських цінностей у повсякденному житті.

Ознайомтесь з повним текстом проповіді:

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа амінь. Дорогі друзі, яке зворушливе євангельське читання сьогодні ми з вами почули! Як Господь знову і знову спасає людину, яка вже багато років, як написано, мучилася одержима злим духом. Ясно що людина це була не просто одна відокремлена від всіх інших. В неї були родичі, можливо були і діти, можливо. Але разом з тим ми бачимо в якому жахливому стані перебувала ця людина. Вона не вдягалася в одяг. Її зв’язували щоби вона собі не зашкодила, вона розривала ці ланцюги кайдани і бігла по пустелі. Зрозуміло що було погано і прикро не тільки цій людині, але і всім родичам, знайомим, можливо друзям, яких вона мала віддавна, ще до того як почала бути одержимою тою хворобою. І уявімо жаль тих людей, які бачили дорогу свою людину в такому жахливому стані і нічого не могли вдіяти.

Але ось приходить Господь і цей біснуватий чоловік, гнаний бісом, біжить до Нього і кричить: “Що тобі до мене Ісусе Сине Бога Вишнього. Благаю тебе не муч мене”. Дивна поведінка, чи ж не так. Адже то кричала не дюдина, а злий дух, що був у ній. Господь не йшов до нього. Господь йшов у своїх справах.

Якщо вас, нечистих духів, поки що ніхто не зачіпає, то чого ж ви бігаєте, чого ж ви кричите. А саме знаючи, що в цій людині багато бісів Господь питає як тобі ім’я, не тому, що Він хотів з ним познайомитися, а щоби для оточуючих показати наскільки велика сила Божа, наскільки велика Милість Божа. І тоді біс відкриває, що їх багато там – Легіон. Тобто велика кількість.

Господь з своєї ласки звелів їм вийти із з цього біснуватого чоловіка, але біси благали Його, щоб Він пустив їх в свиней. Господь попустив. Увійшли нечисті духи в тварин, і відповідні наслідки одразу показалися, так як багато років гонився той чоловік, гнаний бісами, так само і свині почали гнатися тими бісами і пірнули з кручі у воду і потонули.
Вийшли мешканці того міста, здивувалися – велике чудо. Людину, яку вони бачили непритомною, нестямною, яка була божевільною, одержимою злими духами багато років – сидить вдягнута, при розумі, розмовляє, і перелякались.

Отут можна було би зупинитися, але ми бачимо що євангельське повіствування нам оповідає далі, що коли ж вони взнали як це все було і взнали про свиней, отут все пішло вже не так. Замість того щоб воздати хвалу Богові, вони сказали: “Відійди від наших земель». Мовляв, «Ти шкоду нам робиш збитки нам приносиш”. Сталося неймовірне чудо, був вигний не один біс, а багато. Людину, яку вони бачили багато років нетямущою і яка задавала шкоди і собі, можливо і перехожим, зцілили. Але тільки тому, що люди зазнали збитків у вигляді стада свиней, вони сказали Господу «відійди від нас».

Ось тут перед нами постає питання місця Бога в житті людини. Наскільки Бог займає центральне в ньому місце. Щось подібне можна перенести і на наше з вами життя, на сучасне. На життя християн. Ми бачимо що ті люди жили в своєму доброму світі, в них все було злагоджено. Все працювало, все добре. Вони заробляли на продажу свиней, яких вигодовували. Хоча по старозавітному закону це було заборонено, але з усім тим вони з того якось жили. І прийшов Господь «зіпсував» їхні плани. Відповідно, замість того щоб замислитися, чи правильно вони живуть, чи правильно вони поступають. Можливо варто було поступити так, як вчинили мешканці міста з якого була самарянка, ті які вийшли до Господа і просили Його залишитися з ним.

Кілька днів просили, слухали, навчалися. Натомість ці нерозумні люди вигнали Бога.
Подібне і в житті будь-якої людини можна оцінити не з огляду свиней, чи тому подібне, а подивімося, навіть, на нас християн, які ходять до церкви, виконують всі літургічні приписи, всі правила – чи завжди центральне місце в нашому житті займає саме Бог? Ми можемо зустріти багато людей які пишаються тим що вони читають щодня багато молитов, що вони дуже люблять церкву і часто ходять на богослужіння, виконують точнісінько всі приписи типікона, літургічних правил і тому подібне. Але втрачають головне – наповнення, зміст. Для чого це все потрібно? Невже Богові потрібні наші пости? Невже Богові потрібні наш спів? Невже Бог не може жити без наших красивих храмів і архітектури? Може.

Справа в тому, що все це насліддя літургічне, богослужбове і, навіть, дисциплінарні правила Церкви – це лише інструменти, які покликані, по-перше нагадати нам, що коли ми приходимо до церкви, ми бачимо що тут не проста оселя, а убранство таке, що надихає нас на щось особливе, налаштовує нас на молитву, нагадує нам, що ми діти неба і що ми прийшли до свого небесного Батька.

Ми постимося не тому, що Бог не може жити без наших постів. Коли ми постимося ми покликані схаменутися, трошечки приборкати своє тіло, свої бажання, які часом ведуть нас до неправильних вчинків і знову ж таки, щоби посилити нашу молитву. І тоді ми починаємо відчувати, що не самі оці зовнішні інструменти мають значення. До речі, це фарисеї в своєму житті відокремлювали точність виконання приписів закону Мойсея від їх духовного наповнення. Ми з вами читаємо багато разів про це в Євангелії, коли вони виконували точнісінько весь закон, але там також в них не було для Бога центрального місця. Вони виконували закон, тому що так написано. Мовляв, “Ми виконали, Боже, ми тобі вже нічого більше не винні. Абсолютно нічого. Ми все виконали. Які до нас претензії?”. Так і тут, так і в нашому з вами житті, коли виконуючи ретельно все, що написано в церковно-літургічних правилах – це добре, вони потрібні. Без правил був би безлад і анархія. Але коли ми виконуємо правила тільки заради правил і забуваємо ті центральні питання, які казав Христос в Євангелії… нагадаємо за що Господь буде судити людину? Хто пам’ятає притчу про овець і козлів?

Господь не питає Скільки акафістів ви перечитали за день, скільки кафізм, скільки днів ви нічого не їли, чи пили тільки воду. Господь питає, а чи ви допомогли нужденному? А чи ви зодягнули роздягненого? Чи накормили голодного, чи відвідали хворого? Тим самим показуючи, що основне не механічне якесь виконання певних приписів, а наповнення їх змістом присутності Божої.

Самі по собі правила – це тільки добра традиція, але коли вони наближають нас до Бога – вони вчать нас особистій відповідальності перед Богом. Господь буде питати нас наскільки ми стали людьми, наскільки ми стали християнами, а якщо виявиться так, що при всіх тих правилах, при всіх тих шикарних приписах, красивому богослужінні ми виявимося негідними, то це буде ситуація подібна до тієї, про яку ми з вами читали минулої неділі. Притча про багатого і Лазаря.

Коли кричить багач: “Отче Аврааме пошли Лазаря в дім мій, хай нагадає моїм братам, як треба жити, щоб вони сюди не прийшли”. І Авраам йому відповів дуже правильно: “Для чого? В них є закон і пророки. Що їм ще треба?» Так і тут. Господь спитає: “У вас було все. У вас були шикарні богослужіння, правильні, дуже правильні настанови літургічно-дисциплінарного характеру, весь стрій церковного життя, а чому ж не стали ви кращими? Чому за виконанням правил не розгледіли Бога? Ось це Господь спитає з нас.

Не кількість молитов, не кількість постів, а наскільки ми за допомогою цих інструментів наблизилися до Бога, наскільки ми уподібнилися Йому в милості, наскільки саме Його заповіді стали таким рушійним путівником в нашому житті. Подивімося, проста побутова ситуація, про яку ми сьогодніі читали з вами. Велике чудо сталося, але проста побутова ситуація закрила людям очі на те, що до них прийшов Бог. Але вони його вигнали.

Так ось до чого я веду. До того, що все те насліддя яке ми з вами маємо, зібрано в Церкві копіткою працею апостолів, їхніх учнів, подальших видатних постатей християнства, церковною спільнотою, так ось вся ця традиція – це не просто якісь добре історичне насліддя, красиве, шикарне, вишукане. А це інструмент, щоб ми ним користувалися з однією метою, щоби стати християнами, щоб уподібнитися Богу. «Стати християнами» маю на увазі не по назві, а по суті. Для цього в нас є абсолютно все, але перш над усе ми повинні пам’ятати про свою особисту відповідальність перед Богом.

Тому кожного разу коли в нас постає питання: “як поступити?”, перед нами завжди є слова Христові, заповіді Божі настанови Божі і ми покликані поступати саме так, щоб побутові ситуації, не закривали від нас явлення Бога у нашому житті.

Постараємося про це пам’ятати, щоби бути мудрими, як ті мешканці міста з якого була самарянка і просити Господа, щоби Він якомога довше залишався в нашому серці, вчив нас, наставляв, тому що це потрібно нам. Це потрібно нам для спасіння, для того, щоб почути на останньому суді слова Його: “Прийдіть Благословенні наслідуйте Царство Отця Мого уготоване вам від створення світу”.

Амінь.

Джерело: Місія «Ставропігія Вселенського Патріархату в Україні»