Нині в Україні проходять акції на підтримку постраждалих азовців під час вибуху в Оленівці «Не маємо права мовчати!». Внаслідок вибуху близько 40 українських вояків загинули та ще більше сотні поранених. Зокрема, третього серпня на Вічевому майдані в Івано-Франківську відбулася подібна акція.

В центрі міста на акцію підтримки зібралися близько сотні матерів, сестер, дружин, дітей та небайдужих людей. 86 днів українські військові обороняли Маріуполь. Воїни всіма силами як найдовше стримували всі сили на собі, щоб захисти тил і дати час іншим.

Майже три місяці азовці перебували у полоні в країні-терористці, яка не дотримується жодних правил війни, Женевської конвенції, прав людини.

Мама полоненого військового розповідає, фото з полону наших захисників шокують: худі, змордовані, постійно під психологічним тиском. «Мого сина немає в списку, ані живих, ані мертвих. Але материнське серце відчуває, що він живий і я в це вірю. Їх цинічно і жорстоко знищують. Наших дітей годують один раз на день. Наших синів катують, знущаються. Вони наші ГЕРОЇ, вони заслуговують на найбільші почесті, які існують. Нашою акцію ми хочемо показати, що ми не мовчимо! Ми нагадуємо, що наші сини — максимально і гідно захищали державу. Тепер нехай і їх врятують», — каже матір полоненого бійця «Азов» Ірина.

Обов’язок кожного українця, зазначають ініціатори акції — докласти максимум зусиль для повернення додому захисників.

Теракт в Оленівці — це свідчення неспроможності в першу чергу Міжнародного червоного хреста і всіх міжнародних організацій, які створені з метою захищати права людини. Пів сотні чоловіків з Прикарпаття пішли добровольцями обороняти «Азовсталь».

Рідні полонених звернулися до президента України та усіх, хто має можливість повпливати на звільнення та повернення полонених Азовців.

«Володимире Зеленський, Ірина Верещук та усі, хто може повпливати на обмін та повернення захисників України — поверніть мого брата, який перебуває в полоні та терпить знущання та тортури від рашистів. Благаю!», — зі слізьми на очах звернулася сестра полоненого захисника Софія.

Таку акцію нині проводять одночасно в різних містах України. Матері, дружини та сестри писатимуть до міжнародних організацій звернення, щоб військових «Азовсталі» звільнили.

«Мої друзі, знайомі, уклінно прошу вас, розповсюджуйте мій допис, мою біль, мій крик» — Галина Охріменко, сестра полоненої медсестри в Оленівці

Це медсестра полку «Азов» Теплюк (в дівоцтві – Черняєва) Тетяна Петрівна. Зараз вона в полоні, в Оленівці. Моя сестра сім років була поряд з бійцями Азову: перев’язки, компреси, пігулки, ін’єкції, крапельниці. Сім років була їм рятівницею, порадницею, розрадницею. Підтримувала їх як медпрацівник, як мама, як сестра, як бабуся. Казала : «мої хлопці…» приїжджала в відпустку на 10-14 днів, а думками була там, з ними і не могла діждатися, коли вже поїде до них, до своїх.

До останнього була з ними і зараз там, з ними, в Оленівці. Коли вже були в підземеллях Азовсталі, пекла для Своїх ось такий хлібчик. Сама ж і назвала його «хліб Маріуполя».

Прислала це фото майже перед самим тим, клятим, виходом. А в переддень «виходу», 16 травня, ми з нею розмовляли. І те що вона говорила не можу забути і не забуду ніколи: «ми вирішили виходити, можливо є якийсь маленький шанс вижити, бо тут, в підземеллі, нас просто привалить цементними плитами і ми всі загинемо». І про обіцянки, когось там, що їх будуть достойно утримувати, що буде звязок з рідними, що обов язкого буде обмін.

Прошло вже 74 дні полону. Страшенна підлість, жорстокість, нелюдське і незрозуміле нормальній людині вбивство воїнів, полонених. І знову тиша.

Сьогодні дозвонилася на гарячу лінію Міднародного Червогого Хреста. Нічого втішного не почула. Сказали, ну ви ж, мабуть, вже читали, що нашу місію туди не допускають. Не дають дозволу. Та сторона не йде на контакти. Тільки відмови.

Моя сестра не брала зброї в руки, вона медпрацівник. І там багато ще таких жінок. Згідно з Женевською Конвенцією медпрацівників мають просто звільняти, а не включати в загальний обмін.

Але ж варварська країна, расєя, ніяких правил, угод, конвенцій не дотримується. На то вони і варвари. У них свої правила: брехня, наклеп, знущання, катування, вбивства. Це ідеологія всього їхнього життя і існування.

Вбиває мовчання українських організацій, посадових осіб, керівництва країни. Вони, чомусь, вважають, що треба мовчати, нічого не писати, не говорити. Це тільки Олена Зеленська може про свої страждання розповідати! А нам, родинам, полонених азовців нізззяяя! І не смійте щось казати, і не смійте говорити, і не смійте писати.

Але ми не можемо мовчати! І не будемо! Пане президенте Зеленський, а дайте вказівку своїм «єдиним новинам», розповідати щодня про тих, кому ви дали наказ здаватися, про тих, хто боронив вас і ваших дітей, ваших батьків, вашу дружину, не дивлячись на те, що ви їх встигли вивезти далеко-далеко від війни.

А тепер вони в кліщах упирів путінської банди. Хто подбає про їх родини, дітей, батьків? Як вони живуть, чекають, сподіваються? Пишу. Звертаюсь. До кого? Хто мене почує? Ну, хоч би Єрмак почув, чи Арахамія! То ж вони всім в ОПі заправляють! Та ні, навряд чи.

Але ж, мої друзі, знайомі, уклінно прошу вас, розповсюджуйте мій допис, мою біль, мій крик. Допомагайте. Ніколи ні про що вас не просила, а зараз прошу. Не мовчіть разом зі мною. Вболіваю не тільки за свою сестру, а і за тих, хто там, з нею. А там з нею ще є молода жінка, яка має скоро народити дитинку. А що буде з нею, з дитинкою, маленьким украінцем, чи українкою, що народиться в місті мук і смерті? З надією і любов’ю до всіх.

Галина Охріменко