Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цього недільного дня маємо нагоду поміркувати над словами апостола Павла з Другого послання до Коринфян: «Зайва річ писати вам про допомогу святим, […] При цьому скажу: хто сіє скупо, той скупо i пожне, а хто сіє щедро, той щедро i пожне. Кожен приділяй з ласки серця, не з гіркотою i не з примусом, бо хто дає доброзичливо, того любить Бог» (2 Кор. 9:1,6-7).

Цими словами апостол закликає не лише християн Коринфу бути жертовними, але дає настанову для всіх нас. Бо написане у його Посланні до Євреїв, до Солунян чи до Римлян очевидно ж не стосується лише їх самих. Кожне послання апостола Павла хоча і має визначеного адресата, але стосується всіх християн. Бо ці послання є невід’ємною частиною Нового Завіту, є Священним Писанням, є Божественним Одкровенням. І як такі, їх належить християнам читати, вивчати та виконувати настанови, в них викладені.

Бо нажаль є серед вірних деякі, хто або через нерозуміння, або навпаки – через зарозумілість, думають, що апостольські послання мають якусь нижчу цінність чи значення, ніж інші книги Нового Завіту. І коли у поясненнях і проповіді Церква посилається на писання апостолів, то такі критики кажуть, що це слова не Христові, а лише слова якогось з апостолів. На такі думки ми маємо тверде свідчення в словах самого Павла: «Сповіщаю ж вам, браття, що Євангеліє, яке я благовістив, не є людське; бо я прийняв його i навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа» (Гал. 1:11-12).

Всім нам відомо, що є чотири книги Євангелій – від апостолів Матфея, Марка, Луки та Іоана, які були свідками подій земного життя Спасителя і описали їх за натхненням Духа Святого. Савл, як іменувався до свого навернення апостол Павло, не був тоді учеником Христовим, навіть більше – він був гонителем перших християн. Однак після навернення Господь таємничо відкрив Павлу пізнання істини і зробив великим благовісником. І хоча він не написав книги, яка би мала у своїй назві слово «Євангеліє», але його послання, як і соборні послання інших апостолів, а також книга апостольських Діянь та Одкровення Іоана Богослова, складають невід’ємну частину Євангелія, складають Новий Завіт. Це є істина, засвідчена соборною вірою Церкви та утверджена канонами.

Тому коли ми читаємо якісь настанови у апостольських посланнях, які торкаються як віровчення, так і практичного життя Церкви чи окремих християн, – то все це ми маємо приймати і виконувати так само, як і настанови Христові, написані у Євангеліях. Бо хоча послання були написані апостолами, але зміст цих новозавітних книг є натхненним від Духа Святого. Тому апостол Павло і застерігає: «Коли б навіть ми або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема. Як ми раніше казали, так i тепер ще говорю: хто благовістить вам не те, що ви прийняли, нехай буде анафема» (Гал. 1:8-9).

Отже ніхто з християн не повинен нехтувати словами апостольської проповіді й настанов, бо вони є словами Євангелія, словами Божого закону, про які Сам Господь свідчить: «Істинно кажу вам: доки існуватимуть небо і земля, жодна йота чи жодна риска не перейде із закону, поки не здійсниться все. Отже, якщо хто порушить одну з цих заповідей найменших і навчить того людей, той найменшим назветься в Царстві Небесному; а хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному» (Мф. 5:18-19).

Тому нам, дорогі брати і сестри, належить читати і вивчати не лише чотири книги Євангелій, але весь Новий Завіт. Нам належить приймати настанови, які виклали у своїх посланнях апостоли, не просто як думки якихось мудреців, або навіть так, як ми приймаємо книги богословів, вчителів Церкви, святих і подвижників, але приймати як саме слово Боже. Такий наш обов’язок підкреслюється і устроєм богослужіння, бо як ви всі добра знаєте, читання апостольських повчань і настанов є частиною служіння Божественної літургії.

Отже, розуміючи, що слова апостола Павла про щедрість і жертовність, з яких ми почали наші роздуми, стосуються не лише Коринфян, але і всіх нас, більш докладно зупинимося саме на них.

«Хто дає доброзичливо, того любить Бог» – каже апостол. Чому Бог любить жертовних? Тому, що людина, яка щиро і доброзичливо жертвує щось від свого для потреб інших, тим самим на ділі засвідчує любов, яка є основою духовного життя і головною з Божих заповідей. Як підтвердження цієї думки можемо навести також слова Самого Спасителя, які передає апостол Павло, про що читаємо в книзі Діянь: «Треба підтримувати слабких i пам’ятати слово Господа Ісуса, бо Він Сам сказав: “Блаженніше давати, ніж приймати”» (Діян. 20:35).

І ще раз повторимо ці слова Христові: «Блаженніше давати, ніж приймати». Чому? Бо той, хто приймає милостиню – робить це через свою потребу в допомозі. А хто подає допомогу – той не має для цього ніякої іншої потреби, як тільки бажання виявити свою любов до ближніх і до Бога.

Адже хто дає милостиню ближньому, той, як ми знаємо зі слів Христових, Самому Сину Божому служить в потребі. «Істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:40) – так свідчить Господь Ісус Христос про справи милосердя, зроблені для ближніх, і за них, а точніше – за любов, яка в них виявляється, обіцяє велику винагороду – вічне блаженне життя в Царстві Небесному.

Знаючи про таку велику ціну, яку має в очах Божих милосердя і благодійність, апостол Павло і попереджає нас: «Хто сіє скупо, той скупо i пожне, а хто сіє щедро, той щедро i пожне». Тобто, хто може дати багато, а дає мало чи не дає нічого – той нехай не сподівається на великі плоди своїх справ.

При цих словах у нас може виникнути питання: а що робити тим, хто сам є бідним? Хіба вони, бувши самі позбавлені достатку благ земних, не можуть успадкувати обіцяне для праведників вічне життя? Слід відзначити, що такі думки панували серед книжників та фарисеїв – вони вважали, що багата людина з більшою легкістю може досягнути праведності, бо здатна від багатства свого більше жертвувати і більше робити добрих справ. Саме тому апостоли і здивувалися, коли Спаситель сказав, що багатому спасатися важче, бо багатство для нього є спокусою.

Насправді в очах Божих не має значення зовнішній розмір жертовності, бо Господь дивиться не на зовнішнє, але бачить істинну сутність. Це добре показав Спаситель на прикладі вдовиці, яка поклала у церковну скарбницю лише дві лепти, тобто дві найдрібніші монети. Її пожертву Син Божий оцінив як найбільшу, бо інші давали лише певну частину від свого багатства, а вдовиця від серця віддала для Бога все, що мала. Тому будь-яка допомога, яку ми можемо надати, щоби полегшити життєві обставини ближніх, навіть якщо це і кухоль води, даний спраглому, навіть якщо це шматок хліба чи кілька гривень – не залишиться без нагороди від Господа.

Водночас ми маємо вагоме застереження від Бога: «Не творіть милостині вашої перед людьми для того, щоб вони бачили вас: інакше не буде вам нагороди від Отця вашого Небесного. Отже, коли твориш милостиню, не сурми перед собою, як роблять лицеміри в синагогах і на вулицях, щоб прославляли їх люди. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою. У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя» (Мф. 6:1-3). Тобто милосердя наше не повинно бути показним, демонстративним. Воно не повинно ані зовнішньо, ані навіть в думці нашій бути спрямоване на те, щоби отримати похвалу від людей.

Бо так само, як за одну роботу не платять двічі платню, так і нагороду за добрі справи людина має лише одну. Якщо хто робить добрі справи заради слави від людей – такі вже мають свою винагороду в цій славі. Але цінуючи людську швидкоплинну славу, вони втрачають справді цінну нагороду – ту, яку у вічності Бог обіцяє щирим жертводавцям.

Тож, дорогі брати і сестри, бажаю всім нам, за настановою апостольською, сіяти добрі справи щедро, а не скупо, бути милосердними і жертовними, як навчає нас Писання. Щоби в час Страшного Суду нам почути від Христа не слова осудження, але слова радісні: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу. Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене» (Мф. 25:34-35).

Амінь.

Джерело: Пресслужба ПЦУ