30 cічня – усі християни вшановують пам’ять Антонія Великого. В цей день моляться до святого і просять заступництва і допомоги. Ось коротенькі, але дієві молитви, які слід читати в цей день.

Молитва до сятого Антонія

Святий Антонію, проповіднику невичерпної доброти, Бог удостоїв тебе особливого дару – допомагати людям у поверненні втраченого. Прийди нині на допомогу мені і своїм клопотанням допоможи відшукати те, що я шукаю. Також випроси для мене живу віру, досконале підкорення дії благодаті, відвернення від мирської суєти і незгасне прагнення невимовних утіх блаженної вічності. Амінь.

О, святий Антонію, збагачений Божою Благодаттю! Це тебе так часто згадують у своєму серці гноблені й каліки і, прикликаючи через тебе Господньої допомоги, отримують її. Я теж з великою вірою і довірою до всемогутнього й милосердного Бога Творця вдаюся по твоє – перед Ним – заступництво під час прикрощів і труднощів, на які наражається моє земне життя. Підтримуй мене перед Господом завжди, а особливо в останні хвилини мого життя.

Сприяй та підтримуй мене, найласкавіший святий Антонію, а надто в тому, щоб завжди бути вірним Божим слугою й сином. Нехай твоя – воістину Небесна любов до мене подарує мені захист, який перед Богом має велику вагу. Він допоможе мені осягнути Небесне Царство, а земне життя закінчити у присутності Ісуса. Амінь.

Святий Антонію! З великою вірою й довірою до Господа і твого святого заступництва і твоїх великих заслуг перед Ним та Його Святою Церквою віддаю тобі, а через тебе – всемогутньому й милосердному Богові мою душу й серце і прошу тебе: поглянь на мою вірну й щиру любов, якою наповнене моє серце, і велику надію й довіру до Небесного Отця і до тебе.

Запиши моє їм’я глибоко в своєму серці й дозволь мені належати до числа тих, кого ти особливо любиш і бережеш милістю й благістю Всевишнього Творця, щоб я міг в усіх моїх потребах і турботах знаходити в тобі Його захист і посередництво перед Христом Спасителем. Амінь

Преподобний Антоній Великий

Преподобний Антоній, первоцвіт пустелі, народився близько 251 року у маленькому селі Комá в долині Нілу. Його батьки, шляхетні та заможні християни, виховували сина у вірі й страху Божому. Вони самі навчали хлопчика, оскільки Антоній не бажав приєднуватися до метушливих ігор інших дітей, а світські науки викликали в нього лише зневагу. Він виходив з дому тільки для того, щоб піти у церкву, де уважно слухав читання святих книг та оповіді про подвиги Божих угодників.

Коли Антонію було двадцять років, померли його батьки. Юнак залишився головним спадкоємцем і взяв на себе відповідальність за виховання та освіту своєї молодшої сестри. Одного дня Антоній прийшов до церкви, розмірковуючи про мирне та безклопітне життя апостолів і перших християн. Там він почув на службі євангельські слова: Коли хочеш бути досконалим, піди продай статки свої та й убогим роздай, і матимеш скарб на небі. Потому приходь і йди вслід за мною (Мф. 19:21). Переконаний, що ці слова пролунали саме для нього, він негайно розподілив між сусідами усі свої землі, продав усі меблі й роздав гроші вбогим, залишивши лише найнеобхідніше, щоб виростити свою сестру. Почувши іншого разу слова: Не журіться про завтрашній день (Мф. 6:34), Антоній вирішив зовсім розпрощатися зі світом, роздав решту свого майна, доручив сестру добропорядним людям і пішов із дому, аби розпочати подвижницьке життя.

У той час ще не існувало організованих монастирів. Інколи можна було зустріти людину, яка усамітнено жила неподалік свого села, проводячи дні у пості й молитві. Один із таких самітників подвизався поруч із селищем Антонія, і юнак вирішив наслідувати його приклад. Він також оселився в усамітненому місці й, звільнивши розум від усякої турботи та згадки про колишнє життя, працював своїми руками, роздавав бідним надлишок плодів своєї праці, заглиблювався у читання священних книг та всіма силами оберігав у своєму серці вогник молитви. Наче працьовита бджола, він обходив самітників, навчаючись у кожного тієї чи іншої чесноти: в одного позичав смирення, в іншого – умертвіння плоті, старанність у молитві чи схильність до споглядання. Повернувшись до своєї келії, він намагався зібрати у собі всі ці доброчесності.

Ворог людського роду, заздрячи усім добрим справам людини, розпочав проти нього справжню війну. Спершу він навіював йому спогади про роздані ним багатства, про сестру, яку Антоній залишив, та про всі втіхи колишнього життя. Потім він нагонив на подвижника думки про незносність труднощів подвижницького життя, нагадував про слабкість його тіла, про багаторічну боротьбу, яка очікує на нього, та оточував його розум непроглядними хмарами подібних помислів.

Преподобний успішно відбивав ці напади своєю гарячою вірою, терпінням та безперервною молитвою. Тоді лукавий вирішив приступити до нього з іншого флангу. Він почав створювати в уяві подвижника нечисті образи та хвилював його юні почуття безліччю непристойних порад. Бачачи, що Антоній не здається, диявол однієї ночі прикинувся жінкою, яка безсоромними жестами запрошувала його до гріха. Але мужній воїн Христовий відігнав сатану згадкою про пекельні муки. Тоді виснажений біс з’явився йому у вигляді відразливої дитини, назвався духом блуду і визнав, що Антоній переміг його. Бачачи це сміхотворне з’явлення, Антоній відштовхнув лукавого, співаючи: Господь мій помічник, і я сміливо дивлюся на ворогів моїх (Пс. 117:7).

Подвижник був цілком переконаний, що цю першу перемогу здобув не він сам, а благодать Божа, яка перебувала в ньому (1 Кор. 15:10).

Навчений Святим Письмом про різноманітні бісівські підступи, Антоній не дозволяв собі спочивати на лаврах примарної безпеки. Повсякчас стежачи за собою, він докладав ще більших зусиль, аби підкорити собі свою плоть. Чернець боявся, перемігши в одній битві, опинитися переможеним в іншій. Свою рішучість Антоній підкріпив побожними звичками, і після цього він уже легко проводив цілі ночі в молитві, їв лише трохи хліба та солі раз на два дні та відмовляв собі в усякій людській розраді. Він забував про всі попередні труди, поспішаючи до того, що попереду (Філ. 3:14), і сприймав кожний день як початок своїх подвигів, промовляючи із пророком Іллею: Живий Господь Саваоф, що перед ним я стою (З Цар. 18:15).

Так подвижник перейшов від захисту до нападу. За помешкання він обрав собі одну з давніх гробниць, викопаних язичниками. Не зносячи такого виклику, сатана з’явився уночі з легіоном темних сил, аби згубити подвижника. Вони так побили Антонія, що його тіло перетворилося на одну суцільну рану. Його друг, який приносив їжу святому, знайшов його напівмертвим на землі. Він відніс Антонія до сільської церкви, але щойно той прийшов до тями, як попросив друга повернути його назад до гробниці.

Не маючи сил стояти на ногах, Антоній молився лежачи і мужньо не піддавався бісам. Вони ж натовпом сунули до гробниці, удаючи із себе диких звірів та плазунів. На Христового богатиря наступали з усіх боків, але він долав ворогів, волаючи щосили: “Якби ви мали бодай якусь владу, одного з вас було б досить, аби мене перемогти. Господь відібрав у вас силу, тож ви намагаєтеся мене залякати кількістю. Ви слабкі та зневажені хоча б тому, що берете на себе подобу нерозумних тварин. Якщо у вас є якась влада наді мною, не гайте часу, нападайте! А коли ж ви ні на що не спроможні, то нема чого тут марно метушитися. Знак Хреста і віра – моя нездоланна твердиня!”. Біси лише скреготіли зубами від безсильної люті. Нарешті на допомогу Своєму слузі прийшов Сам Ісус Христос. Дах гробниці, здавалося, розкрився, і промінь світла, що зійшов на Антонія, зцілив його рани i змусив тікати духів темряви. Тоді Антоній запитав: “Господи, де Ти був? Чому Ти не припинив цю битву раніше?”. Христос відповів йому: “Я був тут, поруч із тобою. Але Я хотів бачити, як ти змагаєшся. Оскільки ти так хоробро відбивав ворогів, відтепер Я завжди буду тобі захисником, і твоє ім’я буде славне по всій землі”.

286 року 35-річний Антоній, сповнений запалу після цих двобоїв, вирішив віддалитися вглиб пустелі. Він пішов на східний берег Нілу. Там подвижник знайшов на горі старе занедбане укріплення, вигнав звідти плазунів й оселився в ньому, закидавши вхід камінням. У цілковитому усамітненні він провів двадцять років. Лише раз на півроку до нього приходив той самий друг, аби кинути йому через огорожу хліб.

Звістка про дивовижного святого ширилася, тож з плином часу до Антонія стали приходити люди. Вони стояли коло огорожі і прислухалися. Зсередини доносився великий галас і волання бісів, що нападали на преподобного, який насмілився оселитися в їхньому помешканні. Одного разу відвідувачі були настільки вражені почутим, що таки наважилися розібрати замурований прохід. Перед ними стояв Антоній: подвижник сяяв так, наче щойно вийшов із таємного святилища. Зовні він був таким, як і двадцять років тому, попри те, що весь цей час суворо постував та постійно боровся з бісами. Його душа набула такої чистоти, яку мав Адам до гріхопадіння.

Відтоді подвижник почав приймати учнів. Оскільки їхня кількість постійно зростала, Антоній близько 306 року заснував для них два монастирі: один на східному березі Нілу, у Піспірі, інший – на лівому березі, неподалік від Арсиної. Преподобний Антоній, в серці якого був мир, а в розумі – постійна пам’ять про Бога, примиряв ворогів однією своєю присутністю, вселяв довкола себе дух братолюбності та милосердя і зцілював хвороби своєю молитвою.

Натхненний Святим Духом, він наставляв своїх монахів у духовній науці. Преподобний закликав їх ніколи не засмучуватися через випробування і не зупиняти початкового завзяття, але навпаки розпалювати любов до Господа дедалі більше, так, ніби вони лише щойно розпочали подвиги, пам’ятаючи слова апостола: Я щодень умираю (1 Кор. 15:31). Він казав: “Намагаймося не володіти нічим, крім того, що заберемо з собою в домовину: пізнаймо милосердя, лагідність, справедливість. Чеснота, тобто Царство Небесне, залежить лише від нашої волі, оскільки вона всередині нас. Вона полягає в тому, щоби зберегти духовну складову нашої душі у первозданній чистоті та красі. Якщо ми залишаємося такими, якими нас було створено, ми перебуваємо в чесноті.

Пильно охороняючи наше серце від осквернення нечистими помислами, від збудження задоволеннями та від нападів гніву, ми зможемо чинити опір атакам бісів, що оточують нас і використовують кожну нагоду, аби перешкодити християнам зійти на небо й посісти місця, звідки біси були скинуті через їхню гордість та бунт. Лише ціною безперестанного подвижництва та багатьох молитов ми можемо здобути від Святого Духа дар розрізнення духів, аби розгадати їхні хитрощі. Спершу біси нападають на нас через злі помисли, потім, якщо ми відштовхнули ці помисли за допомогою віри, посту й молитви, нечисті сили знов атакують нас через розмаїті видіння, сподіваючись нас залякати. Знову відкинуті силою Христовою, вони намагаються нас обдурити, прикидаючись, нібито здатні передбачати майбутні події, та це може тільки Бог; але їм вдається удавати це завдяки спритності їхнього безплотного єства.

Якщо ми й далі непохитно стоїмо, на сцену виходить сам їхній князь, сатана, в усьому своєму блиску, оточений облудним світлом, що насправді є лише відбитком уготованого йому вічного вогню. Він пропонує нам видіння, одкровення, закликає до нових подвигів і чинить усілякі підступи, аби ми впали в гордість та піддалися звабі. Не бійтеся цих нападів. Втративши свою владу після воплочення Господа нашого Ісуса Христа, проте не бажаючи лишатися бездіяльними, біси спроможні хіба що загрожувати нам словами та порожніми видіннями. Якби вони мали якусь владу, їм не потрібна була б уся ця помпезність, і вони давно вже зупинили б збільшення кількості християн та їхнє духовне зростання. Ми маємо боятися одного лише Бога, а до бісів не відчувати нічого, крім зневаги, й анітрохи не боятися їх. Адже самі вони нічого так не бояться, як посту монахів, їхнього смирення, терпіння, любові до Бога та братів. Якщо вам буде якесь видіння, не лякайтеся, але запитайте у того, хто з’явився вам: “Хто ти? Звідки ти прийшов?”. Якщо це видіння святе, ваші сумніви одразу будуть розвіяні, і страх зміниться радістю. Якщо ж воно від лукавого, він одразу втече, побачивши вашу стійкість. Усі ці випробування вам на користь: забери спокуси і жоден не спасеться”.

Завдяки преподобному Антонію “печера перетворилася на місто монахів, які зреклися світу, аби стати громадянами Небесного Граду”. Усі його монастирі скидалися на храми, де люди, злагоджено поєднані єдиною метою, жаданою для всіх, провадили життя у співі псалмів, роздумах над Святим Письмом, постуванні, молитві та передчутті прийдешніх благ.

У цей час, 308 року, Максиміан Даза знову запалив у Єгипті пожежу гонінь, проливаючи в Олександрії ріки крові. Антоній, який палко бажав також прийня ти мученицький вінець, пішов до Олександрії. Там він, ризикуючи життям, служив ув’язненим сповідникам, відвідував їх у темницях та на рудниках, закликаючи триматися до останнього. Попри гаряче прагнення ченця приєднатися до сповідників, Господь оберігав його для інших битв. Антонія не арештували, і він спокійно повернувся до свого монастиря, аби, подвоївши суворість аскези, продовжувати свій шлях безкровного мучеництва совісті.

Продовжуючи жити в затворі, він постійно творив чудеса, і відвідувачі приходили до нього нескінченним потоком. Тому він вирішив піти ще далі вглиб пустелі. Приєднавшись до каравану бедуїнів, він дістався до гірського району Кользум, у пустелі поблизу Червоного моря, що за три дні шляху від Нілу. Там він зупинився, послухавшись Божого одкровення.

До місцевого струмка навідувалися дикі звірі й каламутили воду. Святий лагідно відігнав їх самим лише звуком свого голосу. Він обробляв маленький город та харчувався його плодами. Окрім кількох учнів, що зрідка відвідували його, ніхто тут не відволікав подвижника від заглибленого споглядання й боротьби з лютими бісами. Його близькі стосунки з Богом надавали йому такої впевненості, що в усіх випробуваннях він лишався непохитним, наче гора Сіон, так що біси тікали від його лиця, а дикі звірі слухалися його.

Через багато років Антоній, який уже був літнім чоловіком, вирішив повернутися у Піспір, аби відвідати своїх учнів. Коли його супутники знемагали від спраги, за його молитвою в пустелі відкрилося джерело води.

Великою була радість монахів, коли до них прийшов чоловік Божий. Його відвідини надихнули всіх з новими силами взятися за духовну брань. На зворотному шляху величезний натовп супроводжував Антонія аж до самої гори. Одні сподівалися отримати зцілення від хвороб тіла, інші потребували підтримки та духовних настанов. Святий давав кожному те, що йому було на потребу, наче Сам Господь.

Він переривав мовчання лише коли його надихав Святий Дух. Тоді Антоній спілкувався словами Святого Письма, наче сам був їх автором. Він міг впевнено казати: “Я більше не боюся Бога, я люблю Його. Адже досконала любов проганяє страх геть (1 Ін. 4:18)”. Тому в своїх повчаннях він особливо наполягав на братолюбстві та очищенні серця. Ще він казав: “Від ближнього залежать наші життя і смерть. Якщо ми здобули брата, нас здобув Бог; але Якщо ми даємо братові нагоду для гріха, ми грішимо проти Самого Христа”.

Наче співчутливий батько, він умів у доречний момент розважити жартом своїх учнів, втомлених аскетичними трудами. Він наставляв їх у науці, якої його навчив ангел: як правильно чергувати чисту молитву зі співом псалмів та ручною працею, аби боротися зі смутком (акедією). Він сприймав страждання тих, хто приходив до нього, як свої власні, і молився за кожного з них. Коли Бог звершував через нього зцілення, він приносив подяку, коли ж Господь відмовляв, подвижник теж дякував, і закликав тих, хто не отримав, чого прохав, очікувати з терпінням.

Одного дня під час молитви Антоній дійшов такого духовного захоплення, що відчув, наче ангели підносять його із тілом у повітрі, відганяючи натовпи бісів, що нерозважливо бажали перевірити його вчинки від самого дня народження.

Обличчя Антонія сяяло невимовною чистотою, всі рухи його тіла свідчили про цілковиту безстрасність його душі так, що довкола нього самі собою ширилися мир, радість і любов. Благодать, що так очевидно сповнювала його, непереборно принаджувала до нього всіх, хто його бачив, навіть тих, хто не знав його. Антоній міг читати серця як відкриту книгу й немов досвідчений лікар приписував кожному належні ліки. Тому весь Єгипет ставився до нього як до рідного батька й лікаря, а можновладні посадовці приходили до нього у віддалену пустелю, аби поговорити з ним або просто отримати його благословення. Сам святий імператор Костянтин Великий та його сини писали Антонію, наче рідному батькові, щиро бажаючи отримати відповідь.

Хоча він був цілком байдужий до всіляких почестей, а цікавив його лише Бог, Який у ньому перебував, Антоній отримав від Господа й знання світських наук, потрібних, щоб давати відповідь на запити мудрості світу цього. Язичницькі філософи та вчені, горді за свої уявні знання, зі зневагою приходили подивитися на неписьменного монаха, слава про якого лунала по всьому Єгипту. Короткими словами чоловік Божий легко руйнував їхню самовпевненість. Він показував їм, що мудрість світу цього обезуміла через безумство Хреста, доводив безглуздість міфів, які зводять Бога до подоби тварин чи рукотворних предметів, тоді як Христове вчення підносить людину до причастя Божому єству. Філософам доводилося визнати, що вони марно намагалися здобути мудрість плетінням словес та розумуванням. Бо християни пізнавали цю мудрість через віру та досвід спілкування з Богом. Нарешті преподобний скріплював свою перемогу, звільняючи силою Христа одержимих нечистими духами і відпускав відвідувачів зовсім спантеличеними.

Святий Антоній надзвичайно шанобливо ставився до священства та ієрархів Церкви. Звісно, він був далекий від усіх церковних справ, проте щосили підтримував православну віру, якій за його часів загрожували численні небезпеки. Коли олександрійські аріани розпустили чутки, нібито уславлений самітник дотримується їхнього безглуздого вчення, святий не вагаючись прийшов 338 року у гамірну столицю, аби ясно проголосити перед усім народом, який прийшов побачити його, свою віру в Божество Сина і Слова Божого, свою непохитну вірність догматам Нікейського Собору та цілковиту підтримку святителя Афанасія.

У віці ста п’яти років Антоній, за своїм звичаєм, пішов відвідати монахів, які мешкали неподалік у горах. Подвижник радісно повідомив їм, що Господь уже закликає його до Небесної Батьківщини. Антоній наставляв їх не послаблювати подвижницьких трудів, а навпаки – подвизатися так, ніби на них уже чекає близька смерть, наслідувати святих та дбайливо зберігати передання богонатхненних отців, уникаючи усякого спілкування з єретиками. Після цього він віддалився вглиб пустелі у супроводі двох учнів – Макарія та Амати.

Перед смертю він заповідав їм не переносити його тіла до Єгипту: святий не хотів, щоб його бальзамували за все ще живими язичницькими звичаями. Тому він попросив поховати його у місці, якого ніхто не знатиме. Він відказав частину свого одягу двом великим сповідникам Православ’я: святителю Афанасію і преподобному Серапіону Тмуітському, а свою волосяницю – двом найближчим учням, аби носячи цей одяг, вони перебували під його невидимим захистом. Потім він ліг рівно і, з таким радісним обличчям, наче до нього прийшов найкращий друг, віддав душу в руки Господа. Це відбулося 30 січня 356 року.

Слава про отця чернецтва поширилася в усі кінці землі. Ось уже багато століть його житіє, з любов’ю написане святителем Афанасієм Олександрійським невдовзі після смерті святого (357 року), дарує боголюбивим душам довершений зразок шляху, яким можна досягнути досконалого християнського життя .

Мощі преподобного Антонія, як оповідають, відкрили за Божим одкровенням 561 року і перенесли до Олександрії. Близько 635 року, через загрозу арабського вторгнення, їх доставили у Константинополь, а близько 1070 року, за свідченнями західної традиції, князь Дофіне переніс частину цих мощей до Франції, куди досі їде багато паломників.

За матеріалами “Житія святих складені на Святій Горі Афон”.