Митрополит Василь Липківський у своїй проповіді на Неділю шосту по Трійці підкреслив важливість прощення гріхів і закликав до братерського життя.
Проповідь митрополита Липківського розкриває суть прощення гріхів і справжньої духовної влади в Церкві, нагадуючи про милість Христову
На шосту Неділю по Трійці, найпочесніший отець-митрополит Василь Липківський виголосив проповідь, яка звертається до глибоких питань прощення гріхів та влади Церкви. Проповідь, що базується на Євангелії про зцілення розслабленого, нагадує вірним про справжнє значення духовного служіння та милості Божої.
Отець Василь наголосив на важливості прощення гріхів, яке Христос вважав найважливішим діянням. Він пояснив, що Христос, зцілюючи розслабленого, перш за все звернув увагу на душу людини, а не на її фізичне тіло. Цей акт прощення гріхів вважається найвищим вираженням Божої милості.
Митрополит також підкреслив, що Христос ніколи не накладав заборони чи відлучення на грішників, а навпаки – завжди прощав і давав їм нове життя. Він наголосив, що справжня влада Церкви полягає не в заборонах і відлученнях, а у здатності дарувати життя і прощення.
В проповіді також була розглянута роль Церкви в цьому контексті. Отець Василь звернув увагу на те, що лише Церква, як повнота Тіла Христового, має право вирішувати питання прощення чи відлучення. Він застерігав від самовладного використання цієї влади окремими єпископами без згоди Церкви.
На завершення, отець Василь закликав вірних дбати про братерське життя і підкорятися духовному керівництву, наголошуючи на важливості духовної єдності і взаємоповаги у Христовій Церкві. Він висловив сподівання, що вірні будуть бачити в своїх духовних отцях відображення тієї благодаті, яку народ бачив у ділах Христа.
Проповідь найпочеснішого отця-митрополита Василя Липківського на Неділю шосту по Тройці «Власть прощати гріхи й накладати заборони та відлучення»
В св. Євангелії про сцілення розслабленого, що її ми зараз чули, Христос Спаситель наш вперше виступає не тільки, як лікар тіл, як цілитель хвороб тілесних, а й як лікар душ, що прощає гріхи людям, відновляє чистоту душі грішників, визволяє їх від вічної кари. І саме це — прощення гріхів — Христос вважає найбільш важливим ділом служіння людям. Бо от, як принесли до Христа розслабленого для зцілення його тіла, то Христос перш за все сказав йому: прощаються тобі гріхи твої; перш за все звернув увагу не на тіло його розслаблене, а на душу його хвору, на гріхи і зняв з нього ці гріхи.
Але фарисеї та книжники, які тут були, обурились за це на Христа, в них затаїлась думка: Це Він хулить Бога, бо хто може прощати гріхи, крім одного Бога? Христос зрозумів їх думки і сказав їм: нащо ви лукаве думаєте в серцях ваших? Що легше сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи, чи сказати: встань, візьми твою постіль і йди?
І те, і те, однаково є чудо милості Божої — зцілення тіла від безнадійної хворості й очищення душі від гріхів. Отже Той, хто має владу зцілити душу людини, простити гріхи її, Він тим легше може зцілити тіло чоловіка, вернути йому здоров’я. Христос це зараз і зробив, зціливши словом розслабленого, але дав зрозуміти, що для людини далеко більшу вартість має прощення гріхів її, а зцілення тіла, це є лише доказ того, що Син Чоловічий має владу на землі прощати гріхи.
Браття! Що Христос робив на землі Своєю владою, те доручив церкві своїй робити в ім’я Його. Але в житті церковному є ще одна річ ще більш серйозна й відповідальна, ніж прощення гріхів людині, річ, яка найбільше належить тільки Богові, і той дійсно найбільше хулить Бога, хто своєю владою на цю річ відважується. Це є загроза християнинові вічною смертю, вічною загибеллю, — це є всілякі заборони, відлучення, позбавлення сану, благодаті Божої, Причастя, позбавлення іменем Божим царства небесного і т. ін.
Любі браття і сестри! Коли ми прослідкуємо св. Євангелію з початку до кінця, ми побачимо, що Христос безліч народу зцілив від хворіб, але ні на одного не навів хворості, багатьом грішникам простив гріхи, але ні на одного не наклав заборони, нікому не прибільшував гріхів, не послав до загибелі. «Тих, кого дав Ти мені, Отче, казав Христос, відходячи до Отця Небесного, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, тільки син погибельний, щоб справдилось писання» (Іоан 17, 12). І от в цьому саме й полягає найбільша духовна сила, найбільша влада Христа, що Він усім давав життя й нікого не відкидав до загибелі, всім прощав гріхи й ні на кого не накладав заборони.
Отже не в тому духовна сила і влада, щоб убивати, нищити, забороняти, а в тому, щоб життя давати. І коли гинуть «сини погибельні» в Христовій церкві, то не з волі Христової, а тільки зі своєї вини, через свій власний злочин і непорозуміння. «Коли хто почує слова мої, каже Христос, та не повірить, Я не суджу його, бо я прийшов не судити світ, а спасти світ. Хто Мене цурається і слів Моїх не приймає, той має собі суддю: слово, що Я сказав, воно судитиме його в останній день». (Іоан 12, 47-48).
Коли ж навіть Христос не судить за гріхи на землі, а лише спасає світ від них, то для грішних людей яка це страшна і відповідальна річ, не тільки накидати гріхи людині, засуджувати до загибелі за гріх, а навіть і судити чужі гріхи. «Не судіть, щоб і вас не судили», каже Христос» (Мат. 7, 1). Своїм апостолам Христос дав владу відпускати, чи затримувати гріхи людям (Іоан. 20, 23), виховувати християнське сумління їх, вести їх по щаблях звершенства, але й їм не дав Він влади не тільки забороняти, посилати до пекла братів, а навіть констатувати їх відхід від братерства.
Хто ж має право назвати грішника грішником, відлучити його від свого братерства? На це Христос відповідає своїм апостолам так: «Коли грішить проти тебе брат твій, то піди і викажи йому вину його сам на сам. Коли послухає тебе, то ти придбав брата твого. Коли ж не послухає тебе, візьми з собою двох свідків або трьох. Коли ж і їх не послухає, то скажи церкві. А коли й церкви не послухає, то (тільки тоді) нехай стане він для тебе, як поганин і митар» (Мат. 18, 15-17).
Що ж то є Церква? — Церква це є християнське братерство людей, головою якого є Христос, а душею Св. Дух; Церква це є, як каже ап. Павло, тіло Христове, є повнота Того, хто сповняє все в усьому (Єф. 1, 23). Отже тільки церква, тільки все братерство в Христі, тільки повнота Того, Хто сповняє все в усьому, може констатувати гріх брата свого, вилучити від себе негідного члена, заборонити йому іменем Христовим ознаки братерства, вважати його для свого братерства, як поганина і митаря.
От це повинна мати на увазі наша свята Українська Церква і свідомо ставитись до того, як поводяться з нею керівники старої Московської і сучасної обновленської церкви, та навіть і папи римські та патріярхи східні, і мабуть керівники й інших церков. Всі ці керівники здавна легковажно вдавались в найбільшу хулу на Христа, коли дозволяли собі, без згоди зі своїми церквами, кидати на всі боки анатеми, позбавляти сану, накладати заборони, відлучення, іменем Божим позбавляти християнина вічного життя.
Але й цього мало. Ці керівники іменем Христовим намагаються позбавити вічного життя цілий побожний народ наш, коли проголошують, що наша церква їхнім присудом позбавлена Божої благодаті, що її молитви, таїнства, Служби Божі, це тільки гріх, що пан-отці її не священики, і що всі ми, за спробу визволитись від їхнього панування над нами, прямуємо просто до пекла…
Хто дав цим єпископам право на таке самовладне розпорядження нашою церквою? На якій підставі вони визнають себе єдиними вершителями всіх церковних справ, розпоряджаються Царством небесним, як своїм власним добром? Чому вони вимагають від нашої церкви цієї повноти Того, хто сповняє все в усьому — повної покірливості собі, і за всяку спробу церкви визволитися з під їхньої влади, кидають на неї анатеми, заборони, відлучення від царства небесного? Хто їм це право дав?
На це вони відповідають, що це право дав їм «благодатний канонічний устрій», що ніби йде з часів апостольських, який надає єпископам верховні права керування церквою й владу заборон, відлучення і т. ін. Але це є неправда і наклеп на апостольські часи, бо ми знаємо, що за життя апостолів не тільки єпископи, а й самі апостоли, не вважали себе в праві накладати заборони, відлучати від церкви без згоди самої церкви. Коли в Коринтській церкві з’явився чоловік, що його треба було відлучити, ап. Павло сам на це не відважується, а пише листа до Коринтської церкви: «Коли ви зберетесь (уся громада) й ім’я Господа Ісуса Христа і дух мій з вами, то силою Господа нашого Ісуса Христа відлучіть такого (віддайте сатані), щоб дух врятувався… Самі з себе вилучайте лукавого». (І Кор. 5, 4, 13). Коли ж цей відлучений покаявся, ап. Павло знов же не сам його прощає і приймає в церкву, а пише другого листа до коринтян і просить церкву простити йому провину і наперед долучається до волі церкви: «Кому ви (церква) простите, тому і я». (2 Кор. 2, 11).
Отже за часів благодатного апостольського устрою не єпископи і навіть не апостоли, а лише сама церква могла і відлучити від себе і назад прилучити до себе грішника. Що ж відносно благодаті Духа Святого, то хто міг позбавити її цілу церкву Христову, коли, як каже ап. Павло, ніхто не може навіть назвати Господом Ісуса, як тільки Духом Святим. (1 Кор. 12, 3).
За апостолів і деякий час після них не єпископи-пресвітери, а пророки й благовісники були найбільш благодатними особами в церкві. Не бувши самі особами ієрархічними, не маючи під своїм керуванням певної церкви, вони мали найбільший благодатний вплив на всі церкви, на обрання і поставлення в них осіб священства і навіть самих апостолів (Діян. 13, 1-3), на єднання церков, їх сполучення з Христом. Уже від них їхнє благодатне служіння, поступово в процесі розвитку й будування церкви, перейшло на єпископів, як старших представників своєї церкви, голов пресвітерства. Але самі пророки й благовісники — ці найближчі заступники апостолів — ніколи не керували справами церков, нікого не забороняли й не відлучали. Прийшовши в церкву Христову вони просвіщали, підносили її своїм натхненним благовістям, давали їй поради для життя, наставляли церкву та йшли далі, залишаючи самій церкві повну волю керувати своїм життям.
Отже самодержавний єпископський устрій церкви, що його єпископи видають за канонічний, насправді не є ні апостольський, ні благодатний. Це є наслідок державних, противних духу Христовому впливів на устрій церковного життя, від яких церква повинна визволитися. Зокрема, всі найвищі владицтва в церкві — папські, патріярші, митрополичі — це є суто державні посади керівництва церквою, що не тільки не мають коріння в апостольському благодатному устрою церкви, а зовсім йому протирічать. А між тим саме ці зверхники церкви Христової найбільш самовладно панують над церквою і під свою владу підбили й самих єпископів з їхніми церквами, і не духом Божим, а духом світу цього, не церковними, а державними міркуваннями пройняті в керуванні церквою. Тому вони, як справжні царі та князі, і церкву Христову ведуть не до єднання, а до роз’єднання, не до спільного братерського життя, а до взаємної ворожости, відлучень, анатем і т. ін.
От чому я насмілююсь сказати, що всякі заборони, відлучення, анатеми папів, патріярхів, єпископів без згоди з церквою не мають у собі благодатної Христової сили. Коли в ті часи, як церква страждала від тяжких гонінь, не могла вільно збиратися для керування своїм життям, мусіла це керування скласти з себе на своїх єпископів, то коли церква стала вільною, затримання єпископами в своїх руках повної влади над церквою, і навіть значне посилення її утворенням папських, патріярших державних в церкві посад і надання їм найвищої, благодатної влади, — це вже був і великий злочин проти церкви Христа і Духа Святого, і від нього мусить очиститись церква.
Не в докір єпископському сану ми все це мусимо казати, а від щирої любові до справжнього апостольського церковного устрою і з такої ж поваги до єпископського служіння в церкві. Бо тільки тоді високо буде стояти і благодаттю Духа Святого багатіти єпископське служіння в церкві, коли воно скине із себе державні привілеї владарювання, а залишиться лише в світлій одежі Христового служіння людям.
А Христос, браття, безліч хворих зцілив, але ні на кого хворості не навів, безліч грішників простив, але нікого в гріх не ввів, усіх до себе пригортав, але нікого від себе не відлучав, не забороняв, і цим найкраще показав, що не в тому вся сила церковного служіння, щоб забороняти й відлучати, а в тому, щоб визволяти й життя давати.
Амінь!
Соц.медіа