Коли на вершині свого царювання Цезар Август (ЗО р. до Р.Х. – 14 р. по Р.Х.), перший римський імператор, підкоривши єдиній владі майже всі народи відомого світу, вирішив провести великий пе­репис своїх підвладних, він невільно став слухняним знаряддям втілення Божого задуму. Адже збираючи у межах своєї величезної імперії в єдності та згоді безліч народів розмаїтих звичаїв та мов, він підготував їх до сприйняття одкровення про Єдиного Бога у трьох Особах, відкривши шлях усесвітній проповіді Єван­гелія згідно з Божою обітницею: Дам Тобі народи у спадщину Твою (Пс. 2:8); отже, цей перший перепис виявився пророчим передвістям вписування оораних до Книги життя (пор. Флп. 4:3; Одк. 21:2 ) та зник­нення багатобожжя. 

Декрет імператора сягнув Палестини (у той ча провінцією Сирія керував намісник Квірин). Таким чином здійснилось пророцтво, за яким Месія мав народитися у коліні Юдиному, у Віфлеемі, місті царя Давида (Мих. 5: 1). Бо Іосиф, який мешкав із Марією У Назареті Галілейському, мусив вирушити в дорогу, аби записатися у батьківській землі, Віфлеемі, незва­жаючи на вагітність Тої, Яку всі вважали його дружиною.

Коли вони дісталися до місця призначення, то побачили силу-силенну прибульців, які гак само, як вони, посходилися звідусіль на перепис. Не знайшов­ши собі місця у гостиииці, Іосиф та Марія змушені були зупинитися на ночівлю за містом, у печері, яка слугувала стайнею для худоби. Марія відчула, що їй настав час народжувати. Іосиф, як міг, влаштував їй місце на соломі, поруч із віслюком та волом, які там стояли, і хутко пішов шукати повитуху. Дорогою він помітив, що вся природа раптом зупинилася, наче у заціпенінні: птахи зависли у польоті, люди й звірі застигли у своєму русі, навіть вода спинила свій плин. Той нескінченний рух, що тягне усе створене від народження до смерті, підкорюючи усе марноті (Пс. 38:6-7; 102:15; Екл. 1 і далі; Іс. 40:6), враз зупинився, бо тієї миті всередину часу увійшов Вічний; Бог, Який був до всіх віків, став Немовлям;нова ера історії розпочалася і відкрився новий вимір часу. Після цієї миттєвої зупинки часу, усе повернулося у звичне русло.

Іосиф знайшов повитуху, що спускалася з гір, і привів її до печери, де була Породілля. Проте увій­ти всередину вони не змогли, бо печеру вкрила хма­ра, забороняючи їм наближатися, як це було на горі Сипай, коли Бог з’явився там Мойсееві (Вих. 19:16). Жінка впала на землю, волаючи: «Звеличилася душа моя у день цей, адже очі мої бачили чудо; Спаситель народився Ізраїлеві!». Тим часом хмара здійнялася, поступившись осяйному світлу, яке, поступово змен­шуючись, врешті-решт дало їм змогу ввійти, аби у тре­петі побачити Пресвяту Діву. Вона сиділа окрай ясел, куди перед цим поклала Немовля, власноруч повивши Його. Навчений ангелом, що Діва зачала Спасителя дією Святого Духа (Мф. 1:21), Іосиф захоплено ди­вився на маленьке Дитятко, Яке лежало на соломі. Він благоговійно вклонився Йому як Месії, прихід Якого очікували й передвіщали його отці з роду в рід.

Що може бути більш дивовижним, ніж це видови­ще, і як можна передати його словами? Всемогутній Бог і Творець світу Сам увійшов у світ смиренним і тендітним створінням, маленьким хлопчиком, чу­жинцем і безпритульним, при цьому не переставши буїи безкінечним Богом. Слово Боже покрилося дебелістю плоті й одяглося у людське єство, наче у царську багряницю Свого Божества. Той, Кого не вміщає цілий всесвіт, Хто безстрасно спочиває на небесному Престолі та Кого безперестанно оспівує незліченний хор ангельських сил, народжується нині у тісній і темній печері, зневажуваний усіма. Будучи образом Божим, Він упокорився, умалив Самого Себе прийнявши вигляд раба, ставши подібним до люди­ни (Флп. 2:6-7), аби своїм смиренням підвести тих що впали. Нін зубожів заради вас, щоб ви збагатились Його убозтвом (2Кор. 8:9). Недоторканний дозволив повити Себе пелюшками, аби звільнити нас від на­ших гріхів і вкрити небесною славою тих, хто були одягнені у сором. Єдинородний Син Божий, Який одвічно перебуває на лоні Отця, зробився сином людським і сином Діви, не перестаючи бути Богом, шоб стати первородним поміж багатьма братами (Рим. 8:29), закликаючи людей до гідності названих дітей Божих (Ін. 1:11; Лк. 6:35; Гал. 4:4-7 тощо). Він ліг у ясла, де Його споглядали віл та віслюк, сповнюючи таким чином пророцтво: Посредь свою животну познань будеши (Ав. 3:2 Lхх), Позна воль стяжавшаго его, и осель ясли господина своего (1с. 1:3 Lхх). Той, Хто живить усіляке створіння Своїм провидінням, покладений у ясла нерозумних тварин, що символі зують два народи: юдеїв та язичників, аби позбавити людей від безумства та примирити розділених нена­вистю (Еф. 2:16), пропонуючи усім як поживу прав­дивий Хліб живий (Ін. 6:51).

На думку святих отців, у цін сцені можна спогля­дати образ Церкви. Ясла – то Чаша, яка вміщує Того, Хто нині став плоттю і дав Себе у поживу задля життя світу. Діва – то водночас Його престол і вівтар жертвопринесення. Вертеп – то храм. Ангели, Іосиф та пастирі – ного диякони та прислужники. А Сам Господь – великий Священик, Який править цю Бо­жественну Літургію.

Тим часом поблизу проходила місцева жінка на ім’я Саломія. Коли повитуха розповіла їй про ці події, вона не поставилася до цього з належною ві­рою. Неможливо, гадала вона, щоб діва народила і, більше того, залишилася дівою після пологів. У сво­їй невірі, як згодом апостол Фома (Ін. 20:27), вона наблизилася й дерзновенно обстежила нетлінне тіло Пречистої. Але її рука одразу була паралізована, і вона скрикнула: «Горе моєму нечестю і моїй невірі! Я випробовувала Бога живого! І ось рука моя, наче від вогню, висохла і віднялася!». Впавши навколіш­ки, вона зі сльозами благала Господа змилуватися над нею. Після явлення ангела, жінка, охоплена жахом, взяла на руки Богонемовля і промовила зі щирою ві рою: «Я вклоняюся Тобі, бо великий Цар народився Ізраїлеві!». Вона одразу була зцілена, але ангел нака­зав їй тримати в таємниці усі ці чудеса аж до явлення Господа народу.

Це надзвичайне диво, що відбулося сьогодні в убогій віфлеємській печері, є здійсненням усіх пророцтв, даних пророками Ізраїлю, завершенням стількох со­тень років терплячого приготування людства через Давида, Авраама, Ноя та Ада.ма. Цього дня, в остан­ні дні Бог послав нам Свого Єдинородного Сина, що Ним і віки Він створив (Євр. 1:2) та розкрив Велику Таїну нашого спасіння, що від вічних часів була за­мовчувана і прихована у невимовній раді трьох Осіб Святої Трійці ще до створення світу (Рим 16:25); 1 Кор. 2:7; Еф- 3:5; Кол. – 1:26). Щоб побачити світа нок цього дня, були створені сонце, небесне склепіння, земля і все, що на ній. Таїна дивовижна, неосяжна цілком недоступна для людської думки і навіть для ангельського розуму: Слово стало плоттю і перебу­вало між нами (Ін. 1:14). Той, Хто за єством є Бог прийняв наше людство, взявши його на Себе в утробі Діви, одягнувши його неначе одяг, аби зробити нас спільниками Свого Божества. Бог і людина, в єдиній Особі, Ісус Христос, «у двох ествах пізнаваний», що поєднуються у Ньому «незлитно й нерозлучно». Нині Бог став людиною у віфлеємській печері, «аби людина стала Богом». Це завершення й остаточна мета, задля якої Бог привів усе з небуття до буття .

Бог створив усе для того, щоб Слово, Друга Іпо­стась Святої Трійці, зійшовши до нас, узяв на Себе наше людство, одряхліле й занепале від гріха, зцілив Своїми стражданнями наші рани, очистив у нас Свій забруднений образ, обновив нас у Собі (Еф. 2:15). Бог створив усе суще, аби Христос витягнув нас із рову смерті, куди ми були впали, і підніс на висоту, нище над усі небесні сили та помістив разом із Собою У Бозі (Еф. 2:6; Одк. 3:21). Ісус Христос, Спаситель, Еммануїл – 3 нами Бог (Іс. 7:14; Мф. 1:23) – народився цього дня, зробившись беззахисним Немовлятком, над Яким у зачудуванні схиляються ангели. Світо, істинне, яке просвіщає кожну людину, що приходить на світ (Ін. 1:9), сяє у темряві бідної стайні, і час  смерті й тління добігає свого кінця. Соломонові більше немає причини вигукувати: Немає нічого нового під сонцем! (Екл. 1:9), – адже це Немовля є другий Адам, Який відкриває нове створіння, нова людина, первісток відновлення та обоження нашої’природи. Відтепер, ідучи за Христом, слухаючись Його заповідей, страждаючи з Ним, аби во­скреснути з Ним, люди покликані пізнати безсмертя.

Слово стало плюттю, Він узяв на Себе нашу неміч, зійшов до нашої слабкості, але не долучився до нашого гріха. Він прийняв як тіло, так і душу. Ставши Немовлям, Він підкорився законам нашого занепалого світу: відтепер Він зростатиме, страждатиме від голоду, спраги і втоми, буде навчатися й пізнавати наче невідоме, – але в усьому цьому Він не скоїть жод­ного гріха. Єдиний безгрішний, Він погодився жити у плоті, підвладній гріху й смерті, «аби плоть стала Словом». Він прийняв на Себе тіло, приречене на смерть, аби вкрити його славою і світлом, долучаю­чи Його до Свого безсмертя. У Ньому тілесно живе вся повнота Божества (Кол. 2:9), тож і ті, хто з вірою йде слідом за Ним, усім своїм єством стають причасниками цісї повноті – і духом, і душею, і тілом.

Святкуючи сьогодні зішестя Господа до людей, Воплочення Слова, ми сповідуємо сповнення усієї таїни нашого Спасіння: Христос народився – і лю­дина стала спадкоємцем Його слави. Звісно, поки що ми бачимо лише мале Дитя у яслах, але святі отці навчили нас впізнавати у смиренній віфлеємській печері знаки остаточного звершення «Таїни Христа». Свято Різдва і Свято свят Пасха – по суті, одне торжество. Печера вказує на гріб, пелюшки сим­волізують поховальну плащаницю. Нині Христос з’являється на світ, не зашкодивши дівочості Своєї Матері, по Воскресінні ж Він переможе смерть і вийде з гробу, не зламавши печаті. У Віфлеємі ан­гел благовістив пастирям, в Ієрусалимі ангел принесе звістку про Воскресіння жонам-мироносицям.

Скрізь і завжди єдиний Христос став Чоловіком, подібним нам аж до смерті, аби непослух, вчинений людиною, Адамом, було згладжено людиною ж, дру­гим Адамом (1Кор. 15:45). Один бо є Бог, і один По­середник між Богом та людьми, людина Ісус Христос, що дав Самого Себе на викуп за всіх (1 Тим. 2:5-6). Це Він, Спаситель – є Господь, перед Яким вклоня­ються і радощами радіють нині всі творіння всесвіту, примирені Ним із Богом у Його тілі, святій Церкві: Повнота Того, Хто наповнює все у всьому (Еф. 1:23).

Пам’ять ПАСТИРІВ, які бачили Господа

Неподалік печери, де відбулося це дивовижне чудо, на краю Юдейської пустелі, пастухи, прості й бідні люди, пильнували на полі, і нічної пори варту­вали отару свою (Лк. 2:8). Раптом їм з’явився ангел, і слава Господня їх осіяла й великий страх огорнув їх (Лк. 2:9). Але небесний посланець заспокоїв їх, проголосивши, що крихітне Немовля, Якого вони побачать у яслах, це Месія, Пастир добрий, Який прийшов зібрати своє розсіяне стадо, що Господь слави зійшов на землю, аби вийти на пошуки Своєї заблукалої вівці (Мф. 18:12). Давши їм знак, щоб Його впізнати й поклонитися Йому, ангел зник, поступив­шись місцем незмірному воїнству небесних сил, що славили Бога, запрошуючи усі чини створінь радоща­ми радіти: Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях благовоління! (Лк. 2:14).

В один голос із ангела­ми усе створіння напов­нюється сьогодні єдиним гімном веселощів. В Ім’я Ісуса ті, що на висоті (тоб­то ангели), й ті, що на землі і під землею, вклоняються у спільному ша­нуванні. Щоб перед іменем Ісусовим вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних (Флп. 2:10).

Коли ангели зникли, пастухи одразу вирушили в дорогу, аби від щирого серця принести свої скромні дари Господу, Який спо­чив у стайні. Потому вони повернулися, оповідаючи шляхом чудеса, свідками яких вони стали, і таким чи­ном зробилися попередниками апостолів.

Пам’ять поклоніння ВОЛХВІВ

Тим часом троє волхвів із далекого Сходу при­йшли в Ієрусалим зі своїм розкішним караваном і почали розпитувати всіх, де вони можуть побачити новонародженого Царя і вклонитися йому. Язич­ницькі жерці й віщуни, що вклонялися сонцю та іншим зіркам, вони все ж не були позбавлені праведності й мудрості. Вони досліджували небесні тіла не для того, щоб розгадати таємниці майбутнього, але для того, щоб визначити волю божественного Провидіння, і вивчали секрети природи, аби прийти до пізнання Істини. Сповнені цих добрих намірів, одного дня во­лхви побачили нову зірку, що раптом з’явилася на не­босхилі й наближалася до землі в такому яскравому сяйві, що вона затьмарювала інші зірки і її було видно навіть удень.

Волхви, яким були відомі передбачення давніх пророків, зрозуміли, що вони бачать здійснення про­роцтва стосовно Ізраїлю, проголошеного в давнину вішуном Валаамом, який прийшов із Месопотамії на прохання Балака, царя Моавського: Бачу Його, але нині ще немає; бачу Його, але не близько. Сходить зір­ка від Іакова і постає жезл від Ізраїля (Чис. 24:17). І ось зірка вказує, що той Цар, Якому мають ско­ритися всі народи, очікуваний Ізраїлем Месія, вже прийшов. Розсудивши так, волхви, як первістки з язичників (Ам. 6:1), постали передвісниками май­бутнього навернення народів, не знайомих з од­кровенням Ізраїлю. Вони вирушили в дорогу, аби вклонитися новонародженому Спаснтелю, випере­дивши запеклих серцем юдеїв, і перед ними йшла зір­ка, вказуючи їм шлях.

Утім, дивним чином, Віфлеємська зірка не була природним астрономічним тілом – це був Божий посланець, ангел, який прийняв вигляд зірки, більш звичний і зрозумілий волхвам, аби якнайлегше набли­зити іх до богопізнання. Яскравіша від сонця, інко­ли рухома, інколи нерухома – на відміну від планет,  Що рухаються зі сходу на захід – ця зірка рухалася з півночі (з боку Персії) на південь (у бік Єрусалима), То з`являючись перед ними, аби показати їм шлях, то зникаючи з їхнього погляду, як-от в Ієрусалимі. Вона йшла перед волхвами, як колись вогняний стовп пе­ред народом Ізраїлю у пустелі (Вих. 13:21), і вреш­ті-решт спустилася так низько над землею, що її сяйво могло вказати їм печеру, де спочивав Господь. Це надзвичайне та невідоме астрологам явище розвіяло їхні сумніви, відігнало усіляке занепокоєння й підозру і допомогло волхвам відвернутися від служіння зіркам та вклонитися Сонцю Правди, яке прийшло у цей світ, аби пролити поміж людей спасіння у промінні його (Мал. 4:2).

Щойно вони прибули до Єрусалима, зірка зникла з їхніх очей. Не знаючи, куди йти далі та припускаю­чи, що юдеї хотіли б побачити свого Царя, Який при­йшов згори, вони попрямували до палацу Ірода, царя Юдейського. Вони не знали, що то була людина жор­стока й розпусна, ладна знищити будь-кого, хто ста­вав на її шляху. Розпитавши волхвів про мету їхнього прибуття, Ірод одразу зібрав книжників та знавців Закону, аби дізнатися, що то за цар, прихід якого пе­редвіщали пророки. Мудреці запевнили його, що Месія дійсно має прийти з Віфлесма, батьківщини царя Давида. Він таємно запросив до себе волхвів і попро­сив па зворотному шляху повідомити йому, де саме перебуває новонароджений Цар, «щоб – як він пояс­нював – І Я міг піти и поклонитись Йому» (Мф. 2:8); та насправді він прагнув згубити Ісуса.

Коли волхви вийшли з І Єрусалима, зірка з’явила­ся знов, і привела їх до печери. Сповнені радості та священного, ці шляхетні й багаті іноземці увійшли до вбогої печери, наче до палацу найвеличнішого з владик. Вони привітали Його, доземно вклонившись перед Дитям, Яке спочивало у яслях, наче на престолі, й відкривши скарби своїх сердець віддавали Йому рідкісні й коштовні дарунки: золото, аби вшанувати Його як Царя, ладан, що личить Богові, та смирну, вживану для бальзамування померлих, як Безсмертному, що прийшов прийняти смерть задля нашого спасіння. Потому, сповіщені уві сні про підступний задум Ірода, вони повернулися додому іншим шляхом, навчаючи нас, що тим, хто прийшов до Христа, не належить повертатися на шлях нечистивих.

Ісусу Христу, Господу і Спасителю нашому, слава, Нині і повсякчас навіки вічні.

АМІНЬ.