Виступ Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія під час 16-ї загальної асамблеї Конференції Європейських Церков у Таллінні 18 червня 2023 року. Виступ зосереджений на актуальних проблемах сучасного світу, зокрема на проблемі людського рабства та міграції, а також визиває до спільних зусиль для формування майбутнього єдності серед християн та суспільства в Європі.

Виступ Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія на 16-ій загальній асамблеї Конференції Європейських Церков

Шановні друзі,

Перед тим, як ми розпочнемо, враховуючи останню гуманітарну катастрофу смертельного корабельного катастрофи на узбережжі Пілона в Південній Греції, дозвольте нам:

  • по-перше, підняти свій голос проти всіх сучасних форм людського рабства, які принижують святість життя та гідності людської особи;
  • по-друге, закликати до негайного і серйозного обговорення гострої проблеми міграції на нашому континенті в компетентних органах Європейського Союзу. Так, саме Європейський Союз! Це питання хвилює не лише одну-дві окремі країни, але всю європейську сім’ю. І, звичайно, Церкви та інші віросповідні спільноти в Європі також закликаються активно сприяти цьому обговоренню та надавати будь-яку допомогу. Ми впевнені, що Конференція Європейських Церков стане провідною стороною в цьому процесі;
  • нарешті, але найважливіше, вшанувати жертв цієї та всіх попередніх трагічних корабельних катастроф мігрантів моментом мовчання, роздуму та молитви. Станьте, будь ласка! … Нехай їх пам’ять буде вічною і незабутньою! Дякуємо!

Високоповажні члени управлінського комітету Конференції європейських Церков,

Шановні Церкви-члени, партнерські організації та Ради Церков,

Улюблені представники Церков-членів у Естонії,

Улюблені гості та друзі,

Це особлива привілея звернутися до вас на цій урочистій 16-й Загальній Асамблеї Конференції європейських Церков (КЄЦ), що відбувається в гостинному місті Таллінн під назвою “Під Божим Благословенням – Формування Майбутнього”. Для Екуменічного Патріархату та інших православних Церков-членів КЄЦ вибір цього чудового міста як місця проведення такого видатного міжхристиянського зібрання став приводом для додаткової радості, оскільки Загальна Асамблея КЄЦ у цьому році співпадає з столітнім ювілеєм з моменту надання автономного статусу Православній Церкві Естонії Материнською Церквою Константинополя у 1923 році. Ми належним чином вшануємо цю значущу міжправославну подію у вересні під час нашого офіційного візиту до Естонії. Сьогодні мета нашої присутності тут – святкувати та підтверджувати екуменічний дух серед наших різноманітних Церков, об’єднань і конфесій, з благоговінням згадуючи тривалу історію екуменічних відносин у Європі та по всьому світу, одночасно поглядаючи вперед на надзвичайні виклики, які стоять перед нами на континенті та по всій земній кулі.

Екуменічний рух, як ми його знаємо, живий і активний протягом більш як століття, і ми відчуваємо певний пишність тим, що Екуменічний Патріархат відіграв таке вирішальне та формувальне значення в заклику всім християнам вийти зі своїх ізольованих “силосів” та наблизитися до братерського спілкування, до якого Христос закликав усіх своїх послідовників-християн. Починаючи з енцикліки та синодичного послання, виданого у 1920 році, Церква Константинополя намагалася використовувати свої скромні ресурси для сприяння братньому діалогу та об’єднанню з метою відновлення християнської єдності.

Як ми знаємо, екуменічний рух набув популярності на хвилі зруйнованості двох світових війн у минулому столітті. Люди прагнули та шукали нових способів взаємодії один з одним. Вони розрізняли альтернативний шлях мирного співіснування через особисту розмову та повагу до іншого, незалежно від їхніх переконань. Але ми повинні визнати, що екуменічний рух розквітав в дуже іншій Європі, ніж та, в якій ми живемо сьогодні. Незважаючи на риторику про секуляризовану Європу та “смерть Бога”, протягом двадцятого століття Європа залишалася живою християнським континентом. Більшість європейців були хрещеними і ідентифікували себе як християни; вони укладали шлюби і ховали своїх померлих відповідно до християнських обрядів та звичаїв, а участь у богослужіннях була сильною. Протягом минулого століття ми пережили Європу, в якій християнство – і релігія взагалі – відігравали значну громадську роль. І саме в цьому контексті екуменічний рух працював наполегливо та запалено, намагаючись перебороти насильство, триумфалізм, націоналізм та сектантство, які тяготіли християнськими церквами століттями і впливали на відносини не лише між християнськими церквами, але й всередині них.

Незважаючи на значні та глибокі розбіжності, християнські церкви сприяли відродженню почуття загальної людяності та загального добра, сприяли людству, що перевищує національні та конфесійні межі, визнаючи – як ми нещодавно воспівували в православних церквах у день свята П’ятидесятниці – що Святий Дух, “Тішителю, Духу істини, від усього присутній і все наповняючий”. Тому ми всі маємо пам’ятати послання, яке передав святий Павло у Афінах, коли він заявив, що “Господь неба та землі… з одного походження зробив усі народи, щоб вони жили по всій землі, визначивши межі їхнього проживання… Він близький кожному з нас. ‘У Ньому ми живемо, рухаємося та маємо буття… Так, ми його рід’” (“τοῦ γὰρ καὶ γένος ἐσμέν”; Дії Апостолів 17.24–28).

Зрозуміло, сьогодні ми живемо в дуже іншій Європі, де змінилося релігійне панування. Як християнські церкви, ми вже не можемо вважати само собою зрозумілим, що європейці ідентифікуватимуться з національними церквами або, насправді, з будь-якою певною формою віровчення. Це також стосується інших релігійних меншинових громад Європи. У початковій частині двадцятого століття екуменічний рух міг прийняти як само собою зрозуміле, що в Європі більшість громадян належать до християнських церков; навіть існувала певна прийнятність загальної ролі релігії в громадській сфері. Однак сьогодні ми живемо в Європі, де релігійне поле зазнало значних змін, де релігію можуть не вважати мертвою, але більшість заявляє, що вони широко духовні, але не належать до жодної конкретної релігії. Сьогодні відвідування літургійних служб у соборних храмах великих міст може бути достатнім, але відвідування пригородних церков менших міст є слабким. Там релігійність сприймається як меншість. Тому яка є мета або ціль екуменічного руху в такій Європі? Яка роль або відповідальність відводиться релігії в такій Європі?

Є ті, хто закликає до “нового екуменізму” – об’єднання християнських церков навколо так званих “традиціоналістичних цінностей”. Ця форма екуменізму неодмінно створює дивні альянси серед християнських церков. Церкви, які раніше були проти будь-якого виду екуменічної бесіди, зараз готові брати участь у цьому так званому “новому екуменізмі”, що підтримує традиціоналістичні цінності. Наприклад, деякі американські євангельські християни, які раніше вважали католиків та православних християн “язичниками, що вшановують ідолів”, зараз здаються готовими співпрацювати з певними католицькими та православними християнами задля підтримки цих цінностей. Цей “новий екуменізм” навіть пішов так далеко, що утвердив президента Російської Федерації Володимира Путіна як свого політичного захисника і патріарха Кирила Православної Церкви Росії як свого духовного лідера.

Якщо у двадцятому столітті екуменізм розглядався як шлях до сприяння у баченні загальної людської спільноти та загального добра, то «новий екуменізм» двадцять першого століття став силою, що розбиває та руйнує. Ми бачимо наслідки цього роз’єднувального та руйнівного мислення у жорстокій атакі Росії на Україну, а також у обґрунтуванні її церквою цієї війни як порятунку України від надуманого спокусника безбожного, світського та либерального Заходу. Нажаль, цей «новий екуменізм» в суті своїй не є екуменічним, якщо не антиекуменічним, оскільки він ставить себе проти інших християн, які не підтримують його виключну спрямованість на такий набір цінностей. В кінці кінців, цей «новий екуменізм» сприяє етосу поларизації, що базується на двоїстому, а не на інкарнаційному розумінні відношення Бога до світу.

Після століть поділу та підозри, екуменічний рух минулого століття прийшов до висновку, що спільна віра в Ісуса Христа є достатньою, щоб визнати зобов’язання до зустрічі та діалогу, до спільних коренів у християнській вірі, які раніше були замасковані упередженням та ворожістю. Однак ми не можемо вважати, що традиційні цінності надають той самий заклик до єдності християн, оскільки сьогодні вони піддаються викликам та спростовуються як у громадській сфері, так і в самому церковному середовищі. Сьогодні риторика так званих «культурних війн» серйозно підриває будь-які можливості для діалогу, пошкоджуючи саме ядро екуменізму, коли православні ставляться проти православних, католики проти католиків, протестанти проти протестантів – іноді єднані лише у своєму незгодженні та засудженні. Глобалізація та усвячення цих «культурних війн» безсумнівно є новим викликом екуменізму, новою проблемою, що роз’єднує нас як християн, новою перешкодою, яка заважає нам слухати одне одного та вчитися одне від одного. Як ми відповімо на цю нову місію?

Як християнські спільноти, нам перш за все потрібно усвідомити свою скромність та прийняти відповідальність за знецінення екуменізму. Замість того, щоб наслідувати приклад Христа, ми занадто часто очікували, що будемо обслуговуватись, а не самі служити; занадто часто вимагали привілеїв, а не допомагали потребуючим; занадто часто пов’язувалися з елітою та владарями, з націоналізмом та національними державами, замість ідентифікуватись з незахищеними та ущемленими – з самим Христом у найменших з Його і наших братів та сестер.

Звичайно, християнські церкви минулого страждали від пригнічувальних правителів та комуністичних режимів, і нині є християнські громади, які все ще боються дискримінації та переслідування. Але там, де церкви занадто тісно пов’язані з державою та користуються унікальними привілеями в межах національної держави, історія показала, що такі переваги супроводжуються певною ціною. І одна з найхарактерніших цін – це пророчий голос церков – окремих та колективних, іншими словами, екуменічних. Одним з найбільш виразних прикладів цього є безмовність екуменічних діячів перед несправедливим вторгненням Російської Федерації в суверенітет України.

Протягом останніх десятиліть, особливо з моменту створення Європейського Союзу, багато говорилося про християнські коріння Європи, про християнську Європу. Звичайно, останні міграційні потоки підсилили ці проголошення, навіть з боку тих, хто робить це більше з націоналістичних, ніж з християнських мотивів. Ідея християнської Європи викликає уявлення про ідеалізоване минуле, навіть ідеалізовану християнську культуру. Християнство володіло Європою століттями, і воно принесло багато добра європейському народові – його закони, культуру та звичаї. Але ідея християнської Європи також призвела до насильства між християнськими церквами, коли вони боролись за те, яке християнство буде панувати в Європі.

У нашому екуменічному русі, де визнаються й поважаються різниці, де висловлюються й чуються різноманітні голоси, постійною темою для обговорення є питання: що ми маємо на увазі, говорячи про християнську Європу в рамках демократичного Європейського Союзу? Водночас, як ми можемо здійснити християнську Європу в сучасному політичному ландшафті, де багато західних країн розділили релігійну та національну ідентичності, деякі східні країни відновили зв’язок між релігійною та національною ідентичностями, а деякі навіть спостерігають зростання авторитаризму? Чи єдиний варіант для нас, як християнських церков, – силово накладати свої переконання над іншими віруваннями й принципами? Чи неможливо для християнської Європи відображати відкритість та повагу, які ми очікуємо один від одного в екуменічних колах, та приймати різноманітність серед себе?

Чи може християнська Європа зараз дозволити, щоб були почуті всі голоси, включаючи ті, які висловлюють незгоду й невіру? Чи не повинна християнська Європа бути більш відкритою до співіснування й свідчення поряд з нехристиянськими віросповіданнями та спільнотами – обіймаючи й співіснуючи з усіма людьми в їх неперевершеній унікальності, як стверджував покійний митрополит Йоан Пергамський? У четвертому столітті в Константинополі наш шанований попередник Григорій Богослов стверджував, що “ми не створені лише для себе, ми створені для блага всіх наших співстворітників”.

Як християнські церкви в Європі – в час, коли християнство, здається, знаходиться в спаді, а християнські спільноти іноді відчувають загрозу – може бути спокуса зблизити наші церкви з підйомом політичного авторитаризму заради статусу або влади. Тим не менш, коли ми збираємося на цю Загальну Асамблею Конференції Європейських Церков, ми повинні свідчити про ту спільноту, яку наказує Христос. Тут ми можемо цінувати те, що наші відмінності не можуть підірвати нашу єдність. Тут також ми можемо вірити в те, що можливо завдяки взаємному повагу й соціальній справедливості.

Шановні друзі,

Екуменічне бачення, що народилося після періоду розколів і конфліктів у світі, так само важливе сьогодні, як коли-небудь раніше. Тому ми маємо “мати мужність”, оскільки наш Господь “переміг світ” (Ів 16,33). Ми маємо сподіватися і працювати над громадянським суспільством в Європі, де загальне благо перебуває поза межами та кордонами. Ми повинні прагнути до Європи, де християни – і всі люди доброї волі – прагнуть до справедливості і приймають незнайомця. Ми маємо пригадати та осмислити християнське покликання “проповідувати Євангеліє бідним, зціляти зламані серця, приводити сліпих до зір та провозглашати визволення ув’язненим та знедоленим” (“εὐαγγελίσασθαι πτωχοῖς…, ἰάσασθαι τοὺς συντετριμμένους τὴν καρδίαν, κηρῦξαι αἰχμαλώτοις ἄφεσιν καὶ τυφλοῖς ἀνάβλεψιν, ἀποστεῖλαι τεθραυσμένους ἐν ἀφέσει”; Лк 4,18-19). Саме це був би шлях до оживлення християнської Європи!

Дякую за вашу люб’язну увагу, нехай Бог благословить вас усіх!

Джерело – OIKOYMENIKON ПАTPIAPXEION