Недільне слово перед Богоявленням — про свободу, відповідальність і зцілення людського серця.

Покаяння як шлях до життя, а не до приниження

У неділю перед Богоявленням Церква знову веде людину не до урочистої сцени, а в тишу. Саме на цьому наголосив у своєму слові митрополит Рівненський і Острозький Іларіон, звертаючись до вірян у час, коли Україна переживає одну з найтрагічніших сторінок своєї історії.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Йдеться не лише про літургійний період церковного року. Йдеться про духовний стан суспільства, яке живе між виснаженням і надією, між болем війни й очікуванням Божої відповіді.

Митрополит Іларіон звертає увагу на символ пустелі — не як географічного простору, а як внутрішнього стану людини. Це той вимір, де зникають ілюзії, не працюють виправдання і стає неможливою втеча від правди про себе. Саме там, за словами архіпастиря, звучить справжній голос Божий.

У цьому контексті постать Івана Хрестителя постає не як проповідник зручної релігії, а як свідок істини, яка ранить, але водночас лікує. Його заклик «Приготуйте дорогу Господню» митрополит Іларіон тлумачить не як моральний лозунг, а як екзистенційний виклик кожній людині та цілому народові.

Особливо гостро у слові архіпастиря звучить тема розриву між технічним розвитком людства і духовним станом людини. Світ навчився керувати енергією, долати відстані, створювати складні системи — але не навчився лікувати серце. Знання не стало мудрістю, сила — любов’ю, а прогрес не знищив здатність до зла.

Митрополит Іларіон наголошує: людина не створена для ненависті й убивства. Зло — це не норма людського буття, а його спотворення. І коли вбивство прикривають «святими словами», а ракети називають «братньою допомогою», йдеться не лише про політику, а про глибоку духовну катастрофу.

Слово архіпастиря прозвучало не абстрактно, а в конкретному історичному контексті — війни, яку росія веде проти України. Митрополит прямо називає речі своїми іменами: зло сьогодні стало системним, технологічним і цинічно виправданим псевдорелігійною риторикою.

Церква, за його словами, не дивиться на цей біль здалеку. Вона живе ним разом із народом: із воїнами на фронті, з пораненими, з родинами загиблих, з тими, хто ночами слухає небо. Це досвід, у якому вже часто бракує слів — але не бракує молитви.

Окремий акцент митрополит Іларіон робить на темі покаяння. У його розумінні це не приниження людини і не релігійний страх, а повернення до істини про себе. Покаяння — це сміливість дозволити Богові торкнутися ран, які ми звикли приховувати.

У цьому світлі Богоявлення постає не як спомин далекої події, а як жива відповідь Бога на темряву сьогодення. Перш ніж Христос освячує води Йордану, Він прагне увійти в серце людини. Перш ніж освятити стихії, Він хоче освятити життя.

Церква, підкреслює митрополит Іларіон, не обіцяє легкого шляху. Але вона вказує шлях істинний — шлях правди, довіри й внутрішнього очищення. Якщо дорога Господня буде приготовлена, навіть серед війни, сліз і спустошення почне проростати життя.

Це слово — не про втечу від реальності. Це слово про те, як не дати темряві стати остаточною.

ДЖЕРЕЛО