Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

З Послання апостола Павла до Галатів ми нині чуємо нагадування про його особисте навернення, як він, бувши спочатку гонителем Церкви, став її будівничим та проповідником Євангелія. Чого ми можемо навчитися з цих апостольських слів? Бо очевидно, що Павло у посланні свідчить про себе не заради вихваляння, але маючи на увазі духовну користь для читачів.

Серед багатьох таких повчальних істин зупинимося на трьох. Перша – про джерело Євангельського вчення. Друга – про обрання і покликання до служіння. Третя – про можливість покаяння і духовної переміни.

«Сповіщаю ж вам, браття, – говорить апостол Павло – що Євангеліє, яке я благовістив, не є людське; бо я прийняв його і навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа» (Гал. 1:11-12). В чому полягає важливість такого свідчення? В тому, що ним утверджується єдине джерело вчення апостольського, вчення Церкви – Божественне Одкровення, повнота якого явлена через Господа Ісуса Христа.

Протягом історії людства з’являлося і продовжує з’являтися багато мудреців, філософів, наставників, які завдяки власному розуму та життєвому досвіду, завдяки вивченню накопичених раніше людством знань та їх осмисленню, створюють свої певні системи настанов і пояснень. Щось у цих настановах може бути правдивим і корисним, щось – хибним. Але яким би у кожному конкретному випадку не виявилося співвідношення між правдою та похибкою, всяке людське вчення залишається саме людським. Це стосується також і різних релігійних вчень, велика кількість та різноманіття яких, що спостерігається як протягом тисячоліть історії людства, так і наявна нині, пояснюється не тим, що існує безліч суперечливих між собою «істин», як часто думають, але пояснюється суб’єктивністю людських суджень про єдину Істину.

Для кращого розуміння наведемо такий приклад. У багатьох релігійних і філософських вченнях існує свідчення про природу людини як таку, що має вимір видимий, тілесний, і невидимий, духовний. Твердження, що у людини є душа – невидима, але реальна її складова, яка керує тілом та продовжує жити навіть після фізичної смерті – таке твердження наявне у різних релігійних традиціях і фактично є основою для більшості з них.

Водночас різні філософи та проповідники релігій мають відмінні одне від одного погляди на те, звідки походить ця духовна складова людини, яка її роль у нашому бутті, або що з нашою душею стається після смерті тілесної. З Божественного Одкровення ми знаємо істину про створення людини, як істоти тілесно-духовної, розумної. І від цього істинного вчення ми відрізняємо людські міркування, в яких до зерна Божественної правди додано різні людські вигадки.

У такий спосіб ми можемо розрізнити, що єдина Істина, так би мовити, «істина з великої літери» – це істина Божественного Одкровення. А різноманітні судження людські, думки різних вчителів та наставників, які часто суперечать одна одній – це плід людського міркування.

Апостол Павло підкреслює, що проповідуване ним вчення – це не плід його власних роздумів і навіть не плід отриманої від інших апостолів науки. Для цього він свідчить, що після свого навернення бачився, і то недовго, лише з апостолом Петром та апостолом Яковом, своїм родичем за плоттю, «іншого з апостолів не бачив нікого» (Гал 1:19).

Настанову в істині Павло отримав від Самого Господа Ісуса Христа, можливо в час усамітненого перебування в Аравії. Тому і проповідуване ним слово Євангелія – не людське, і завдяки цьому воно вільне від помилок і неправди, які супроводжують людські мудрування.

Книги Нового Завіту писалися різними апостолами. Але всі ці книги в сукупності складають єдине Євангеліє, бо містять єдину істину, явлену і сповіщену Господом Ісусом Христом. Тому кожна людина, яка хоче пізнати істину та жити згідно з нею, яка хоче досягнути очищення від гріхів та спасіння – повинна звертатися до Євангелія, до Нового Завіту, і приймати його як Божественне джерело істини. Це є основа християнства і ніхто не може справді бути християнином, якщо би навіть і вживав для себе це іменування, якщо не бажає прийняти Новий Завіт у всій його повноті як Слово Боже, як Істину.

Бо і в наш час, як і в час життя апостола Павла, є ті, хто одні настанови та істини, сповіщені у Євангелії, приймають, а інші настанови – не бажають прийняти, бо вони суперечать їхнім людським міркуванням. Ті, хто у слові Божому, у Євангелії, у Новому Завіті щось заперечують, хто свої міркування ставлять вище за слова Божественної істини – помиляються і стають на шлях хибний. Від цього апостол Павло нас застерігає, кажучи, що Євангеліє не є людське. А тому і відповідальність за відступлення від сповіщених у ньому істин – буде не перед людиною, але перед Богом.

Це – перший урок зі слів апостольських, почутих нами.

Друга важлива думка, над якою маємо замислитися – слова апостола Павла про те, що Бог обрав його від утроби матері (Гал 1:15). Що вони означають?

Як нам відомо, Бог є Всевідаючий. Його знання не обмежується ні простором, ні часом. Тому Він наперед знає все про людину ще раніше, ніж вона народилася. Для нас життя можна уподібнити книзі, в якій ми читаємо, гортаючи сторінку за сторінкою, або сходинкам, якими піднімаємося крок за кроком. Для Бога наше життя є явним і відкритим усе відразу. Тож знаючи його ще до того, як ми народилися, Господь має для кожного з нас промислительний задум, як найкраще спрямувати нас до спасіння. І Бог діє в нашому житті так, щоби спонукати нас до добра та застерегти від зла – при цьому в жодному разі не порушуючи нашу свободу.

В цих міркуваннях часто люди плутаються і не можуть зрозуміти, як сполучається всевідання Боже і Господній промисел – з нашою свободою. Пояснення полягає в тому, що Творець справді знає все про нас – але знання це є Його знанням наперед наших власних дій та рішень, наших вчинків, які є не плодом напередвизначення чи примусу, але свобідним проявом нашої волі.

Зрозуміти це можна на прикладі навернення апостола Павла. Спочатку він був гонителем Церкви, бо через ревність у фарисейських переданнях вважав християн послідовниками і проповідниками неправди, а тому боровся з ними. Однак коли у дорозі до Дамаску Савлу з’явився Сам Господь Ісус Христос, то перед ним постав вибір – прийняти покликання від Месії чи залишитися впертим у своїх попередніх переконаннях. Бог, як Всевідаючий, знав, який вибір зробить Савл, однак вибір був зроблений майбутнім апостолом самостійно. Цей вибір був наперед передбачений Богом, але не був зроблений Ним замість Савла. Господь створив йому умови, щоби Савл міг пізнати істину, але лише від майбутнього апостола залежало рішення: прийняти істину чи відкинути її.

Цей приклад стосується і кожного з нас. Бог ще до нашого народження знає все про нашу особистість, а тому зі Свого боку діє так, щоби завжди спонукати нас до кращого, навчити істині та утвердити на шляху правди. Однак лише від нас залежить, як ми приймаємо волю Божу, чи бажаємо пізнавати істину та чи живемо у згоді з нею.

Знаючи про людину все, Господь спонукає її до найкращого шляху. Це спонукання ми ще називаємо покликанням. Одна людина може принести більше плодів добра на шляху священнослужіння, інша – працюючи в науці, у бізнесі, у суспільних справах чи іншій сфері, згідно отриманих від Бога талантів. Хтось краще виконає волю Господню в стані сімейному, народивши та виховавши у добрі дітей, а хтось має кращий шлях до спасіння в аскетичному усамітненні.

Знаючи про людину наперед, який шлях для неї буде кращим, Господь кличе її саме до такого шляху, спонукає, заохочує. Але вибір – прийняти своє покликання чи відкинути його – залежить лише від кожного з нас особисто. Тому нам належить прислухатися до волі Божої, просити Господа відкрити нам пізнання нашого покликання, щоби ми не блукали манівцями, але знайшли вірну дорогу життя і неухильно трималися її.

На завершення ж наших роздумів маємо звернути увагу на ще один урок зі слів апостола Павла. Він був гонителем Церкви через те, що захопився ревністю до людських передань, які насправді суперечили істині. Але Бог за це не відкинув його, хоча Савл і сам був грішником, і грішні дії інших схвалював та брав в них участь. Цей приклад переміни є для нас натхненням і заохоченням не впадати у розпач і відчай, коли усвідомлюємо нашу власну гріховність, але з вірою в Бога і у надії на Його милосердя виправлятися і очищатися від гріхів.

Бо дуже часто великою спокусою для людини є духовне гріховне засліплення, коли вона живе, порушуючи заповіді Божі, примножуючи зло – але не бачить і не відчуває цього. А не відчуваючи – не розуміє і потреби у виправленні та покаянні. Однак не менш небезпечною спокусою є інша крайність – коли від усвідомлення власних гріхів, від розуміння того, яке зло ми зробили, наша душа впадає у розпач або навіть у відчай. У таких випадках лукавий дух спокушає нас думкою про те, що для таких, як ми, злочинців і грішників, неможливе вже виправлення, що покаяння нам не допоможе, що Бог нібито остаточно відвернувся від нас.

Обидві крайнощі – засліплення духовне і нечутливість, так само як і відчай та зневіра в Божому милосерді – мають однаковий наслідок: замість виправлення людина залишається у стані гріха. Щоби не сталося з нами подібного, ми маємо згадувати приклад апостола Павла та інших грішників, які навернулися та покаялися. Вони з Божою допомогою навіть з безодні, в яку впали, змогли піднятися до вершин святості.

Ось такі три повчальних уроки, дорогі брати і сестри, ми можемо винести з почутого нами сьогодні апостольського читання. Тож бажаю всім нам ніколи не забувати про те, що Євангеліє, Новий Завіт, є джерелом пізнання Божественної Істини, що для кожного з нас у Господа є покликання і Промисел Божий завжди дбає про те, щоби, не порушуючи нашої свободи, спрямувати нас до добра та відвернути від зла. І яким би глибоким не було би наше падіння, якими би задавненими чи укоріненими не були би наші гріхи й пристрасті – з Божою допомогою ми можемо і здатні подолати їх, адже милосердя Спасителя – невичерпне.

Амінь.

Джерело: Пресслужба ПЦУ