У статті обговорюються психологічні аспекти, які ускладнюють процес просіння допомоги та надаються поради щодо подолання внутрішніх бар’єрів.

Митрополит Епіфаній розкриває та порушує психологічні обмеження, що заважають просити та отримувати допомогу

«Соромно, що ми змушені просити про допомогу» – неодноразово можна чути цю фразу від людей, які дійсно потребують допомоги, але довго зволікають з проханням і відчувають при цьому не найкращі емоції, здебільшого приниження і сором. З різних причин. Багато з них виходять із численних пострадянських психологічних травм, які виникли внаслідок безбожності, культивації у суспільстві егоїзму, гордині, самотності, ізольованості.

Люди в тоталітарному суспільстві мали надіятися лише на себе, не можна було мріяти, чогось бажати і просити, замість слова «хочу» було слово «треба». Тоді за приклад були партійні ідоли, кумири, вожді, які «все могли», були «ідеальними», «самі досягали найвищих висот», а тому треба було їх наслідувати, бути всім задоволеним і не виділятися. Відтак, вчили всіх інших терпіти будь-які негаразди, що трапляються в житті, мужньо переборювати їх самотужки, жертвуючи власним здоров’ям, благополуччям рідних, часто навіть життям…

Цей сором просити про допомогу породжується страхом – страхом розчарувати інших, страхом втратити імідж «сильної людини», страхом визнати власні слабкості, немочі і здатися невдахою. Страхом зізнатися у власній вразливості, безпорадності, недосконалості. Страхом почуватися людиною, яку створив і любить Бог.

Розривайте кайдани рабського тоталітарного минулого! Повертайтеся до витоків, до джерел, до Біблії, де Господь прямо говорить: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють (Мф. 7: 7 – 8). «Просіть…шукайте…стукайте» – всі ці дієслова не дарма мають наказову форму теперішнього часу і означають, що ми весь час повинні просити, шукати і стукати. Не боятися, не соромитись, не відкладати на потім, а просити – і не чекати «смиренно» на допомогу, а активно шукати її, докладаючи зусиль, наполегливо стукаючи в закриті двері, щоби їх вам відчинили.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Священне Писання наводить нам безліч прикладів, що просити не тільки не соромно і не принизливо, але потрібно і вартує винагороди. Господь наш Ісус Христос під час Свого земного життя зцілював безліч людей, які ПРОСИЛИ Його про допомогу – або самі, або просили за них їхні рідні чи близькі. І Він їх зцілював, звершуючи чудеса там, де, здавалося б, надії немає. Більше того, ті, хто просили зцілення, не чекали склавши руки на чудо, вони робили все, щоби його «наблизити». Так, згадаємо приклад старшого над митарями Закхея: він, маючи малий зріст і знаючи, що над ним будуть глузувати, бо такий вчинок зовсім не личить людині його статусу – заліз на найвище дерево, аби хоча б здалеку побачити Спасителя. Або приклад чотирьох, які в місті Капернаумі розібрали покрівлю будинку і спустили всередину постіль з паралізованою людиною, щоби Ісус Христос зцілив хворого, адже інакше підступитися до Спасителя було неможливо через натовп людей довкола.

До речі, цей приклад свідчить про ще одну важливу річ: про отримання допомоги, про яку просили соборно, і не лише словами, а й сміливими діями. Це засвідчує: якщо люди з вірою об’єднують свої зусилля і спільно діють заради благої мети, заради допомоги іншому, то Господь завжди приходить на допомогу, роблячи неможливе – можливим.

Тож не бійтеся просити про допомогу – і людей, і Бога. Це не соромно, не страшно і не принизливо. Навпаки, це сміливо і цілком нормально, адже неможливо з усіма випробуваннями впоратись самотужки. Просіть – і дасться вам! Нехай Бог вам допомагає.

Автор: Митрополит Епіфаній