Оцінка етапів розвитку Української Автокефальної Православної Церкви та впливу проголошення Патріархату на її майбутнє.

Історичний контекст і помилки проголошення Патріархату 1990 року

ПРОГОЛОШЕННЯ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

ЗДОБУТКИ, ПОМИЛКИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

Частина II

Стаття Блаженнішого Мефодія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Здобутки та помилки під час проголошення Патріархату

У нашої Церкви ніколи не було спокуси обрати ізоляціоністський шлях церковного розвитку, ставши ініціатором або учасником «другої паралельної родини помісних православних Церков»6. Усвідомлюючи згубність ізоляціоністського шляху, УАПЦ завжди просувалася в іншому напрямку, намагаючись узгодити новий помісний канонічний статус Української Церкви шляхом діалогу зі Вселенським Патріархатом та іншими Православними Церквами. Підсумовуючи події того часу, однак, варто наголосити і на деяких помилках, яких припустив- ся автокефальний рух. Як зазначають дослідники, таких помилок було декілька, проте згадуючи сьогодні про них, ми маємо пам’ятати, що відновлення УАПЦ відбувалося за надзвичайних історичних обставин, й уникнути їх, на жаль, було практично неможливо.

Проголошення Київського Патріархату на Помісному Соборі 5–6 червня 1990 р. відбувалося на хвилі національного відродження та було сприйнято вірними, особливо в Західній Україні, з величезним піднесенням. Образ першого українського Патріарха блаженної пам’яті Мстислава — сивого та немічного, але сповненого дієвої любові та мудрості, — став одним із головних символів українського відродження. Прямий та безкомпромісно чесний, глибоко вкорінений в українській історії та культурній традиції, Святіший Патріарх Мстислав став символічним духовним отцем для мільйонів православних. І саме завдяки першому українському Патріарху — його унікальній особистості та харизмі — Київський Патріархат відбувся, тобто був сприйнятий церковним народом як живе та органічне завершення структури Української Церкви.

Мудрий старець, який упродовж багатьох років свого служіння в США намагався здобути розуміння Вселенського Патріархату, спочатку вагався, чи прийняти наданий йому Собором УАПЦ патріарший сан. Блаженніший Мстислав знав: проголошення Патріархату одночасно з проголошенням відновлення автокефалії істотно зменшить можливість її визнання з боку Константинополя та інших Православних Церков. Пізніше схожих думок дійшов і чільний учасник Собору 1990 р. митрополит Іоан Боднарчук, який згодом згадував, що поспішне проголошення Патріархату значно зменшило шанси на розумний компроміс автокефального руху в Україні з Константинополем.

«Коли б ви не поспішили проголосити Патріархат, — згадував владика Іоан слова своїх грецьких співрозмовників, — у нас би було набагато більше можливостей вас визнати». Як легко зрозуміти, йшлося про той варіант, який було запропоновано УАПЦ та УПЦ КП 2008 року: тимчасове, а можливо, й умовне входження до складу Вселенського Патріархату з метою отримання канонічно чинної автокефалії у близькому майбутньому.

Аналізуючи події та документи того часу, ми маємо чесно визнати, що спосіб, у який було проголошено новий Патріархат, на жаль, не відповідав ні масштабу події, ні її значенню в новітній українській церковній історії. Документи, ухвалені Собором, сьогодні виглядають дещо наївно. Відчувається, що їх писали у стані емоційного піднесення, часом без належного опрацювання, ймовірно, миряни з числа ініціаторів відродження УАПЦ. Зауважимо і головний канонічний парадокс Собору 1990 р. Два найважливіших рішення Собору — це визнання канонічно нечинним акта 1686 р. та проголошення Патріархату. Однак парадокс соборного «Рішення» в тому, що проголошення неканонічності акта 1686 р. зазначено у п. 97, а ухвала «утворити Український Патріархат» — п’ятьма пунктами вище. І це невипадково. Адже коли чітко дотримуватися канонічної логіки, то після визнання нечинності акта 1686 р. Українська Церква мала би де-юре повернутися до свого попереднього канонічного статусу, тобто статусу Київської Митрополії у складі Вселенського Патріархату.

Однак, зрозумівши, наскільки непідготовленим було впровадження патріаршого служіння в УАПЦ на той час, переймаєшся ще більшою повагою до її першоієрарха, якому вдалося, незважаючи на всі ці негаразди, втримати високу ідею Патріархату, спираючись, по суті, лише на власні сили. 1990 р. Україна отримала свого Патріарха, але не Патріархат. Особистість, проте не зрілу та повноцінну церковну інституцію. Пророка, символ майбутніх звершень, а не царя, який би владно упорядковував церковне життя. Такого ж духу та штибу були й наступні патріархи, які прикрасили собою нашу новітню історію, — Святіший Патріарх Володимир та Святіший Патріарх Димитрій, котрі здійснювали своє служіння за євангельською заповіддю: «Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде» (Мф. 23, 11). Смирення та вміння любити й прощати зробили цих ієрархів справжніми отцями для підвладного їм кліру та їхньої пастви.

Чому ж Патріархат 1990 р. не постав як повноцінний церковний інститут? По-перше, його проголошення не супроводжувало видання концептуальних богословських документів, у яких, з одного боку, містилося докладне канонічне обґрунтування патріаршої гідності Київської кафедри, а з другого — стисле критичне осмислення концепцій Київського Патріархату, що існували в українській богословській та суспільній думці впродовж XVII–ХХ століть.

Претензії нашої Церкви на патріарший статус були обґрунтованими. Але, на жаль, соборні документи 1990 р. містять не логічну систему канонічної аргументації, а лише побіжні згадки про деякі з таких аргументів, наприклад, твердження про апостольське походження Київської Церкви та її унікальну роль у процесах християнізації Східної Європи. Згадана канонічна проблематика на той час уже була розроблена в працях митрополита Іларіона Огієнка, церковного історика Івана Власовського та інших українських богословів УАПЦ. Отже, йшлося не про проведення цілком самостійного дослідження, а про опрацювання богословської спадщини УАПЦ. Однак і цієї, здавалося б, цілком посильної роботи проведено не було, і тексти соборних документів читаємо сьогодні з певним сумом — із думкою про ще одну не до кінця реалізовану історичну можливість.

Важливо було й чітко засвідчити, що Київський Патріархат не є уніональним проектом, а натомість точно зберігає священне передання Православної Церкви та спирається на традиційну православну еклезіологію. Варто зауважити, що сама ідея Київського Патріархату історично осмислювалася не лише в православному, а й в уніатському богословському контексті. Тому, проголошуючи Патріархат УАПЦ, було надзвичайно важливо дати чітку оцінку різним концепціям Патріархату — починаючи від ідей Петра Могили і закінчуючи ідеєю «Патріархату співпричастя» (тобто одночасного причастя з Римом та Константинополем), що активно розроблювалася в патріотичному середовищі УГКЦ.

По-друге, проголошення Патріархату було стримано або критично сприйнято багатьма вірними, вихованими в консервативній традиції РПЦ. Однією з причин такого ставлення, безумовно, було національне питання. Формально кажучи про себе як про багатонаціональну Церкву, РПЦ історично була і залишається Церквою з виразно національною російською ідентичністю, для кліру та вірних якої нерідко характерне упереджене ставлення до інших культурних традицій. А тому постання УАПЦ, а тим паче проголошення патріаршої гідності давньої київської кафедри було сприйнято значною частиною кліру та вірних РПЦ з відверто шовіністичним упередженням. Піддавали сумніву навіть не те, яким чином постала Церква та її ієрархія, а сам факт доцільності існування Української Церкви. «Українці та росіяни — це один народ, — стверджували апологети РПЦ, — а отже, існування якоїсь окремої Української Церкви цілком зайве».

Існувала й інша проблема, що заважала духовенству та вірним РПЦ долучитися до процесів творення нової помісної Церкви: недостатня ясність у питанні спадкоємства новітньої УАПЦ стосовно УАПЦ формацій 1921 та 1942 рр. Фізичне знищення ієрархії УАПЦ 20-х років безбожним комуністичним режимом насправді зняло актуальність питання щодо канонічного статусу цієї ієрархії. Тому УАПЦ другої формації зайняла чітку позицію щодо «київських канонів» 1921 р., «визначала за пріоритетний шлях традиційного канонічного формування єпископату, відмовилася від модернізаційних інновацій церкви 20-х рр.». Втім в еміграції були й інші групи, зокрема й ті, які вважали, що УАПЦ має орієнтуватися на канонічну практику Церкви митрополита Василя Липківського. Таким чином наприкінці 1980-х перед діячами автокефального руху постало питання: на чиї традиції має спиратися відроджувана ними Церква — на «київські канони» 1921 р. чи УАПЦ Полікарпа Сікорського, архієреї якої отримали традиційні хіротонії та орієнтувалися на канонічну традицію вселенського православ’я?

Канонічна практика УАПЦ третьої формації чітко свідчила про те, що вона зберігає вірність церковному переданню Православної Церкви. Але аналіз документів Собору 1990 р. показує, що їхні автори намагались представити новітню УАПЦ прямою та безпосередньою спадкоємницею знищеної більшовиками УАПЦ митрополита Василя Липківського. Так, в одному з розділів «Рішення» Собору зазначено: «Постанову Другого Всеукраїнського Собору УАПЦеркви, що відбувся в 1927 році, про самоліквідацію УАПЦ вважати недійсною». Та сама позиція щодо питання спадкоємства УАПЦ була висловлена й у телеграмі Собору на ім’я тодішнього Президента СРСР М. Горбачова: «Ми, учасники Всеукраїнського Православного Собору Української Автокефальної Православної Церкви, сповіщаємо Вас, що в днях 5-6 червня 1990 року в столиці України м. Києві відбувся організаційний Собор, який проголосив відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, що незаконно була ліквідована в 1930 році під час чергового спалаху сталінського терору (т. зв. процесу СВУ)».

Позиція Собору була зрозумілою. Орієнтуючись виключно на канонічну практику УАПЦ польської формації, члени Собору хотіли зберегти моральний зв’язок свого церковного руху зі страдниками УАПЦ 20-30-х років, розстріляними, закатованими або замореними в радянських тюрмах і таборах. Це була подвійна тотожність: канонічна — з УАПЦ формації 1942 р. та моральна — зі страдниками знищеної за часів сталінського терору УАПЦ формації 1921 р. Утім тодішня документація УАПЦ не змогла чітко виокремити ці дві ідентичності. І церковною Україною почали ширитися чутки про те, що новітня УАПЦ — це нібито «самосвяти», які не мають канонічних свячень та апостольського спадкоємства, визнають можливість одруженого єпископату та скасування інституту чернецтва.

Особливу увагу питанню вигаданої «неправославності» та «самосвятства» УАПЦ приділяв тодішній митрополит Філарет, якому насправді було чудово відомо про справжню історію та канонічний характер УАПЦ.

«Як відомо, у роки громадянської війни, — писав митрополит Філарет, — була створена Українська Автокефальна Церква, однак цей акт був незаконним. Тому в народі її називали самосвятською Церквою. Потім вона була розпущена, а в роки війни, під час тимчасової німецько-фашистської окупації України, відновлена, і нині окремі парафії існують за кордоном. Інші Православні Церкви її не визнали. То навіщо нам зараз відриватися від православного світу? Навіщо нам така Церква, що відгороджує нас від людей? Взагалі народ не порушує цього питання. Його порушують люди не церковні, політикани, які хотіли б використати дане питання з метою відірвати українських віруючих від Руської Православної Церкви. А наша Церква, як відомо з історії, робить усе для об’єднання народів. Тому вона проти автокефалії».

Маніпулюючи релігійними почуттями вірних за допомогою таких брехливих тверджень, митрополитові Філарету тоді вдалося викликати недовіру та ворожість до УАПЦ у багатьох єпископів, священиків та вірних. «УАПЦ — не Церква, а лише її видимість, — щиро вважали останні, спокушені філаретівською брехнею. — А отже, протистояння насправді відбувається не навколо канонічного статусу Церкви, а довкола самої можливості спасіння, якої бракує автокефалістам».

Мине час, і колишній Екзарх України сам стане жертвою цієї брехливої пропаганди. Він виправдовуватиметься, що приєднався не до «розкольників», а до чинних православних єпископів, яким, щоправда, бракує канонічного статусу. Але його вже ніхто не слухатиме. І з часом епітет «філаретівець» стане ще страшнішим для пересічного вірного РПЦ, ніж «самосвят» чи «автокефаліст». Завданням Філарета було ізолювати УАПЦ у трьох галицьких областях, не даючи їй змоги вільно розвиватися на теренах Центральної та Східної України. І, на жаль, цієї нешляхетної мети частково досягнуто. Відбулося щось надзвичайно дивне. Патріархат, який має об’єднувати вірних заходу та сходу, штучно набрав регіонального характеру. Всупереч ідеї та назві його почали сприймати як суто галицьке церковне явище. Соціальною базою УАПЦ стали переважно вірні в трьох західноукраїнських областях. І саме там досить динамічно постали головні єпархії УАПЦ, привласнення яких 1992 р. стане новою метою Філарета — вже як ієрарха, котрий створив за сприяння Президента Л. Кравчука УПЦ Київського Патріархату.

У день святкування 20-річчя проголошення Патріархату, ми маємо не лише чесно згадати про помилки та проблеми, а й виробити шляхи їх подолання. І те, чого не було зроблено в буремні роки становлення УАПЦ та української державності, потрібно зробити сьогодні, коли у нас немає виправдань, що були у наших попередників. Отже, перед нами стоять два глобальних завдання: подолання властивого нашій Церкві сьогодні регіоналізму та вироблення нового універсального бачення Київського Патріархату та його місії в сучасній Україні. Ми маємо стати київською Церквою не лише за формальною назвою, а й за духом.

А це означає, що наша Церква не лише повинна мати власний дієвий церковний осередок у Києві, а й що вічний Київ має стати осереддям нашого церковного життя. Київ — це єдине місто на землі, що здатне об’єднати схід та захід України. Без Києва України немає. Без Києва, його тисячолітньої історії та святинь ми — лише сукупність регіонів, країна та народ, що не мають шансів остаточно порозумітися і бути одним цілим. Єдина соборна Україна, українці як народ можливі тільки із сакральним центром у Києві, тобто як явище києвоцентричне. А отже, одна з місій нашого Патріархату — це відтворення духовної та культурної києвоцентричності простору української душі. Київ — це місто зустрічі сходу та заходу, місто, де Галичина й Донеччина можуть одночасно знайти свої джерела. Тому стати києвоцентричною церквою насправді означає для нас не лише підпорядкування ієрарху з певною київською титуляцією. Києвоцентризм Церкви означає її зрілість, її вкоріненість у давню церковну традицію Києва як «другого» або «Нового Єрусалиму».

Знаменно, що Київський Патріархат проголошено невдовзі після святкування тисячоліття Хрещення Русі. Історія ніби зробила повне тисячолітнє коло і знову повернулася до Києва — духовної матері міст руських. Київ, чия сива велич століттями принижувалася, чиї спадщина та історія були привласнені чужими столицями, став духовним осереддям однієї з найдавніших та найбільших християнських Церков Європи. Здобувши патріаршу гідність, Київ ніби прокинувся від дивного історичного сну, повернув собі повноту історичного буття, знову став тим містом, що «не може сховатися», бо «стоїть на верховині гори» (пор. Мф. 5, 14). Тим більшим гріхом проти цього Нового Єрусалиму стала людська пиха та жадоба до влади, яка розділила давню Київську Церкву та народ України.

Київ увійшов до історії не як місто владолюбців, а як місто смиренних та чистим серцем — град преподобних угодників Києво-Печерських, град праведних князів та гетьманів, місто святих митрополитів, які здійснювали своє служіння, не забуваючи про те, що вони, поставлені волею Церкви на почесне перше місце, насправді мають бути слугою кожного. Однак коли наприкінці ХХ ст. Київ знову став столицею незалежної української держави, владолюбство, лжа, заздрість, підступ та зрада, що є абсолютно чужими вічному Києву, оселилися тут. Гріх розділив Україну. Розділив не остаточно, але шматуючи живе тіло. І Київський Патріархат не зміг стати осідком зцілення, оскільки сам розділився. Патріархом однієї з гілок було обрано ієрарха, котрий не зміг стати уособленням церковної єдності. Інша гілка проголошеного 1990 р. Київського Патріарха- ту — Українська Автокефальна Православна Церква — добровільно утрималася від возведення свого першоієрарха у патріарший сан, аби не ускладнювати шляхи єднання та канонічного визнання Української Церкви. Об’єднання цих історичних гілок єдиного патріаршого центру не лише можливе, а й нагально потрібне. Проте це об’єднання стане можливим тоді, коли подібне мудре рішення про тимчасову відмову від претензій на патріарший сан прийме інший церковний лідер українського православ’я.

Час розділення — час суму. Але й час покаяння, що здатне нас відродити до життя вже іншими, духовно оновленими. Час, коли ми маємо молитися та працювати над виправленням наших помилок. Нині, в день 20-річчя проголошення Патріархату Української Церкви, ми маємо ухвалити низку концептуальних документів, де міститиметься наша соборна інтерпретація Київського Патріархату як інституту в Українській і цілій Вселенській Церкві. Ідея Київського Патріархату вимагає нового, глибшого та укоріненого в церковному переданні осмислення. Бракує нам й іншої інтерпретації цієї ідеї — осмислення її в контексті проблеми внутрішнього розділення України на схід та захід, як такої, що здатна окреслити києвоцентричну структуру нашої культурної та церковної єдності. Адже для того, щоби здійснити своє історичне призначення — об’єднати під омофором єдиного духовного батька Правобережну та Лівобережну Україну, — проголошення Патріархату мало би спиратися на певну історіософську концепцію. Концепцію, яка допомогла б сходу та заходу, відмовившись від регіональної самодостатності, пізнати своє давнє коріння у Києві.

Цю статтю як і ряд інших Блаженніший МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви написав у 2010 році.

Публікацію взято з книги «ОДИН НАРОД, ОДНА МОВА, ОДНА ЦЕРКВА», виданої Наталією Шевчук, Головою ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія», присвяченої до 25-річчя відновлення автокефалії Української Православної Церкви та 15-річчя Предстоятельського служіння (2000–2015) Блаженнішого МЕФОДІЯ, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви.

(Закінчення буде)

Джерело: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія