Свята великомучениця Варвара, спомин якої ми сьогодні святкуємо, користується великою пошаною серед нашого українського народу. І це не тільки через те, що святі мощі її спочивають в серці України, в м. Києві, в св. Михайлівськім манастирі, а й через те, що страдне життя св. вмуч. Варвари дуже нагадує долю українського народу.

Свята вмуч. Варвара була молода дівчина, єдина дочка багатого батька і могла жити в усяких розкошах, — їй було забезпечено і гарну палату для життя і багато рабинь-прислужниць, як це в ті часи водилося, і вони повинні були по всяк час її забавляти, і розкішна одіж і всякі утіхи. Одно тільки строго було їй заборонено, бути і визнавати себе християнкою, підноситись до Бога, любити Христа. І коли вона, покинувши всі земні розкоші й утіхи, все це проміняла на християнську віру, полюбила Христа і про це довідався батько, він її страшенно став мучити і переслідувати за віру християнську, щоб її знову привернути до поганства, а коли сам не міг нічого зробити, то віддав її на муки до поганського уряду. А коли й там ніякі найбільш люті муки не змогли похитнути її любови до Христа і присуджено було відрубати їй голову, то цю кару виконав над нею — своїм власним мечем відрубав їй голову, — сам її рідний батько.

І от іменно ці люті муки бідної дівчини, св. вмуч. Варвари, ця її смертна кара від руки рідного батька, найбільше вражали наших батьків та матерей українців, найбільш нахиляли їх любов і жалість до св. Варвари, і в усіх старовинних храмах в Україні, де схоронились ще старі малюнки, в бабинці обов’язково на всю стіну змальовані страждання св. Варвари: як батько за коси її волочив, як тікала вона від батька, як повісили її на дереві, як залізними гаками на шматки рвали її тіло, як її вогнем палили, і нарешті рідний батько, як мечем їй голову відтяв.

Любі брати і сестри, українці! Хіба не так, як вмуч. Варвара, страждала і бідувала й наша мати Україна, і наша українська церква і наш український народ? Як наче багатого батька діти — ми українці: земля наша родюча, води багаті, луки зелені, садки плодючі, всього є вдосталь, з усього користуйся, всім утішайся; одно тільки строго нам заборонялось так довго: бути і визнавати себе народом українським, любити свою отчизну Україну, шанувати свою рідну мову, утворювати свою рідну церкву. До нашого народу завжди приставляли багато прислужників, щоб виховувати наш народ в темноті, несвідомості про нашу правду, про нашу волю і про нашу мову…

Від цих приставників наш народ тільки й чув одно: ти нікуди не здатний, без чужого панування над тобою ти жити не можеш; мова твоя є мужицька, гідна тільки, щоб на торзі лаятись, а не достойна, щоб на ній молитись або вчитись, церква твоя тільки й може бути безпечною, щодо православ’я, тільки під московським патріярхом… І народ повинен був з усім цим погоджуватись. Коли ж окремі провідники нашого народу закликали його до свідомости своєї правди, до волі, до рівности з другими народами світу, до відновлення своєї вільної церкви, — на таких дивились, як на великих злочинців і бунтівників, і на них придумували тяжкі кари. За що тяжкі муки та в’язницю і заслання прийняв наш великий письменник Тарас Шевченко? За те тільки, що він підносив свідомість свого народу, закликав його боротися за свою правду і волю.

Але ж, як св. вмуч. Варвару переслідував і карав за віру її рідний батько, так і наш український народ і його церкву, хто найбільше намагався поневолити і навіть знищити, як не його рідні батьки — його духовні отці-єпископи? Триста літ тому назад, коли народ наш мучився в неволі польського панства, єпископи православної церкви всі пішли на послугу польській католицькій державі, — ввійшли в унію, в поєднання з римським папою і стали найбільше жорстокими мучителями і палячами свого ж православного українського народу, своєї церкви. Так, от і в наші часи, хто ж найбільше ворожо поставився до відродження нашої церкви? Духовні отці-єпископи православної церкви в Україні; це вони ставили всякі перешкоди на шляху відродження нашої церкви, старались відрубати їй голову — зірвати всеукраїнський церковний собор, та й досі готові на все піти, щоб вільне життя нашої церкви припинити.

За ними йдуть, їх волю виконують і старі слов’янські священики, духовні отці нашого народу. Вони теж кожний, о скільки може, хоч трохи прикладає і своєї праці, щоб принизити, затримати, церковне визволення нашого народу, і безумовно кожний з них дуже радий був би підняти свій меч і відтяти голову нашій церкві, коли б на це мав силу і спроможність, — так само, як рідний батько підняв меча і відсік голову своїй дочці, св. Варварі. От через що, наш народ так пам’ятає муки св. Варвари, занотовує їх на стінах своїх храмів, проливає сльози над ними. Це над собою він плаче, над своїми муками, над зрадою і злочинством своїх отців духовних…

Чого ж це рідний батько дійшов до такої облуди, що відрубав голову своїй рідній, єдиній дочці? Хіба він не любив її? Він безумовно любив св. Варвару, але любив її, як поганин, любив її тіло, а не душу, цінив її тільки земне життя, а не вічне; любив її тільки до того часу, поки вона покірно виконувала тільки його волю, жила його розумом, не виходила з-під його влади. Коли ж вона здумала про свою душу, про своє вічне життя, і ради цього вийшла з під влади і опіки свого батька, по слову Христа: «Хто любить батька або матір більше ніж Мене, той недостоєн Мене» (Мт. 10, 37), тоді батько, жорстокий поганин, рішив лучше вбити її, ніж скоритись на те, щоб вона проміняла любов до нього на любов до Христа.

Любі брати і сестри! Хіба наші старі духовні отці-єпископи та священики не люблять нашого народу, — попитайте їх, то вони дуже щиро будуть казати: «Ми любимо український народ, бажаємо йому добра». Але як вони люблять наш народ? Вони люблять його тіло, а не душу, люблять його працю, його добро, його пожертви на них. Вони люблять наш народ доти, поки він живе їх розумом, поки цілком кориться їх владі. А треба було тільки нашому народові здумати про свою волю, про визволення своєї церкви, про те, щоб духовні отці його й до його волі прислухались, — то ці духовні отці зробилсиь його жорстокими ворогами.

Як багато і тут спільного в житті нашої церкви з життям св. велмуч. Варвари. А св. Варвара, чи вона любила батька? Безумовно любила і не тільки, як дочка, а й як християнка. Вона хотіла й своєго батька навернути до правдивої віри, і це вона робила не тільки своїми благаннями до нього, а й тими муками, які приймала від нього. Вона віддала б усе, і навіть життя своє, щоб спасти батька. Але проміняти своє вічне життя, свою любов до Христа на любов до батька, вона, як християнка, не могла, і вирішила за краще прийняти смерть від батька, ніж загубити свою душу. І дійсно, втративши від свого земного батька своє земне життя, свята Варвара перейшла до Отця небесного, до Бога, — здобула собі життя вічне, і свою любов до Христа поширила на всіх християн; за всіх молиться, спасінню всіх допомагає, до визволення з кайданів земних пристрастів всіх закликає…

Але, ми віримо, що свята Варвара й своїми стражданнями й своєю любов’ю найбільше прихиляється до нашого народу, його долі співчуває, за його правду і визволення Господа благає. І наш український народ любив і любить своїх духовних отців; часто й тепер народ уже перейшов би до своєї рідної церкви, рад би слухати Богослуження на рідній мові, але в парафії священик старослов’янський не хоче переходити до нашої церкви, і народ терпить, думає: він у нас вік прожив, де він дінеться, нехай вже доживає віку. А деякі й молодих, ворожих до рідної церкви священиків, жаліють, кажуть: у них сім’я, діти, нехай вже править, як хоче.

Любі брати і сестри! Безумовно, жаліти кожну людину, жаліти свого священика — це добра річ. Але найбільше треба жаліти своє рідне життя, свою рідну церкву, — долю свого народу міняти на жалість до окремої людини, що стоїть на перешкоді до цього, ледви чи можливо. Коли б свята Варвара, з жалости до свого батька, відклала своє прагнення до Христа й до вічного життя, чи здобула б вона його?

Любі брати і сестри! Бачите, як багато науки дає нам життя і страждання св. велмуч. Варвари. Воно навчає нас любити більш за все Христа, правду Христову. От і ми, в своїй святій церкві відновляємо Христову правду для нашого рідного народу. Життя св. Варвари навчає нас, як бути, коли навіть рідний батько стає на перешкоді до досягнення вічного життя. Треба й нам не зважати на ці перешкоди, які ставлять до нашого вільного життя навіть наші духовні отці. Вільне, світле, життя нашого народу повинно бути дорожче від усього, і ради нього ми сміливо будемо підставляти голову навіть під меч наших духовних отців, але тільки для того, щоб цей меч на них повернувся по слову Христа: «Хто взяв меча, від меча й загине» (Мат. 26).

А самі ми, як свята Варвара в небесні оселі, будемо входити в свою святу українську церкву для спасіння і досягнення вічного життя, за молитви св. велмуч. Варвари і всіх святих. — Амінь!

Джерело Андріївська церква