Цікавий напис на столітньому дзвоні, який випадково викопали на полі біля села Угринь на Тернопільщині: «Бога хвалю… тучу гоню… день і ніч возвіщаю… за померлими плачу».

…Одного погожого ранку, тракторист зі села Угринь на Тернопільщині, своїм плугом звично укладав рівненькі ряди скиб у полі, аж раптом…трактор, раз-другий, сіпнувся і став. Чоловік вийшов з кабіни щоби довідатися причину зупинки і першою думкою було, що леміх плуга зачепив яку брилу, яких ще доволі на цьому полі.

І, яким же було його здивування, коли під зубом плуга він вгледів якусь металеву, фігурно вироблену річ, об яку плуг власне й зачепився. Нашвидкоруч відгорнувши грудки землі і згрубша розчистивши верх знахідки, чоловік ніби вкляк: на нього з-під землі дивився верх дзвону із якимись вітієватими зображеннями на боках і вже геть незрозумілим написом і при тому – малознайомими буквами…. Закликавши з бригади колег, чоловіки спільними зусиллями витягнули того дзвона із землі, завантажили на машину і перевезли на церковне подвір’я.

…Люди зі села, зачувши про якусь дивну знахідку у полі, почали потрохи сходитися перед церкву. І, чи не кожен – обдивляючись, вже очищеного від землі і нашвидкоруч обтертого ганчір’ям, бронзового дзвона – почав висловлювати свої здогади: хто, коли а, головно, навіщо закопав його у полі майже за двісті метрів вище від церкви (основні відомості зібрав і виклав у себе на сторінці у ФБ, разом із фото угриньського дзвону, місцевий краєзнавець Ярослав Свистун).

Ярослав Свистун: «Дзвін якому 120 років, від народження був охрещений ім’ям Олексій. З грецької «алексіос» — захисник. На початку Другої світової, сам вподобився захисту і був спішно закопаний на півстоліття. Віднайшли випадково і повернули цей півтонний шедевр церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Угрині. Нині він почесна реліквія місцевої громади. Для можливого надання йому охоронного статусу пам’ятки сакральної культури потрібна предметна описовість, зокрема:

— місце виготовлення. В одному із чотирьох текстів згадується провізор Козма Бабрік під роком Божим 1901. Не зовсім зрозуміло — це прізвище мецената, чи майстра-ливаря…
— інший текст: «Тучу гоню Божу, хвалю день і ніч, возвіщаю», потребує посилки на конкретний псалом.
Тексти набрані кирилицею на старослов’янській мові. Буду вдячний за підказку і бажання співпраці.

Особливо всіх вразили такі слова на дзвоні: «Бога хвалю істиного, мір до святини призиваю, за померлими плачу. Тучу гоню, божу хвалю, ден і ніч возвіщаю».

В іншому місці на дзвоні також відчитувався напис: «Сей звон вилятий за битности всч.о. Ксенофона Гуглевича пароха місцевого. Провізора Козми Бабріка до церкви Успіння Присвятої богородиці в Угриню р.б.1901.”

І, ще така цікава деталь: дзвін, про який йде мова, був охрещений на ім’я Олексій (із грецької – «алексіос» – заступник).

…Отакі-от, відомості повідала ця незвичайна знахідка, укрита колись в землі перед, вже невідомою нам сьогодні, напастю. Чи була це загроза в час брусилівського прориву 1914 року, коли знавіснілі росіяни здіймали з наших церков дзвони, щоби переплавити на свої потреби, чи то перші або другі «совєти» починали встановлювати свою атеїстичну владу у довколишніх селах – нині вже важко щось певне казати. Тому, зараз – одні лиш домисли і припущення, бо особа (або особи), які колись закопали той дзвін, так і понесли зі собою у Вічність точне місце його укриття, нікому не змігши передати цю таємницю.

Знаємо лише, що згаданий у написі на дзвоні о.Ксенофонт Гуглевич був 1860 року народження, а помер 29 грудня 1918 року, а, до того – був настоятелем Свято-Успенської церкви в селі Угрині поблизу Чорткова. Був у шлюбі з Іванною Білинкевич (із дому Чайковська) 1888 року народження. І мали вони двох дітей: Любомиру і Володимира.

Оце, наразі, все, що можна довідатися про ті персоналії, котрі якимсь чином були пов’язані із появою цього дзвону у селі Угринь більш як 120 років тому…

P.S.

Звичайно, всі ми знаємо, що основною ціллю запровадження дзвонів та дзвоніння при церквах було скликати парафіян на Службу Божу, виражати торжество Церкви та її Богослужінь, а також сповіщати неприсутнім в церкві про момент здійснення особливо важливих частин Служби Божої та інше. Але, була ще одна функція дзвонів у наших містах – суто оборонна: калатання у дзвони тоді було чимось на зразок сучасної повітряної тривоги.

На Західній Україні, та й християнському світу загалом, до церковних дзвонів завжди було особливе відношення. В розмові навіть різні частини дзвона «олюднювали» називаючи їх – «мова», «губа», «вуха», «плече», «корона». Дзвонам, як і людям, давали імена, наприклад, «Кирило, «Іван» та ін. Взагалі, до дзвонів тоді ставилися як до живих істот, яких за провину могли покарати, відіслати на заслання, відшмагати різками. В Західній Церкві була прийнята навіть дзвонова клятва, тобто присяга, скріплена биттям у дзвони, порушення якої спричиняє жахливі наслідки.

Цікаво, що у середньовічній Європі існувало правило, згідно з яким суворо заборонялось здійснювати судовий процес без церковного дзвону. Причому, це стосувалося лише усіх кримінальних справ, пов’язаних із кровопролиттям. Більше того, у православних країнах, за певних обставин давали, стоячи під дзвонами, особливого роду т. зв. Василівську очисну присягу, яку виголошували під удари самого дзвону.

Рисунок давнього дзвону

Крім того, биттям у дзвони парафіян скликали також на відзначення особливих подій, таких як: вінчання, відспівування, врешті, сповіщали дзвоном про пожежі, які в той час дошкуляли нашим прапрадідам гірше за злого ворога.

P.P.S.

Наприклад, арабський мандрівник Аль-Масуді ще в Х ст. писав, що «…Слов’яни поділяються на багато народів, деякі з них суть християни… Вони мають багато міст, а також церкви, де навішують дзвони, в які б’ють молотком, подібно до того, як у нас християни б’ють дерев’яним калаталом по дошці» (мається, мабуть, на увазі той факт, що Грецька Церква дзвону не знала. На західноукраїнські землі традиція дзвоніння була привнесена, правдоподібно, з Великоморавської держави. У Візантії в той час використовували «била» (вигнуті тонкі дошки, по яких вдаряли дерев’яним молотком, дістаючи особливо приємний звук) або «клепала» (металева пластина із заліза або міді, яку завішували біля храмів на ланцюгах). Ці «била» перейняло подекуди й українське Православ’я. Найранніші дзвони Європа знає з VІІ ст., а папа Іван ХІV навіть встановив звичай хрещення дзвонів, під час якого дзвонові давалося ім’я одного зі святих. Саме після цього дзвін діставав чудесну здатність – відганяти Господньою силою у дзвонінні усяку нечисть, знімати недугу (у Женеві, наприклад, зберігся давній великий дзвін з написом: «Відганяю чуму, віддаляю демонів»). У східній Церкві дзвони з’явилися десь із половини ХІ ст., коли венеціанський дож Орсо на прохання візантійського імператора Василя Македонянина переслав до Царгорода 12 дзвонів для новозбудованої церкви. Проте у Візантії дзвони так і не набули поширення, оскільки в них продовжували вбачати латинський обряд дзвоніння. Наприклад, у соборі св. Софії в Константинополі не було ні дзвонів, ні дзвіниці. Натомість, як зазначено в документі, «…дзвони не тримають у Святої Софії, але мале било в руці тримаючи, клеплют на заутрені, а на обідні і на вечірні не клеплют, а по інших церквах клеплют і на обідні, і на вечірні. Било ж тримають по Ангелова вчення, а дзвони же латині дзвонять» – писав новгородський архієпископ Антоній на початку ХІІІ століття.

Все, що вище викладено у P.S. – це короткі фрагменти із моєї монографії 2014 року про історію Свято-Успенської церкви на вулиці Руській у Львові.

У дописі використано матеріали зі сторінки Ярослава Свистуна:

https://www.facebook.com/photo?fbid=1501975006902438&set=a.161579440942008

Вгорі на фото – бронзовий дзвін, якого випадково виявили, а потім викопали на полі біля села Угринь Чортківського району Тернопільської області

Микола Бандрівський