Роман Холодов та команда волонтерів ‘Параволан’ – воїни без зброї, чий єдиний арсенал – любов до людей та віра в добро. Вони подолали сотні тисяч кілометрів, евакуюючи поранених з зони бойових дій, рятуючи життя тисяч мирних жителів. Їхнє завдання – допомогти тим, хто потребує найбільше, навіть у самому серці військових конфліктів.

Історія ‘Параволан’: Волонтери-парамедики

Він бачить наслідки війни без прикрас, без фільтрів, без посередників. Його називають воїном без зброї – але це не зовсім так. Його зброя – то сильна любов до людей, прагнення допомогти, віра в добро, в Бога. Роман Холодов і його команда волонтерів «Параволан» проїхали сотні тисяч кілометрів для евакуації поранених із зони бойових дій. Але важливіші не кілометри, а врятовані життя. А їх з початку повномасштабного вторгнення – не тисячі, а десятки тисяч…

Параволан – це давнє слово, відоме ще з перших віків християнства. Тоді параволани призначалися єпископами для догляду й опіки над хворими людьми. Нині таку назву обрали для себе парамедики Відділу соціального служіння ПЦУ, які до війни займалися роздачею їжі потребуючим, безкоштовним транспортуванням важкохворих дітей тощо. А з початком війни «Параволан» став евакуаційною командою, яка вивозить з «пекла на землі» наших поранених воїнів, постраждалих мирних жителів, надаючи їм першу медичну допомогу і рятуючи життя, доправляючи до лікарень.

Керівник цієї команди Роман Холодов, як і всі, хто на власні очі бачив жахіття війни, говорить про це неохоче і з величезним болем. Але говорити треба – переконаний Роман: «Не мовчіть, говоріть усьому світові про ту війну, яка в нас є. Допомагайте, але не мовчіть. Це зло має бути покараним. Загинуло дуже багато дітей, дуже багато дорослих… У полеглих немає віку, бо всі вони ще б могли жити, могли радіти життю і дарувати цю радість іншим… Треба говорити про злочини росії. Не мовчіть!»

Прочитайте про його бачення цієї війни.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

«Війна на початку і зараз – різниця колосальна»

На початку війни були думки, що все швидко закінчиться, але зараз розумієш, що це забіг на досить довгу дистанцію. На початку це були евакуації, де ми вивозили щомісяця по 100-200 осіб, а зараз така кількість може бути за один день. Тому розуміння війни і того, наскільки вона складна, змінилося колосально. До того ж, і з наслідками війни нам потрібно буде багато ще працювати, з фізичною і психологічною реабілітацією поранених. Тому, на жаль, ця війна надовго в наших домівках.

«Дуже складно знайти людей в команду»

На даний момент наша команда евакуації налічує 10 осіб, плюс ще є ті, хто ведуть закупівлю палива, запчастин, медикаментів. Більшість нашої команди – це люди, які мають богословську освіту, мають чітке усвідомлення того, що вони роблять і для чого вони це роблять. Насправді дуже складно знайти людей в команду. Дехто пробував поволонтерити, але не витримують фізично, дуже важко психологічно. Тому що поранення, ампутації, багато крові завжди, тож не кожен може це психологічно витримати…

Вся команда є моїми друзями. А я як лідер є відповідальним за їхні життя і життя тих людей, хто у нас на борту, бо я несу відповідальність за кожного пораненого, щоб він був доправлений в найкращих умовах, доправлений живим. Під час сильних обстірілів було найперше розуміння того, що таке відповідальність за команду, ці переживання за інших неможливо передати…

«Ця війна без правил, і про це також треба говорити»

Треба всім говорити про злочини росії. Ця війна немає жодних правил, немає правил недоторканності евакуаційних екіпажів, недоторканності медиків, недоторканності лікарень. Росія бомбить наші госпіталі, евакуаційні екіпажі, всіх і вся… Ця війна без правил – і про це також треба говорити.

Одного разу ми забирали дівчинку з моргу в Чугуєві, коли Харківщина була під окупацією. У Великому Салтові з танка розстріляли автівку, в якій була жінка, дитина (дівчинка 11 років) і ще була дитинка кілька місяців від народження. То найменша згоріла так, що її не знайшли. Мамі відірвало руку, і її забрали швидкою на окуповану територію. А ми транспортували дівчинку, яка загинула, те що від неї залишилося… Тоді була довга дорога і хотілося кричати на весь світ. На мене ще була покладена місія опізнання, опізнали по факту по хрестику. Ми забирали цю дитину з моргу, ми купували труну… Про це треба говорити, говорити про «непрямі втрати» від війни. Говорити про те, що люди вмирали, бо не було інсуліну, не було ліків, не було можливості доїхати лікарям… Це також злочини росії.

Чи є Бог на війні?

Здавалося б, ми перші мали би говорити про Бога, але дуже часто ми чуємо про Бога від тих, кого веземо. Коли поранений лежить, але може тримати книжку, то він дістає молитовник і читає. Коли хлопці розуміють, що вони вже в безпеці, але дізнаються, що загинув їхній побратим, то плачучи моляться за упокій. Або коли вони на евакуації зустрічаються, вони дякують Богу. Були люди, яких вивезли з пекла, поранених, а вони ставали на коліна і дякували Богу. Мені запам’яталося, як в одного воїна на шоломі був хрестик і надпис: «Спаси і збережи». І біля цього напису пройшов осколок, але Бог зберіг. Віра дуже сильно мотивує людей, в цьому велика цінність капеланів у війську.

«Донат в 400 грн – це одне врятоване життя»

Неможливо переоцінити важливість донатів. Бо їх «ціна» – це життя наших поранених захисників, а також чиїхось матерів, батьків, дітей, які постраждали від обстрілів, вибухів, обвалів. Евакуація поранених зараз є одним з пріоритетних напрямків, бо це життя наших людей. Те, чим ми займаємося – ми розвантажуємо місця, щоб порятувати наступних бійців, бо в нас масові евакуації.

Треба розуміти, що донат в 400 грн – це одне врятоване життя. Такою є середня вартість евакуації одного пораненого. І навіть якщо ви донатите 10-15 грн це теж важливо, бо хтось задонатить ще, і так «до купки» – і вже є чиєсь спільно врятоване життя.

Чого зараз найбільше потребуєте?

Щодо нагальних потреб, то найбільша проблема у нас зараз з паливом. 200 літрів палива – це 2 виїзди автобуса, це мінімум 50-60 людей евакуйовано. У нас мінімальний розхід 12 тонн на місяць. На паливо збирати найважче, бо його не видно. Є авто для евакуації, це добре. Але ще потрібно його утримати: заправити, відремонтувати, замінити скло після обстрілів, гуму на колесах… Це набагато важче. Можуть бути автівки, можуть бути люди, але може не бути палива – і не буде можливості їздити. Також завжди потрібні ліки, медичне обладнання, адже нам не вистачає кисневих концентраторів.

Де брати сили?

Сил та енергії мало. Інколи мозок просто відмовляється сприймати реальність. Але я розумію наш шалений об’єм роботи і потреби… Сила знаходиться, коли бачиш пораненого бійця і знаєш, що його треба доставити до лікарні, аби врятувати. Тоді про якісь свої речі треба забувати, треба допомагати іншим, йти далі.

Сил немає вже ні в кого, але є віра і є надія на те, що ми виправимо цю історію, що ми переможемо ворога. Змінилося і ставлення до Церкви, люди розуміють, що ми можемо допомагати і ми робимо це. Ми евакуйовуємо поранених не через те, що нам їх шкода, жалості тут немає місця. Ми це робимо з почуття любові, поваги і вдячності. Ми вдячні воїнам за те, що вони витрачають своє здоров’я, свій час, своє життя, захищаючи всіх нас. Ми завжди під час евакуації їм дякуємо. Це їх мотивує, підтримує.

Потрібно всім військовим дякувати. Не соромтеся дякувати, коли бачите військового, тим більше пораненого. Просто підійдіть і скажіть йому: «Дякую!».