У статті розглядається життєвий шлях та спадок Митрополита Василя Липківського — видатного діяча Української Автокефальної Православної Церкви, його віра та жертовність під час темряви ворожого режиму. Розкривається символічність його спадку через канонізацію та святкування щорічної пам’яті.

Світлий Приклад життя та жертовності за принципи Автокефалії

У роки, коли темрява окутала Україну, і віра ставала випробуванням, стояв перед нами великий Митрополит Василь Липківський. Його життя вишите терзанням і вірою в єдність нації та духовності. 27 листопада 1937 року, під тінню катів НКВС, він став жертвою розстрілу за свою віру та відданість принципам автокефалії.

Василь Липківський, апостол українського релігійно-національного відродження, був не лише митрополитом Київським і всієї України, але й педагогом, письменником і борцем за автокефалію українського православ’я. Його життєвий шлях пройнятий мудрістю та силою духу.

Символічно, що точне місце його поховання залишалося таємницею, але навіть у відсутність фізичної присутності Липківського, його спадок не помер. Символічний пам’ятний хрест на Лук’янівському цвинтарі в Києві — це свідчення про вічний вогонь його ідеалів.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Реабілітований у 1989 році, Митрополит Василь Липківський повернувся до нас як священномученик, а разом із іншими церковними мучениками 1920-1930 років був канонізований ІІІ помісним Собором УАПЦ у 1997 році. Їхня пам’ять святкується щорічно 27 листопада — днем, коли вони стали світлим прикладом віри і стійкості в обличчі темряви.

Липківський залишив нам спадок духовності та віри в майбутнє України. Його життя — це пам’ятник тим, хто несе віру та гідність через всі випробування і темряву часу.

27 листопада 1937 року за вироком трійки НКВС розстріляно митрополита Української Автокефальної Православної Церкви 73-річного Василя Липківського. Вічна і Світла пам’ять Духовній Твердині УАПЦ.

Митрополит Василь Липківський у доповіді на Першому Всеукраїнському православному соборі УАПЦ 18 жовтня 1921 року переконливо обґрунтував право української церкви бути автокефальною.

«Чи має наша Церква право бути автокефальною з історичного, канонічного і морального погляду? З історичного погляду, як ми подивимось на нашу Церкву, то у неї є сама історичність між церквами, не тільки суто України, а й церкви Росії. Ми знаємо, що Київська церква існує з часів св. Володимира, має свій вищий керівний орган, має голову — митрополита Київського. Так було в X столітті, коли ще не було на світі Москви.

Таким чином, Київська церква найбільше має право бути автокефальною. Мало того, вона є матір’ю для всіх останніх церков України і Росії, бо з Київської церкви пішов світ віри у Новгород, Володимир і Москву…

Київська церква є матір’ю, а Московська — дочкою. І що ж зробила ця дочка своїй матері? Ця дочка виросла під вихованням своєї матері, а коли почула за собою силу збройну царя російського, стала сильнішою фізично, бо духовно сильнішою ніколи не була… то вона за коси взяла свою матір рідну Київську».

  • На завершення наведемо ще уривок із проповіді «Позбавлення Української православної церкви волі (у день св. Миколая)».

«Любе братерство! Нам тепер докоряють, вважають навіть єретиками за те, що Українська церква відділилась від московського патріярха без його на це згоди, що утворила собі своє церковне керівництво. Але ж згадайте, чи питав московський патріярх згоди українського народу, коли підбивав під себе Українську церкву силою, без її згоди, він виконував заповіти Христа чи, навпаки, різко порушив ці заповіти і таким чином сам заслуговує докорів у єретицтві…

Отже, тепер, коли Українська церква визволилася з-під влади московського патріярха, обрала собі свого власного голову-митрополита і Всеукраїнську Церковну Раду, відновила свою автокефалію, — вона не лише не зробила нічого противного Христу, нічого єретичного, а якраз навпаки — відновила правду нашої церкви від тої неправди, яку вчинило над нею насильство московського царського уряду, — скасувала різке єретичне порушення московським патріархом заповітів Христа, щоб жити надалі по Христовій волі, а не по людському свавільству. Знайте ж усі ті, що вважаєте себе тут в Україні ще й досі прихильниками старої слов’янської церкви, підлеглої московському патріярхові, що ви підтримуєте неправду людську проти правди Христової, що коли ви не прагнете до церковної волі, до визволення Української церкви, ви йдете проти заповітів Христа, проти наказів св. Апостолів».

Джерело – Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія