«Печера — це мури. Ті, що остуджені в Дальніх печерах Києво-Печерської лаври, пам’ятають, як це — молитва рідною мовою, сорок тисяч, чотири століття, а світло тримається на свічці і м’áкій руці. І саме там, під землею, у колі, на новому руків’ї чатирі майже чотирьох років тому лунала молитва українською латаними мовами.

З нагоди дня пам’яті Собору преподобних отців Києво-Печерських, що в Дальніх печерах спочивають, Предстоятель автокефальної Української Православної Церкви, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив Божественну літургію в церкві на честь преподобного Феодосія Печерського. Священноархімандриту Свято-Успенської Києво-Печерської лаври співслужили єпископ Васильківський Єфрем, єпископ Бориспільський Авраамій, братія монастиря та запрошене духовенство.

Молитва українською у Дальніх печерах — священник із молитвословником під час богослужіння

Дальні, або Феодосієві, печери від 14 липня цього року знову відкриті для вірян і паломників — після того, як з серпня 2023 року було припинено доступ до Нижньої лаври, де вони розташовані. Ближні печери відкрили в лютому. Тож нинішній день Собору преподобних отців, що в Дальніх печерах спочивають, Церква вперше за останні роки зустріла разом із людьми, які можуть спуститися до самих мощей. І сталося це в рік, коли Лаврі виповнюється 975 літ.

Апостол Павло, перелічуючи тих, ким тримається віра, доходить до людей, про яких каже коротко і страшно: ті, що їх світ не був гідний, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних. Це читання Церква поклала на пам’ять преподобних не випадково. Печера в християнській традиції ніколи не була сховком від життя. Вона була місцем, де людина добровільно зменшує себе до розміру ями в землі, щоб залишити всередині тільки Бога.

Преподобний Феодосій, чиїм ім’ям названо і храм, і самі ці печери, прийшов сюди не по спокій. Він прийшов по працю. Печерський патерик описує його як людину, що носила воду, молола жито, працювала разом із найпростішими і при цьому не боялася говорити правду князям. Ця сполука — важка щоденна робота і безстрашне слово — і заклала Лавру. Не архітектура. Не золото. Праця і слово.

Після читання Євангелія Його Блаженство возніс особливу молитву до Господа за нашу Батьківщину, яка переживає час важких випробувань і небезпеки. Під час відправи лунали молитовні прохання за воїнів, які захищають Україну, за владу і наш народ, за спокій душ усіх полеглих оборонців Батьківщини та мирних жителів, які загинули під час війни.

Тут варто зупинитися. Ці слова ми читаємо у зведеннях так часто, що вони встигли стерти собі краї. Але уявімо буквально: у підземному ході, де лежать нетлінні мощі десятків святих, серед яких є ті, хто пережив половецькі набіги й монгольську навалу, звучить прохання за людей, які цієї самої ночі стояли під ударами дронів. Тисячоліття лягає на тисячоліття. Ті, хто спочиває в цих стінах, теж молилися за свою землю під час навали. Молитва не змінилася — змінилися тільки імена ворогів.

Голос Предстоятеля у воєнний час — це окрема тема, про яку в нас говорять надто скупо. Церква в такі періоди тримається не деклараціями, а тим, чи є хтось, хто щодня стає перед престолом і називає вголос те, що народ носить у собі мовчки. Хтось має вимовити слово «полеглі». Хтось має щодня згадувати полонених, яких не бачили роками. Хтось має піднести Чашу там, куди ще торік не міг увійти прочанин. Предстоятель робить саме це — не як адміністратор, а як священник, що стоїть попереду і не сходить з місця.

І окремо про мову. Хтось скаже: яка різниця, якою мовою під землею. Різниця принципова. Церква від початку говорила мовою тих, до кого йшла. Кирило і Мефодій узялися перекладати богослужіння не з міркувань політики, а тому, що слово, якого людина не розуміє, не доходить до серця. Преподобний Нестор писав літопис мовою свого часу, живою, а не музейною. Українська Літургія в найдавніших печерах Києва — не новація і не поступка сьогоденню. Це повернення до принципу, з якого почалося християнство на цій землі.

Молитва тут не уривалася. Сьогодні до неї змогли долучитися ті, хто не міг потрапити три роки.

У Євангелії від Івана є слова, які пояснюють печери краще за будь-яке богословське дослідження: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостанеться; як умре ж, плід рясний принесе. Печерські отці лягли в цю землю буквально. І плід ми бачимо: монастир, який пережив пожежі, руїни, більшовиків, вибух Успенського собору, окупантів і зачинені двері — і живе.

Це не гучне слово. Це констатація.

Сьогоднішній день у Лаврі важливий не лише для Києва. Він важливий для кожної парафії, для кожного, хто цієї осені винесе свою втрату до храму. Бо він означає просту річ: святиня відкрита для тих, кому належить, і в ній моляться за нас — за живих і за тих, кого вже немає.

Преподобні отці Києво-Печерські, у Дальніх печерах спочилі, моліть Бога за нас і за Україну.