В інтерв’ю поданому до вашої уваги Єпископ Команський Михаїл Аніщенко закликає українських православних віруючих до згуртування та прийняття реальності, що існує дві помісні православні церкви в Україні. Автор вважає, що помилки у взаємовідносинах є з обох сторін, але не повинні вони заважати досягненню єдності. Для цього потрібно зробити кроки та почати діяти, а не лише декларувати. Також автор вказує на необхідність засудження дій тих духовенства, яке підтримувало або співпрацювало з агресором, а також на важливість підтримки адміністративного центру в питанні розриву євхаристичного спілкування та юрисдикційної незалежності.
Прості кроки до єдності: визначення цілей, способів досягнення та взаємодія на всіх рівнях
У рамках пошуку порозуміння ми цікавимося думкою всіх сторін-учасниць міжцерковного діалогу в Україні. Сьогодні наші запитання — до екзарха Вселенського патріархату в Києві єпископа Команського Михаїла (Аніщенка).
— Владико, на онлайн-зустрічі представників УПЦ та ПЦУ 20 січня 2023 року з-поміж інших пролунала теза: те, що дві православні конфесії в Україні не можуть між собою порозумітися, є відлунням загальної світової еклезіологічної кризи. Цитую: «Відбувається зміна всесвітньої церковної архітектоніки».
Цікава думка — що ми не самі в цьому розділенні. Скажіть, будь ласка, чи дійсно є певна криза в релігійному житті сучасного світу? Якщо так, то в чому вона виражається?
— На мою думку, щодо релігійного життя в сучасному світі загалом — не лише у християнстві чи зокрема в православʼї — відбуваються певні зміни, йде поступовий зсув у бік більшої атомізації релігійного середовища. Водночас можна спостерігати певний рух до фундаменталізму серед окремих груп всередині релігійних течій. Цей фундаменталізм часто впроваджується їх священноначаллям свідомо.
Щодо Православної Церкви я б не говорив про еклезіологічну кризу. Еклезіологія, вчення про Церкву, є сталим. Тому радше можна говорити про кризу суб’єктивного сприйняття природи Церкви, церковного життя та керування ним.
Для вирішення складних питань та непорозумінь, для впорядкування внутрішнього життя в Церкві є традиції й канони, опробувані тисячоліттями. На мою думку, доречніше говорити про правильне сприйняття та застосування цих механізмів.
Готових рішень не існує для абсолютно всіх випадків, проте існують принципи, в основі яких полягає питання користі Церкви та збереження миру в церковному житті. Отже, відповідальність лежить на тих особах, які мають повноваження та владу діяти в інтересах усієї Церкви, а не реалізовувати свої власні амбіції під видом турботи про Церкву. Якщо всі почнуть діяти саме в такому векторі, уявна криза зникне сама собою.
— Взагалі, чому християни можуть ось так легко перервати між собою не просто спілкування, а саме євхаристичну єдність? Адже це найцінніше, що є на землі, Господь заповідав нам бути єдиними.
Зараз немає спілкування між Антіохійською та Єрусалимською Церквами. Перервано зв’язок Московського патріархату з Константинопольським. Як це сприймати нам, простим християнам? Адже для мирян бути відлученими від Причастя то є найстрашніше. Задля того, аби причащатися з однієї Чаші, ми намагаємося примиритися навіть із тими людьми, які нам завдали особистого болю. А тут цілі Церкви та ієрархи простим рішенням рвуть євхаристичний зв’язок. Хіба можна так?
— Євхаристія — основа Церкви. Церква побудована на Таїнстві Тіла та Крові Христових. Все у Церкві є похідним саме від Євхаристії. Євхаристія є вираженням однієї віри. В ідеалі переривання євхаристичного спілкування доречне лише за наявності розбіжностей у віровченні. Відлучення від Причастя — то є найстрашніше не просто для мирян, а для будь-якого християнина.
Припинення поминання між предстоятелями Антіохійської та Єрусалимської Церков не містить заборони для кліриків і мирян обох помісних Церков співслужити, молитися та спільно брати участь у таїнствах. Євхаристійне спілкування є, його ніхто не переривав, нема лише персонального поминання.
Проте односторонній розрив керівництвом Московського Патріархату саме євхаристичного спілкування з Патріархатом Вселенським (через надання автокефалії Православній Церкві України) та помісними Церквами, які цю автокефалію визнали, вносить розлад у церковне життя і багато мирян та священнослужителів залишаються розгубленими перед цим фактом. Бо в цьому випадку проголошується саме заборона для кліриків і мирян співслужити та спільно брати участь у таїнствах. Це викривлене розуміння природи Церкви, її еклезіології.
Наскільки я памʼятаю, принаймні за кордоном, основним аргументом для переконання вірних з Московського Патріархату ухилятися від євхаристичного спілкування з громадами і священнослужителями Вселенського Патріархату був аргумент, що базується на аспектах юрисдикції («ви ж належите до московського патріархату») та національності («ви ж руські»). Це було щире заблудження, нерозуміння еклезіології чи свідоме маніпулювання? Питання залишається відкритим.
Адже православний християнин (у даному випадку мирянин, бо зі священнослужителями історія трохи інша) — не раб і не кріпак, привʼязаний до якоїсь конкретної церковної юрисдикції. Переїжджаючи на канонічну територію іншої митрополії чи помісної Церкви, він автоматично стає чадом місцевого єрарха та місцевої церковної громади, отже по факту свого хрещення може вільно брати участь у таїнствах та церковному житті. До речі, багато притомних людей саме так і поступають. Опиняючись на території інших помісних Церков, вони вільно і з чистою совістю вливаються у церковне життя общин, навіть якщо керівництво Московського Патріархату виступає проти цього з огляду на свій демарш.
— Ви тривалий час жили в Україні, прийняли тут священний сан. Напевне, знаєте наші реалії та характер українців. Скажіть, на ваш погляд, чому православні християни — мешканці однієї країни — не можуть між собою домовитися й примиритися? У чому ви вбачаєте головну причину розділення православ’я в Україні?
— Треба прийняти реальність: в Україні є помісна православна Церква. Помилки у взаємовідносинах є з обох сторін українських юрисдикцій, але вони не стосуються природи Церкви, а є наслідком особливостей персонального світобачення окремих осіб.
Сподіваємося, що церковна спільнота в Україні — єрархи, духовенство та миряни — зможуть перерости власні упередження одне до одного, заручниками яких вони сьогодні ще залишаються.
Для реалізації єднання, на мою думку, необхідно подолати взаємні тридцятилітні образи. Необхідно ставити на перше місце користь для Церкви та народу Божого, навіть якщо це шкодить особистим інтересам окремих осіб.
Окрім того, не можна оминути увагою й відсутність офіційного церковного засудження свідомої колаборації окремих представників духовенства, які підтримували або співпрацювали з агресором; підтримку дій адміністративного центру в питанні розриву євхаристичного спілкування; юрисдикційну залежність. Це варто виправити, оскільки це сприятиме відновленню довіри.
— Які треба зробити кроки, аби вийти одне одному назустріч? Що робити нам, мирянам — чекати якихось дій своїх пастирів чи ми можемо самі щось робити на своєму рівні? Що саме?
— Треба просто зробити кроки та вийти назустріч. Частково відповідь на це прозвучала вище.
Не треба ускладнювати. Треба чітко визначитися, чого ми прагнемо (в даному випадку єдності), потім визначитися зі способами досягнення наших прагнень (тут можливі варіанти) і нарешті докладати зусиль на всіх ланках відповідальності для реалізації обраного плану.
Все елементарно. Головне — захотіти й почати реалізовувати, а не лише декларувати.
Якщо ж бажання єдності нема, тоді можна й далі продовжувати займатися демагогією, звинувачувати один одного, доводити суспільству хто кращий: це буде гучно, ефектно, проте некорисно для Церкви.
Соц.медіа