Є в нашій традиції річ, якої не пояснити людині ззовні. Церква ніколи не воювала зброєю. Вона завойовувала голосом.

Її палили — вона співала. Її забороняли — вона співала пошепки по хатах. У неї відбирали храми, мову, право називатися Церквою — лишався голос, і його виявилося досить, щоб вона дожила до нас.

20 вересня цей голос прозвучить у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. О шістнадцятій годині. За тих, хто сьогодні стоїть під Торецьком.

Що відбудеться

Благодійний концерт «Голос молитви» проводить Волинська єпархія Православної Церкви України.

Співатимуть хори «Агіос» і «Воскресіння» Волинської православної богословської академії. Керівниця та диригентка — матінка Ірина Веретка Казмірчук. Ведуча — матінка Наталя Волочай. Солісти — Лук’ян Ілля Веретка Казмірчук і Михайло Киця.

Захід відбувається з благословення Предстоятеля Православної Церкви України Блаженнішого Митрополита Епіфанія та за підтримки митрополита Луцького і Волинського Михаїла.

Приймає волинян намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря архієпископ Вишгородський Агапіт.

Усі зібрані кошти підуть на 20-ту бригаду оперативного призначення Національної гвардії України «Любарт».

Місце, яке промовляє саме

Михайлівський Золотоверхий стояв на цьому пагорбі з князівських часів. У тридцяті роки минулого століття його розібрали по каменю. Мозаїки вивезли. На місці собору лишилася рівна порожня площа.

Той, хто це робив, був певен, що назавжди.

Собор повернувся наприкінці дев’яностих — на тому самому місці, під тими самими банями. Це сталося в межах життя одного покоління.

Тому коли тут співають про те, що зруйноване повертається, слова не потребують доказів. Доказ — стіни, у яких стоїш.

Дорога, якою ти йдеш до входу

Щоб увійти до собору, треба пройти вздовж монастирського муру. Там Стіна пам’яті полеглих за Україну.

Тисячі облич. Молоді, здебільшого дуже молоді. Хтось у формі, хтось у цивільному — світлина з телефона, остання, яку встигли зробити.

Люди зупиняються там щодня. Шукають своїх. Стоять мовчки, не рухаючись.

А далі — важкі двері, і за ними зовсім інше. Тепло, свічки, голоси.

Спершу ти дивишся в обличчя тих, кого вже немає. За кілька кроків — просиш за тих, хто ще живий.

Цю дорогу проходить кожен, хто прийде туди в неділю.

За кого співатимуть

Двадцята бригада «Любарт» почалася на Волині в лютому двадцять другого. Тоді це було добровольче формування: люди, які просто прийшли, коли стало ясно, що сталося.

Ветерани АТО, ветерани «Азову», футбольні вболівальники, члени патріотичних організацій, звичайні цивільні без жодного військового досвіду. З Волині й з Галичини.

Влітку того року підрозділ став окремим загоном спеціального призначення. У лютому двадцять четвертого — п’ятим батальйоном «Азову». П’ятнадцятого квітня двадцять п’ятого розгорнувся в 20-ту бригаду оперативного призначення 1-го корпусу Національної гвардії «Азов».

Вони звільняли Київщину. Воювали за Бахмут. За Нескучне і Велику Новосілку. Стояли в Серебрянському лісі. Працювали на Запоріжжі й Херсонщині.

Зараз тримають Торецький напрямок.

Бригада носить ім’я князя Любарта Гедиміновича, який у чотирнадцятому столітті боронив Волинь.

Хто ці люди на кліросі

Легко подумати, що на сцену виходить професійний колектив, для якого це робота.

Це не так. В «Агіосі» й «Воскресінні» співають студенти й викладачі богословської академії, матушки, парафіяльні співаки. У кожного своя служба, свої уроки, свої діти, свій дім.

Репетиції — увечері, коли все інше вже зроблено. Два хори треба звести докупи так, щоб вони дихали в один такт.

Потім дорога. Від Луцька до Києва майже шість годин. Виїзд удосвіта, повернення поночі.

Заради півтори години співу. Без гонорару, без квитків, без нічого.

Оце і є та жертва, яку може принести цивільна людина. Свій час, свій голос, свою неділю.

Чому саме спів

Можна було відкрити збір і зібрати ті самі гроші, не зводячись із дому.

Але переказ на картку робить одне, а спільна молитва — інше.

Хоровий спів у нашій традиції ніколи не був виступом. Це громада, яка звучить в один голос: не соліст замість людей, а люди разом.

Той, хто втратив когось на цій війні, часто не має слів. Говорити не може, пояснювати не хоче, і на співчуття реагує важко.

Але стояти в храмі, де хор просить за живих і за полеглих, він може. Там нічого не треба пояснювати. Там за тебе говорить спів.

Тому для матері, дружини чи побратима це не вечір музики. Це те рідкісне місце, де можна побути зі своїм горем не наодинці.

Про що йдеться насправді

За кожним таким заходом стоїть довгий ланцюг людей.

Предстоятель, який благословив. Правлячий архієрей, який підтримав. Намісник, який відчинив собор. Регент, яка зводила партії. Півтори сотні буденних домовленостей, про які ніхто не дізнається.

І все це заради того, щоб бригада під Торецьком отримала те, чого їй бракує сьогодні.

Це і є Церква у своєму звичайному стані. Не в урочистих фотозвітах, а в роботі.

Прийдіть, якщо можете

Неділя, 20 вересня, 16:00. Свято-Михайлівський Золотоверхий собор, Київ. Вхід вільний.

Приходьте трохи раніше — і не поспішайте пройти повз стіну.

У воєнний час треба враховувати, що захід може бути скоригований через повітряну тривогу.

Ваша присутність там — теж внесок. Бо тиша навколо тих, хто воює, страшніша за будь-який обстріл. А голос, зібраний у соборі, чутно далі, ніж здається.