У відповідь на багато наших публікацій ми отримуємо від деяких читачів зворотний зв’язок у вигляді риторичних заперечень — мовляв, нема чого міркувати про політику, священнослужителі повинні закликати народ до покаяння, бо війна нам послана за гріхи. Ми вирішили уточнити, щоб у всьому розібратися, який народ і до покаяння, за що саме треба закликати, а також за які конкретно гріхи комусь послана війна. Ці та інші питання ставимо нашому другу та учаснику нашого проекту ігумену Валеріану (Головченко).

— Отче Валеріане, ми з вами вже багато питань обговорювали, але їх стає тільки ще більше. Наша Церква зараз під таким прицільним вогнем, і не залишає почуття, що ми на все це заслужили. А як ви вважаєте?

— У будь-якій критиці спрацьовує точний розподіл — 80/20. І коли тебе лають, завжди треба пам’ятати дві речі. Якщо це роблять із любов’ю, бажаючи виправити, а не покарати, то 80% всього, що говориться, дійсно те, на що варто звернути увагу і виправляти. Інші 20% — суто людські емоції того, хто говорить: його поганий настрій чи хвора нога, та мало що ще.

Якщо ж критикують із озлобленням, ні з того ні з сього — йшла вулицею і п’яний бомж обматерив, то все з точністю навпаки. 80% у цьому людський чинник — знову ж таки, емоції, власне озлоблення людини, а 20% — усе-таки те, на що варто звернути увагу. Ось щось йому (можливо, підсвідомо) у тобі не сподобалося — одяг, обличчя, гордовитий вигляд. Все, що завгодно, що вимагає якоїсь роботи над собою.

Нині кажуть, що нашу Церкву відверто шельмують. Але, хлопці, найнеприємніше в цій ситуації — що докори на нашу адресу не є безпідставними.

Для мене є відправним пунктом новітньої історії Церкви 1988 рік. Час, який нам було дано для того, щоб розвиватися — після 70 років вавилонського полону, коли Церква відверто перебувала в повній забороні, а священики змушені були бути безмовними. І я пам’ятаю, що ми одразу ж зайнялися будовами. Так, теж потрібна справа. А сектанти на той час видавали літературу — безкоштовну, цілі гори. От і все.

Нам кажуть: Ви не Українська Церква, ви московський патріархат. І ми такі: “Та ні, що ви, ми патріоти. Ось ми волонтерімо…» Але давайте послухаємо уважно інший бік, що нам зазвичай на це відповідають: «Тільки ви волонтерите? Ну немає. Дуже багато».

Ми є Українська Церква? Зайдіть у будь-який наш храм, у іконну, книжкову, свічкову лавку та подивіться там кількість літератури українською мовою. Після цього можна говорити далі що завгодно, але вся література у нас — здебільшого російською та розрахована на російськомовну частину населення України. Я сам до цієї частини належу, проте все питання в тому, чому ми не займаємося перекладом нехай тієї ж дореволюційної літератури, найкращих її зразків, національною мовою.

Токсичний псевдопатріарх Філарет — хоч би який він був добрий чи поганий — спромігся перекласти «Добротолюбство». Так, переклад з російської, абсолютно не вивірений за грецькими, латинськими або сирійськими оригіналами, але хоч щось він зробив! І ми такі: «Ну, переклад такої важливої справи. Потрібно звіряти…» Так, треба. Буде час, звірятимемо. А поки що всі п’ять томів «Добротолюбства» вже перекладено Філаретом і зміст книги до українського читача донесено.

У нас скільки кандидатів та докторів богослов’я, академісти, семінаристи — що вони роблять? «Ну, колись ми переведемо…» Колись може бути пізно.

Тому я б остерігся таких слів, як «шельмування», на нашу адресу, а запропонував би міцно замислитись, як у нинішніх умовах нам вижити та зберегтися.

Улюблена відмазка: Це за гріхи. Але пригадаймо, що російське слово «покаяння» не зовсім відбиває грецьке «метаноя» — зміна розуму. І якщо нас Господь закликає до покаяння в чомусь, значить треба в чомусь змінюватися, змінювати своє ставлення.

Ми ж, постійно кажучи про покаяння, чомусь вимагаємо його від інших. «Ось вони – всі ці розкольники, уніати, вороги – повинні перед нами покаятися…». Причому вимовляється це з тим самим пафосом, як у фільмі «Кін-Дза-Дза»:

— Вони перед нами на карачках повзатимуть, а ми їм плюватимемо на спину.

— Навіщо?

— Насолоду отримувати.

— А яке в цьому задоволення?

— Ех, молодий ще!

Вчити покаянню може лише той, хто сам уміє каятися. Говорити про покаяння — той, хто сам може сказати: «Вибачте мене. Я був не правий. Я тоді був неправий. Думав ось так — через обставини, виховання, хвору голову».

Нам треба навчитися визнавати свої помилки, причому перш ніж вказувати на помилки інших.

— Давайте докладніше зупинимося на наших гріхах. Я часто читаю у коментарях, як віруючі пишуть: «Поки Україна не стане на коліна перед Богом, ця війна не закінчиться». Дуже зручно оперувати такими великими категоріями і вимагати якогось всенародного покаяння. Але християнство, Церква — це про особисті взаємини з Богом і за інших ти не відповідаєш. Хіба не так? І говорити слова «це за гріхи» можна лише щодо самого себе, але ніяк не щодо цілого народу.

— Абсолютно вірно. Мало того, ви здивуєтеся, але такі люди вірять у іншого Бога. Для них це злий дідусь, який тільки й чекає, коли ти оступишся, щоб дати навздогін міцного ляща.

Але сказано в Євангелії: «Бережіться закваски фарисейської» (Мт. 16, 6). Є дуже хороше правило: не намагайтеся судити старозавітних людей та старозавітні події з погляду Нового Завіту. А деякі наші сучасники, які називають себе християнами, живуть не благодаттю, а законом, і намагаються врятуватися справами закону, бо в їх уявленні суворий Бог карає і винищує народи.

На жаль, людей привчили до цього, так їх виховали. І, до речі, це дуже добре вкладається в імперський наратив.

Вибачте, але в книгах, на яких ми виховувалися, нас старанно привчали до дуже цікавої думки, що православ’я буває лише російським. І ніяким інакше. Решта православ’я — грецьке, болгарське — це якесь «не таке», «з душком». А ось у нас справжнє, бо ми, мовляв, спадкоємці Візантійської імперії. І тому для багатьох зараз імперська свідомість є частиною православ’я.

Попросіть когось із наших віруючих відповісти на запитання: чи можна бути православним та не бажати відродження імперії? Ні. Як?! Для них імперія, цар — це чудово, тому що «правитель думає за нас, несе відповідальність за весь народ, а я людина маленька, мені як сказали, так я і зробив, мене судити нема за що, з мене і хабарі гладкі».

Людина з таким типом свідомості всю відповідальність перекладає правителя. Якщо в когось залишилися співрозмовники з Росії, зверніть увагу, що вони кажуть: «Ми не проти вас, ми проти вашої влади. Ось це ваш Зеленський…» І ти розумієш, що вони мислять у своїх стереотипах. Для них українці стали воювати, бо їх надіслав Зеленський, Захід, американці і так далі. Дурні! Навіть якби не Зеленський, навіть якби взагалі нікого не було на місці Президента.

Ця війна саме народна. Кожен українець пішов воювати за свою землю, а не через те, що його хтось послав. Я пам’ятаю чудово перші дні війни, коли мій друг просто обійняв мене і сказав: «Бать, не хвилюйся, вони до Києва не увійдуть». І це був саме голос народу.

А з приводу того, що війна надіслана Україні за якісь гріхи, давайте конкретно: ось, ваш гріх у чому? За що особисто вас потрібно бомбардувати та розстрілювати?

На мій погляд, це просто перекладання відповідальності, і все.

— І разом з тим, не буває страждання просто так, звідкись. Отже, все-таки ми в чомусь винні. Як ви собі визначаєте, чим ми в Україні притягнули цю війну? За що вона нам?

— Ми не те, щоб притягли цю війну. Просто світ переформатується, змінюється. Люди, нації, народи мають навчитися бути собою, відповідати своєму призначенню. А ми весь час думали, у кого б нам опинитися на других ролях та у служінні.

Я ще влітку 2013 дав невелике інтерв’ю, яке викликало вирування в коментарях. Коли нас звали до Митного союзу чи Євросоюзу, ми все обирали, сперечалися, не могли визначитися. І я тоді написав — та не має значення, хто нас поплескує по плечу, одні чи інші! Набагато гірше, якщо нас вважатимуть людьми другого сорту люди, які мало чим відрізняються від нас. Це навіть образливіше.

І тоді я вважав, і зараз переконаний, що нам кращий польський чи китайський шлях розвитку. І в нинішній ситуації — так, ми просимо озброєння, допомогу західних країн, але коли європейські чи американські діти грають у героїв-українців, це показово. У цій війні ми, народ України, вчимося бути собою.

А з приводу того, що відбувається зараз із Церквою, то скільки разів ми чули, що якщо людина сама не хоче змінюватися, її мінятиме Господь. Бог Сам почне лікувати, але іноді це досить болісний процес. Вам не здається, що Бог вирішив звільнити Церкву, Свою вибрану череду, від ідіотів? Ось просто щоб усім стало зрозуміло, що ідіот це ідіот.

Є страшний духовний стан — краса, самоспокуса. Коли людина геть-чисто втрачає критичне, аналітичне мислення і видає бажане за дійсне. Найстрашніше — що краса на вигляд схожа на святість. І дуже багато хто залучається таким спокушеним духовним лідером, слухає його як пророка. І тоді Господь, з милості Своєї, щоб не давати іншим спокушатися, відбирає у такої людини розум, щоб одразу було видно: це просто божевільний.

Так само і з нами — Господь відбирає розум, щоб було видно все наше безумство. За що це нам? За непринциповість наших священиків — коли за однієї влади він дме в одну дудку, а тільки прийшли окупанти, він уже й до них із хлібом-сіллю. За те, що за будь-якої влади ми так і не навчилися говорити про Христа, а більше сподівалися «на князі та на сини людські» (Пс. 145, 3). За те, що наші корпоративні відносини та корпоративна етика стали для нас вищими за Христа та Євангелію, адже часто ми самі показуємо себе як люди певної системи, а не як люди віри. Та ще багато за що.

— У мене складається стійке відчуття — щоб ми зараз не говорили і не робили, нас уже не слухають. Як ви вважаєте, ситуацію ще можна якось виправити?

— Кожна людина, яка вважає себе членом Церкви, повинна сама собі вирішити: пройдено для неї точку неповернення чи ні. Чи здатний він ще до метаної — до зміни, до покаяння, до християнської любові — чи для нього якісь правила стали вищими від цього. Давайте говорити ще відвертіше. На нас зараз найбільше просто як червона ганчірка на бика діє те, що Константинопольський патріархат прийняв у спілкування ПЦУ. При цьому ми не дивимося, що у них той самий Символ віри. Головним аргументом для нас стало те, що вони відбирають наші храми. Так абстрагуйтесь ви від домашніх пасочок і подивіться, як це виглядає збоку! Те, за що ми з кимось постійно бігаємо, не має жодного відношення до Христа та Євангелія, а суспільство прямо так і каже: «Вони за бабло б’ються, за свої магазинчики, за ринки збуту». З нами не хочуть спілкуватися, тому що ми найчастіше лицеміримо. Та й не вміємо спілкуватись. Більше того, саме ми, УПЦ, сьогодні старанно робимо все, щоб нам вказали на двері. Серед нас є люди — я називаю їх «стражденцями по життю». Як жінка, яка виходить заміж за п’яницю і з ним няньчиться, гасає, вважаючи себе мученицею. Одне «але»: є заради мученики Христа, а є заради мученики себе. Коли всі свої біди, нікчемність, невдачі людина використовує для підвищення почуття власної ваги — «бачите, як я страждаю, мучуся, терплю». Не страшно постраждати за Христа, якщо тебе звинувачують у тому, що ти не робив. Але коли тебе за «бабло», то за машини вішають…

— Що кожен із нас на своєму місці може робити? Адже насправді відповісти на докори нічого.

— Просто будь собою. Насправді будь-яка екстремальна ситуація — це найбільш сприятливий момент, щоб за короткий проміжок часу набути якоїсь навички. Які навички ми з вами можемо набути?

Ну, по-перше, навчитися не озлоблятися. Для цього зараз є можливість буквально на рівному місці.

Моя мама живе у сусідньому парадному. Дзвоню їй: «Мамо, я до тебе йду. Що купити?» — Нічого. Тільки пляшечку водички. І ще буханець хліба. І сарделек…» Так і хочеться запитати: «Мамо, а я це допру? А в мене горб не зламається? Я взагалі після інсульту, мені стент поставили, я в лікарні лежав. Я не здохну дорогою? Що ж тобі все нема!» Думки такі в голові крутяться, вже як закипаю чайник, а потім думаю: «Стоп. Господи, про що це я? Та ще б 100 років ходити і носити, аби матуся була поряд!»

Приходжу: «Ось усе, що просила, тобі приніс». Хоч би дякую сказала! Вже на виході каже: «Прийдеш додому – подзвони»; традиція у нас така. Мало, щоб у ліфті не застряг, якщо раптом світло відключать. Дзвоню: «Все нормально». — «Я тобі забула сказати, дякую тобі велике…»

Я знаю, що вона мене любить, що вона мені вдячна. Цінуй же ти все це! Сказали тобі слова подяки – слава Богу. Не сказали, знай, що так подумали. Навчися з того, що в Псалтирі сказано: «Ухилися від зла і створи благо» (Пс. 33, 15).

По-друге, всім хочу сказати: будь ласка, розмірковуйте над прочитаним Писанням. Не намагайтеся осягнути неосяжне. Я за 30 років багато і по-різному намагався читати Святе Письмо — в сенсі кількості та послідовності — і виробив собі якусь систему. Прочитуєш два розділи Євангелія на день: той, що вчора і новий, щоб не втрачати нитку. На жаль, ми знаємо Святе Письмо дуже фрагментарно — зачалами, причому, як правило, недільними. А те, що між ними, якось мимо проходить. Немає цілісного розуміння.

По-третє, постарайся бути добрим на своєму місці. Просто попроси: «Господи, як же погано все довкола… Дай мені бути не втішним, а втішаючим. Щоб не мене доводилося втішати, а я міг сказати комусь добре слово».

Не можеш допомогти ділом — допоможи матеріально. І це не під силу? Хоч добрим словом допоможи. Обійми людину серцем, коли спілкуєшся з нею.

По-четверте, вийди першим назустріч. Втратити довіру дуже легко, відновити вкрай важко. Як правило, після будь-якої сварки минає якийсь час і хтось першим повинен сказати «вибач». Неважливо, яка кішка тоді між вами пробігла, ти просто скажи: «Вибач, я був неправий. Ти мене пробач. Давай помиримося!

Не чекати від когось вибачень, а визнавати свою провину, навіть якщо вона дуже мала. Навіть якщо людина додумала, а насправді злого наміру в тебе не було.

А для того, щоб так жити, треба упокорювати свою гординю.

І що б ми не робили в наших теперішніх умовах, завжди треба пам’ятати: «Не нам, Господи, не нам, а Твоєму імені дай славу» (Пс. 113, 9). Головне – навчитися бути християнином, бути собою. Ось чому Бог через цю війну вчить нас.

— Як ви думаєте, що буде з нами після війни?

— Можливо, що завгодно. Я писав уже про це: дуже багато хто думає, що Росія хоче перемогти. Але ви можете собі уявити, що це не так, що цілі зовсім інші? Що той же Путін керується іншою, відмінною від людської мотивацією?

Є дуже добрий приклад. У різних фентезійних книгах описується раса драконів, що існує паралельно з людьми. Дракони живуть дуже довго, говорять своєю мовою, і в них зовсім інший спосіб мислення. І якщо головний герой мріє здобути багатство, щоб побудувати собі замок і стати найсильнішим правителем, то дракон хоче отримати золото, щоб у ньому хлюпатися, підкидати монетки. Для нього бажання людей незрозумілі так само, як людям — його бажання.

Тому може виявитися, що мета російського правителя у цій війні — просто зробити світ «чим гіршим, тим кращим».

— Звучить песимістично.

— Ані! Просто пам’ятай, що є Бог. І якщо ти є носієм православ’я, то ти не один такий.

Щодо внутрішньоцерковної ситуації, то скажу, як я це бачу. Я б змінив риторику щодо ПЦУ, не забороняв би пастві брати участь у їхніх обрядах — будь ласка, ходіть, дивіться, порівнюйте. Надалі я не забороняв би спочатку на рівні духовенства, а потім і єпископату разом послужити. Але скажу відверто: особисто я до цього поки не готовий і, мало того, сподіваюся, що весь цей процес пройде без моєї участі, а я на той час уже помру.

Паралельне співіснування протягом якогось часу двох церковних структур за ікономією — це, на мою думку, реальний вихід із нашої ситуації.

Текст — Ігумен Валеріан (Головченко), Юлія Комінко