Мав нагоду виступити на одній закритій зустрічі в Брюсселі. Ось текст мого виступу.

Шановні учасники цієї зустрічі!

Найперше хочу подякувати за запрошення і за послідовну та незмінну підтримку, яку Україна отримує від країн членів Європейського Союзу під час російської агресії проти нас. Свій виступ я хочу поділити на кілька частин.

  1. Історія
    Для того, щоби зрозуміти нинішню ситуацію та роль Російської Православної Церкви в агресивній політиці Кремля, потрібно згадати про головні моменти історії.
    Перш за все слід мати на увазі, що значна частина знань про історію як Росії, так і Російської Церкви свідомо викривлялася на догоду російській імперській ідеї. Прикладом цього є дуже поширена думка, що російська держава і Російська Церква мають свій початок від Київського князівства і від хрещення киян 988 року. Але сам факт, що вперше поселення Москва згадується в хроніках лише 1147 року, тобто через понад 150 років після хрещення Києва, вже змушує замислитися над тим, чи може Москва мати історичну першість.
    Насправді політично Москва стала зростати лише в першій половині XIV століття, в час, коли вже сто років ці території належали до монголо-татарської держави Золота Орда. Татарський хан призначив князя Москви Івана Калиту старшим князем над територіями, які раніше належали Київській державі та були завойовані ханом Бату. Тобто сам початок держави, яку зараз називають Росією, але правильно би було її називати історичною рідною назвою – Московія, цей початок є в традиції азіатської автократії татарської держави Золота Орда, в її культурі та суспільному устрої.
    Ця традиція принципово і глибоко відрізняється від традицій європейської цивілізації, в основі яких – цінність і значення особистості. Автократична традиція Московії, яка є продовження традицій Золотої Орди, визнає цінність лише верховного лідера (незалежно від того, як він називається – хан, цар, імператор, генеральний секретар чи президент) і держави, яка є його власністю.
    Саме в цій автократичній традиції від початку формувалася Московська Церква. З політичних причин тоді ж, на початку XIV століття митрополит, тобто церковний лідер цих територій, поселився у Москві (хоча формальною його столицею залишався Київ), і тим надав цьому малому місту релігійного значення.
    Я хочу наголосити на тому, що від давнього часу і до сьогодні як Московська держава, так і Російська Церква не мали і не мають досвіду існування в умовах демократії. Російська Церква фактично ніколи не мала досвіду існування в умовах незалежності від держави, але завжди була частиною контрольованого державою простору.
    Усвідомлення цього – один з ключових елементів розуміння того, чим є сучасний Московський патріархат.
    Моє бачення полягає в тому, що слід розрізняти Російську Православну Церкву як релігійну спільноту, як спільноту парафіян і духовенства, які сповідують християнську православну віру, і керівну структуру РПЦ, яка контролює життя Церкви – Московську патріархію. Спільнота віруючих – це релігійна інституція, а Московська патріархія – це за своєю сутністю урядова російська агенція для здійснення політики Кремля у релігійній сфері. Саме тому, на наше глибоке переконання, Кирил Гунядяєв, глава Московської патріархії – в першу чергу є одним з чиновників адміністрації Путіна, а вже потім має певні релігійні функції. Саме тому він підлягає санкціям – як чиновник, як олігарх (він особисто збагатився в часи Єльцина і Путніа) і як топ-пропагандист.
    Слід підкреслити, що такий стан речей не залежить від осіб – доки існуватиме Московія-Росія у своєму нинішньому вигляді, до того часу будь-який патріарх РПЦ буде тісно прив’язаний до кремлівської адміністрації.
    Отже, моя перша рекомендація полягає в тому, що у взаємодії з представниками РПЦ слід завжди пам’ятати, що вони більшою чи меншою мірою, але системно контрольовані російською державою та представляють її інтереси. Зокрема цей контроль, як і в час СРСР, здійснюється через спеціальні служби, в першу чергу ФСБ.
    Одним з наслідків хрещення Києва 988 року було утворення православної Київської Митрополії – ієрархічної структури у складі Вселенського Патріархату з центром в Константинополі, столиці Візантії. Тобто, від самого початку Православна Церква в цій частині Європи, на територіях сучасних України, Білорусі, Росії, Литви та частини Польщі – була складовою частиною Вселенського Константинопольського Патріархату.
    В 1448 р., незадовго до падіння Константинополя, від Київської Митрополії відділилася північно-східна частина на землях сучасної Росії, яка самостійно оголосила себе новою незалежною Церквою – Московською Митрополією. Решта Київської Митрополії продовжувала підпорядковуватися Вселенському Константинопольському Патріархату. Самостійність Московської Церкви була визнана Константинополем лише через 141 рік – у 1589 р., коли Вселенський Патріарх надав главі Московської Церкви титул Патріарха Росії та всіх північних країн. Межі цього нового патріархату не включали Україну, Білорусь та Литву, які продовжували підпорядковуватися Київському Митрополиту під юрисдикцією Константинополя.
    Лише у 1686 р., коли частина України стала політично залежною від Московського царства, царський уряд через обман підпорядкував Київську Митрополію контролю Москви, фактично анексувавши її. Незаконність цього акту стала однією з головних підстав для Вселенського Патріархату в наш час у 2018 р. підтвердити, що Москва не має ніяких канонічних прав на контроль Церкви в Україні. Наслідком цього стало надання Томосу про автокефалію, тобто адміністративну незалежність Православної Церкви України.
    Слід підкреслити, що Православна Церква для української нації протягом тисячі років відігравала і продовжує зараз відігравати важливу роль. Під впливом православної традиції формувалося суспільство і культура українського народу. Зараз під час соціологічних опитувань приблизно 70-75% населення України називають себе православними християнами.
    Московська держава, поступово підпорядковуючи собі територію України протягом XVII-XIX століть, робила все для того, щоби перетворити Православну Церкву на один з інструментів імперської політики та викорінення української ідентичності. Російська імперська церковна структура заперечувала окрему українську ідентичність так само, як зараз Путін заперечує окрему ідентичність українського народу, яка відрізняється від російської ідентичності.
    Контролюючи структуру державної Церкви, імперський уряд російських царів через цю Церкву проводив політику уніфікації та русифікації. Така ж політика була продовжена і в часи Радянського Союзу, те саме робить і адміністрація Кремля тепер.
    На основі цього маю другу рекомендацію: необхідно враховувати, що перед структурами Московського патріархату закордоном завжди стоїть завдання поширювати російську ідентичність у її імперському варіанті. В чому полягає небезпека російської неоімперської ідеології та до яких наслідків вона веде – думаю, що немає потреби роз’яснювати. Але слід більш докладно зупинитися на самій російській імперській ідеї.
  2. Імперська ідея
    Російська імперська ідея відома як теорія, що Москва є «третій Рим». В рамках цієї концепції вважається, що «Рим» – це особливий, сакральний центр цивілізації, в якому зосереджені релігійна і світська влада. Чому Москва є «третім Римом»? На думку прихильників цієї теорії, перший Рим, давній, втратив значення, бо там зараз панує «єресь» – так у Москві визначають Католицьку Церкву.
    Константинополь прихильники Москви називають «другим Римом», хоча насправді він називався не другим, а Новим Римом, це його історична назва. І своє значення, з точки зору Москви, Константинополь втратив після завоювання турками.
    Справді, історично так склалося, що після падіння Константинополя 1453 р. Московська держава залишалася єдиною незалежною православною державою світу – всі інші перебували або під владою або католицьких монархій, або ісламських монархій. І це відчуття унікальності сформувало в Московії думку, що вони – справді є спадкоємцями Римської імперії.
    З того давнього часу і дотепер теорія «третього Риму», яка на початку ХХІ століття трансформувалася в ідеологію «русского міра», є ключовою для розуміння російської імперської самоідентифікації. Там вважають себе єдиними носіями «істинної віри та духовності», яка у всіх інших християнських традиціях нібито «пошкоджена». Там вважають, що мають історичне і сакральне право бути глобальним центром цивілізації, яка апріорі є нібито «вищою цивілізацією». В такому світогляді немає місця рівноправному партнерству, немає місця культурі діалогу та поваги до домовленостей, немає розуміння важливості компромісів.
    Як всяка ідеологія, ідеологія «третього Риму» і «русского міра» стикається з проблемами. Однією з головних проблем є те, що реального історичного зв’язку і спадкоємства між Новим Римом і Москвою фактично нема. Як вже було сказано, справжній початок держаних і суспільних традицій Московії знаходиться не у Візантії, а в Золотій Орді.
    Однак щоби надати своїй імперській ідеї достовірності, Москва послідовно стала привласнювати собі ідентичність Київської держави, починаючи з того, що приватизувала назву Русь. Від початку в усіх хроніках та історичних джерелах назву Русь використовували для території Києва і навколо нього. Але щоби надати своїй імперській ідеї більшої достовірності, Москва стала привласнювати собі весь спадок Київської держави, в тому числі історичний та релігійний спадок.
    Як це працює дуже добре видно на сучасному прикладі. Спочатку росіяни захоплюють Херсон. Потім проводять його анексію. А потім кажуть, що вони не воюють проти України, а «захищають Херсон, як російське місто».
    Саме в такому дусі говорив Кирил Гундяєв у проповіді на другий день після свята Пасхи на служінні в одному з соборів у Кремлі. Він сказав, що Росія є країною з унікальною історією, бо вона ніколи ні на кого не нападала, а лише захищала свої межі. Справді, це дуже просто: спочатку чуже оголосити своїм, а потім йти війною під гаслами захисту своїх прав.
    Багато хто дивується, чому Путін так часто згадує про давню історію. Але насправді він говорить не про історію, він шукає обґрунтування російської імперської ідеї та мотивує російське суспільство воювати на його боці за реалізацію цієї ідеї.
    І в цьому Московська патріархія і особисто Кирил Гундяєв є його співробітниками. Вони знаходять сакральні виправдання для російської агресії. Вважаючи себе єдиним центром істинної християнської цивілізації, вони пропагують думку, що європейська цивілізація – це безбожний і темний простір, який воює проти «святої матушкі Росії».
    По суті в співпраці Путіна і Гундяєва, Кремля і Московської патріархії можна побачити намагання виправдати існування «православного халіфату». Ідеологічні конструкції, які раніше можна було побачити в різних екстремістських течіях політизованого ісламізму, таких як Аль Каіда, «Ісламська держава» чи Талібан, зараз використовуються Путіним для виправдання агресії проти України. Російським солдатам, які вмирають за ідеї Путіна, проповідники РПЦ обіцяють рай.
    Тому третя моя рекомендація така: необхідно сприяти очищенню Російської Церкви від впливу фальшивої імперської ідеології. Ідеологія «русского міра» повинна бути відкиненою так само, як ідеологія нацизму, більшовизму, як радикальний ісламізм та інші форми виправдання війни, геноциду і агресії.
  3. Що відбувається з Українською Церквою?
    Раніше вже було сказано, що хоча Московська Церква історично має своє походження від Київської Церкви, це не дає їй права на контроль над Церквою України. Після революції та падіння монархії Романових у Росії Українська Церква розпочала свою боротьбу за незалежність. Протягом понад 100 років тривала ця боротьба. Її підсумком стало отримання від Вселенського Патріарха Варфоломія 6 січня 2019 року Томосу про автокефалію. Завдяки Томосу Православна Церква України стала рівноправною автокефальною Церквою, 15-ою в офіційному переліку Церков.
    Канонічний порядок і приписи Томосу передбачають існування в Україні однієї Православної Церкви. В реальності продовжує існувати структура Російської Церкви в Україні, хоча вона дуже серйозно втратила свій вплив на суспільство і державу. Соціологія засвідчує, що рік тому Московський патріархат мав 15% підтримки, а зараз – 4%. Православна Церква України з 40% підтримки зросла до 54%. Решта православних під час опитувань називають себе «просто православними», без визначеної приналежності до юрисдикції.
    Контроль Москви над православ’ям в Україні має для РПЦ ключове значення. Бо до війни приблизно 40% всієї інфраструктури РПЦ знаходилося саме в Україні. Без цієї інфраструктури Москва втрачає головний аргумент для виправдання планів бути глобальним гегемоном у православному світі – втрачає свій розмір, свою величину. Без контролю над Україною Московський патріархат з імперської структури перетворюється на велику, але звичайну Церкву. А Кремль втрачає головний інструмент впливу на українське суспільство, втрачає головну мережу поширення ідеології «русского міра».
    Тому боротьба за незалежність Церкви в Україні від підпорядкування Москві – це також і частина спротиву російській гібридній агресії.
    На фоні подій, що відбулися за останній рік, структура Московського патріархату, яка називає себе «Українська Православна Церква», намагається дистанціюватися від Кирила Гундяєва і від зв’язку з РПЦ. Але насправді в їхньому статусі нічого не змінилося, вони далі залишаються частиною Російської Церкви в Україні.
    Ми, як Православна Церква України, багато разів пропонували розпочати діалог без будь яких попередніх умов. Керівництво Московського патріархату в Україні категорично не бажає діалогу і забороняє його вести навіть неофіційно. Вони висунули три умови для нас, які ми маємо виконати до того, як вони погодяться на діалог: ми повинні визнати, що у нас немає статусу священнослужителів, що ми не є незалежна Церква і що релігійні громади, які хочуть вийти зі складу Московського патріархату, не будуть прийняті в Українську Церкву. Фактично це – умови для нашої капітуляції, а не для діалогу.
    Однак діалог все одно відбувається, хоча і на базовому рівні, на рівні громад. За останній рік до ПЦУ приєдналися понад 1000 громад, а загалом за 4 роки – понад 1600, і зараз ми маємо понад 7000 громад. Прості парафіяни і рядові клірики не чекають рішень керівників на горі та самі розривають свої зв’язки з Московським патріархатом.
    Цей процес є цілком демократичним, він відповідає закону та базовим принципам свободи релігії, які включають свободу змінювати свою релігійну приналежність. Рішення в кожному конкретному випадку ухвалюють загальні збори конкретної релігійної громади більшістю понад 2/3 голосів.
    Зараз держава ініціювала процес законодавчої заборони релігійним організаціям України мати юрисдикційне підпорядкування релігійному об’єднанню в Росії, тобто Московському патріархату. Йдеться не про заборону Церкви, а саме про заборону підпорядковуватися структурі, яка, як вже було сказано, фактично є російською урядовою агенцією та провайдером агресивної ідеології «русского міра». Є всі підстави вважати, що такий закон буде прийнято.
    Очевидно існує ще багато тем, які потребували би висвітлення, але маючи обмеження в часі я зупинюсь на цьому. Про ці та інші теми ми зможемо поговорити під час питань та відповідей.
    Дякую за увагу!