36 років тому в ніч на 4 вересня в карцері радянської колонії для політичних в’язнів, іменованої «Перм-36», помер український поет, перекладач, літературознавець, правозахисник Василь Стус.

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

Василь Семенович Стус народився в селянській родині 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. У 1939 році батьки переселилися в місто Сталіно (сьогодні Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Василь зі срібною медаллю закінчує Донецьку міську школу та у 1954 році вступає на історико-літературний факультет педагогічного інституту. Ще під час навчання Василь почав писати та перекладати з німецької вірші.

Після здобуття вищої освіти Стус працює вчителем української мови і у 1959 році у «Літературній Україні» публікує свої перші вірші. У вересні 1965 Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом та Юрієм Бадзьом взяв участь в акції протесту закликаючи партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції. Це був перший громадсько-політичний протест в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Після цього за ним постійно слідкували агенти КДБ. Літературна діяльність Стуса та його постійна критика радянської системи призвели до першого арешту у 1972 році. Наступні 8 років за антирадянську агітацію та пропаганду Василь провів в мордовських і магаданських таборах та золотих копальнях. Більшість віршів, що поет писав у засланні, вилучалися та знищувалися.

У травні 1980 року він був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні Василь Стус засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

4 вересня дисидент помер у карцері. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв’язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина), разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

У 2005 році Стусу посмертно присвоєно звання Герой України.

Пресслужба Тернопільської єпархії ПЦУ