УАПЦ як духовна основа для єдності українського народу та незалежності Церкви.

Чому відмова від автокефалії суперечить Божій волі та церковній традиції

ПРОГОЛОШЕННЯ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

ЗДОБУТКИ, ПОМИЛКИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

Частина I

Стаття Блаженнішого Мефодія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Цього 2010 року наша Церква святкує 20-у річницю відновлення автокефалії на Першому соборі УАПЦ 1990 р. Цього року ми також одночасно святкуємо 20-річчя проголошення Київського Патріархату, оскільки помісний собор УАПЦ 1990 р. не лише відновив канонічно незалежну УАПЦ, а й обрав першого Предстоятеля нашої Церкви у патріаршому сані — Святішого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (1990–1993).

Двадцять років в історії Церкви — занадто малий час, аби робити остаточні висновки. Проте цього достатньо, щоби зробити перші, обережні узагальнення. «Хто ми? Звідки походимо? Куди прямуємо?» Або іншими словами: до якої традиції ми належимо? Якою є наша сучасна ідентичність як Церкви? Яке майбуття на неї чекає? Пошук відповідей на ці питання сьогодні вельми актуальний. Ми не маємо задовольнятися тим, чого вже досягнуто. І не маємо права на повторення помилок.

Тому сьогодні, ювілейного 2010 року, для нас важливо звернути увагу не лише на історичні здобутки, а й на помилки та поразки нашої Церкви та автокефального руху загалом.

Наша Церква невелика, проте сильна духом. І на відміну від інших юрисдикцій, вона не привласнювала ні чужої історії, ні чужого майна. Отже, немає підстав боятися критичного огляду нашого двадцятирічного шляху. На цьому шляху ми знайдемо чимало помилок, знайдемо історії зрад і розчарувань. Однак кожне неупереджене око, яке погляне на новітню історію УАПЦ, легко віднайде там й інше: незбагненну дію Божої благодаті, через яку кожне історичне випробування УАПЦ — як це не раз траплялося в історії Церкви, — тільки зміцнювало її духовно.

Усі ці роки — від своєї легалізації 1989 року до наших днів — УАПЦ була переважно гнаною Церквою. Церквою, життя та саме існування якої намагаються замовчати. Церквою, яка ніколи не мала в цій країні привілейованого статусу. Ми зазнали випробувань наприкінці 1980-х, коли вірні та священство УАПЦ мужньо протистояли комуністичному режимові. Ми зберегли свою Церкву 1992 р., коли держава намагалася об’єднати УАПЦ з групою колишнього ієрарха РПЦ. Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко — ніхто з них не був вірним УАПЦ, не мав особистої мотивації у захисті її інтересів. Однак, узагальнюючи здобутки УАПЦ 1990–2010 рр., можна констатувати, що нашій Церкві вдалося зберегти свою ідентичність та незалежність упродовж усього цього часу, причому зробити це фактично всупереч конфесійним симпатіям владного олімпу.

Господь ревно охороняв нашу свободу. Отже, сьогодні, міркуючи над здобутками та втратами останніх двадцятьох років нашого життя, ми маємо усвідомити, для чого Він це робив, чого від нас очікував та на що чекає нині? Російська свідомість переймається двома «вічними питаннями»: «хто винен?» та «що робити?» Втім, намагаючись усвідомити Божі, а не людські задуми, цю руйнівну модель пошуку ідентичності потрібно відкинути. Насправді ж-бо Церква завжди знає відповіді на ці питання. Головними винуватцями є ми самі, а сенс будь-якого зусилля, вчинку або діяльності полягає у спасінні. Християнське життя народу України — це і є мета, задля якої Господь зберігав УАПЦ.

Автокефалія як інструмент спасіння та єдності

У чому полягає місія УАПЦ у сучасному світі? Відповідь на це питання лише одна: як помісна Церква українського народу ми покликані служити домобудівництву його спасіння, спрямовуючи наш нарід до благодатної єдності з Господом. Церква — важлива складова громадянського суспільства, і за умов, коли вона з належною шаною ставиться до культури народу, серед якого звершує свою місію спасіння, церковні громади можуть і мають бути клітинками єдності та любові, що сприяють оздоровленню та зціленню цілого суспільного організму. Однак Церква — це насамперед боголюдський організм, і клітинки, про які ми щойно згадали, — це клітинки боголюдські, тобто закваска не земного, а небесного Царства. Тому наші роздуми про власні традицію та церковну ідентичність мають враховувати мету, заради якої, власне, й існує Церква, — тобто спасіння.

Українська Автокефальна Православна Церква — церковна спільнота, що об’єднує вірних на канонічних засадах автокефалії та пошани до помісної церковної і культурної традиції українського народу. Однак наша відданість ідеї автокефального буття Української Церкви не пояснюється, як стверджують певні російські дослідники, політичними переконаннями, зокрема світською ідеологією націоналізму. Наша мета — спасіння українського народу, а не виховання в дусі будь-яких ідеологій, навіть найкращих. Тому вірність ідеї автокефалії — це не наша примха, не введення до церковної свідомості елементів світської ідеології, а відповідальна, перевірена досвідом та часом пастирська позиція. І через те, що ми вважаємо автокефалію не певною ідеологією, що служить національній самодостатності, а інструментом найоптимальнішого церковного устрою в Україні, ми ніколи не відмовимося від цієї засади. Наші опоненти стверджують, що автокефалія — це політична цінність, і від неї варто відмовитися. Однак це хибне розуміння автокефалії, бо вона є інструментом спасіння, а не політичної або культурної ідентичності, інструментом об’єднання, а не роз’єднання. Саме тому ми вважаємо, що відмова від автокефального устрою нашої Церкви є невиправданою та суперечить Божій волі.

Передумови введення автокефалії та церковна ситуація в Україні

Чому ж ми вважаємо, що автокефалія — найоптимальніший спосіб канонічного упорядкування Православної Церкви в Україні? І чи не є таке твердження упередженим та не відповідним православній традиції? Відповідаючи на це питання, згадаємо про загальновизнані в православному світі критерії, згідно з якими маємо визначати, чи склалися у тій або іншій країні передумови для запровадження автокефального буття.

А такими критеріями, зокрема, є:

•             наявність повноцінної та канонічно самодостатньої церковної ієрархії;

•             наявність мовної та культурної ідентичності народу, серед якого здійснює своє спасительне служіння місцева Церква;

•             визначена власна канонічна територія місцевої Церкви (що, з історичної точки зору, зазвичай пов’язано з існуванням власної державності);

•             однодумність єпископату місцевої Церкви щодо здобуття автокефального канонічного статусу, вираженням чого є відповідні соборні рішення.

Аналізуючи ці критерії, можна чітко констатувати, що ситуація в Україні однозначно відповідає трьом із чотирьох згаданих передумов. Українська Церква має численний (а отже, здатний до самостійного канонічного самовідтворення) єпископат та розвинуту церковну інфраструктуру. Український народ має власну культурну ідентичність та власну державу, кордони якої чітко визначають канонічну територію Української Церкви. Єдине, чого нам бракує, — це однодумності єпископату стосовно автокефального буття нашої Церкви, оскільки, з одного боку, ідея автокефалії була частково дискредитована розкольницькою діяльністю деяких церковних діячів, а з другого — прихильники автокефалії серед єпископату УПЦ під омофором митрополита Володимира системно піддаються жорсткому тискові з боку симпатиків ідеї відновлення Російської імперії.

Однодумність єпископату — важливий чинник, утім його абсолютизація також не є виправданою. Адже рішення щодо проголошення автокефалії Української Церкви не обов’язково має безпосередньо стосуватися усіх православних єпископів, які несуть своє служіння. Архієреї, клір і паства, яким ближча російська церковна традиція та культура, можуть залишитися у складі Московського Патріархату. Таким чином, зміни, що можуть відбутися після створення канонічної помісної Української Церкви, стосуватимуться їх лише опосередковано.

Що ж до принципу єдності канонічної території та чіткого дотримання давнього принципу «одне місто — один єпископ», то досвід сучасного церковного життя свідчить, що в особливих ситуаціях його може бути скориговано. Так, у США або країнах Західної Європи, де існують громади різних Помісних Церков, сьогодні вироблено механізми, які допомагають сприяти координації та єдності православних єпископів із різних юрисдикцій. Створюються конференції православних єпископів, працюють міжюрисдикційні освітні, медійні та місіонерські проекти, православна спільнота дедалі більше відчуває себе єдиним цілим, незважаючи на юрисдикційне розмаїття. Цей досвід після остаточного канонічного визнання Української Церкви варто було б втілити й у нашій країні. Юрисдикція — річ канонічно умовна, і вона не має створювати ізольовані одне від одного церковні тіла.

Умови та проблеми визнання автокефалії Помісними Церквами

На момент утвердження автокефального устрою Української Церкви на Помісному Соборі 1990 р. механізм її проголошення, по-перше, не було регламентовано священними канонами Православної Церкви, а по-друге, не було узгоджено на загальноправославному рівні. Саме тому, піклуючись про утвердження українського православ’я в нових історичних умовах, Помісний Собор 1990 р. пішов шляхом самопроголошення автокефалії. Обираючи цей шлях, Українська Церква не прагнула сепарації від повноти вселенського православ’я або навіть однієї Помісної Церкви. Нашою метою було не відокремлення, а усамостійнення, не розкол чи ослаблення українського православ’я, а навпаки, церковне відродження, зокрема збереження та утвердження структур Православної Церкви у західних і центральних регіонах, де у той час мав місце стрімкий розвиток структур Української Греко-Католицької Церкви.

Як вважають ієрархи Російської Православної Церкви, православні спільноти у той час мали не проголошувати новий автокефальний статус, а «обрати шлях мучеництва», зберігаючи вірність Московському Патріархатові. Однак мучеництво передбачає вірність не земній юрисдикції, а істинам Божественного одкровення. Цінності ж, які захищала в ті часи РПЦ, були далекі від небесних. Йшлося не про захист православних догматів, а про захист політичних і моральних цінностей радянської цивілізації, зокрема «єдності народів СРСР» і «братньої дружби українського та російського народів». Очолюваний Філаретом та контрольований КДБ Екзархат чинив неабиякий спротив процесам національного відродження. «Ми і зараз за міцний союз усіх народів, що населяють нашу Батьківщину», — заявляв про СРСР митрополит Філарет у квітні 1989 р. у виданні з промовистою назвою «Радянський патріот». «Союз, що ґрунтується на рівноправ’ї, взаємній любові й повазі. Будь-яка відокремленість сприятиме ослабленню нашої спільної Батьківщини, порушить установлені економічні зв’язки».

Подібні відверто політичні заяви лунали з вуст єпископів та кліру Київського Екзархату РПЦ на місцях. Й у багатьох випадках їх робили не з примусу спецслужб, а щиро. РПЦ на той час віднайшла власне місце в імперській системі, а отже, розвал імперії ставив кліриків єдиної привілейованої в країні релігійної організації перед суттєвими викликами. Гідно відповісти на ці виклики Київський Екзархат РПЦ, на жаль, не зміг. І саме це стало причиною катастрофічної втрати пастви у західних регіонах, звідки поширювався Україною національно-демократичний рух. Вірні залишали РПЦ, бо вважали її інструментом політичного впливу російських імперських кіл. Якби на той час не було відроджено УАПЦ, більшість розчарованих «радянською Церквою» вірних напевно б увійшли до складу національно орієнтованої УГКЦ.

Шлях самопроголошення автокефалії передбачав певний канонічний та історичний ризик. Адже відновлення автокефалії Української Церкви проголосило церковне зібрання, що не представляло більшості єпископату Української Церкви. Із 703 делегатів першого Собору УАПЦ 1990 р. переважна кількість (443) належала до мирян. Клір було представлено головним чином пресвітерами: у Соборі взяли участь 247 священників, 7 єпископів, 5 дияконів та 1 архімандрит. З другого боку, проголошення повної канонічної незалежності від Московського Патріархату відбувалося без погодження з материнським Константинопольським Патріархатом.

Таким чином, новопроголошена Помісна Церква стала на шлях самостійного канонічного розвитку в умовах тимчасової канонічної ізоляції. Втім, ідучи на цей крок, ієрархи УАПЦ керувалися не власними (владолюбними або етнофілетичними), а загальноцерковними інтересами, чудово розуміючи, що зволікання із проголошенням повної канонічної незалежності призведе до маргіналізації та повного поглинання православних громад у західному (а частково й центральному) регіоні структурами УГКЦ.

Самопроголошення автокефалії означало, що нова Помісна Церква упродовж певного історичного періоду перебуватиме у статусі позадиптихіальної, а її ієрархія вважатиметься РПЦ та іншими Помісними Церквами «неканонічною». Водночас, проголошуючи повну юрисдикційну незалежність, ієрархи УАПЦ попіклувалася і про збереження її молитовного та євхаристійного єднання зі Вселенським Патріархатом та повнотою православного світу.

УАПЦ від самого початку свого відродження усвідомлювала потребу діалогу й узгодження свого нового статусу з Константинополем. Також уже з перших часів існування УАПЦ в ній було започатковано поминання Його Всесвятості Вселенського Патріарха: насамперед священством УАПЦ, а пізніше — її предстоятелем. Таким чином, піклуючись про канонічне єднання УАПЦ з повнотою православного світу на етапі визнання автокефалії Української Церкви, наша ієрархія визнавала за доцільне поминання імені Вселенського Патріарха як дієвого канонічного засобу, що має таке єднання забезпечити.

Цю статтю як і ряд інших Блаженніший МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви написав у 2010 році.

Публікацію взято з книги «ОДИН НАРОД, ОДНА МОВА, ОДНА ЦЕРКВА», виданої Наталією Шевчук, Головою ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія», присвяченої до 25-річчя відновлення автокефалії Української Православної Церкви та 15-річчя Предстоятельського служіння (2000–2015) Блаженнішого МЕФОДІЯ, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви.

(Продовження буде)

Джерело: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія