УПЦ МП люди не потрібні, вони готові до того, щоб храм був порожній, — ієрарх ПЦУ Нестор

Владика Нестор – один з наймолодших ієрархів Православної Церкви України, який став єпископом у 26 років.

Архієпископ Тернопільский та Кременецький наче дзеркало розвитку Православної Церкви, її певний кадровий проміжний підсумок і вихованець найкращих ієрархів. Золотий медаліст, який підлітком відчув монаше покликання, семінарист, постриженик Димитрія (Рудюка), секретар патріарха Філарета, а зараз ієрарх україноцентричного регіону.

«Релігійна правда» поспілкувалася з ним про те, за що насправді бореться УПЦ Московського Патріархату, про їхній постійний юридичний та фізичний тиск на громади. Чому Росія не є еталоном православ’я, а Почаївську лавру на Тернопільщині – називають форпостом «русского мира» на Західній Україні.

МИ СКИНУЛИ РОСІЙСЬКІ ШОРИ, ЯКІ У НАС БУЛИ НАВІТЬ КОЛИ МИ БУЛИ У КИЇВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТІ

– Владико, минув рік після Об’єднавчого Собору, щось змінилося у вашому самоусвідомленні?

– Нема людини в нашій Церкві для якої б нічого не змінилося. Ми всі відчули вихід з ізоляції, але не стільки канонічної, а скільки такої, інтелектуально-просвітницької. Тому що до цього ми хоч і були в Київському Патріархаті, але основні знання брали від джерел російського православ’я. Через рік ми побачили інші церкви іншими очима. Запрошення нас з боку Вселенського патріархату та їхні приїзди до нас дали можливість побачити по-іншому і Вселенське православ’я, і інші церкви грецького кола. Раніше вся інформація до нас надходила через призму бачення Російської Церкви та її вихованців, які навіювали: греки всіх слов’ян вважають за другий сорт, у них там напівекуменічне відпадіння від православ’я. Власне, Московський Патріархат продовжує це проповідувати.

І для мене вихід із ізоляції дав можливість побачити інше немосковське православ’я і зрозуміти, що Росія не є еталоном ані в богослужбових моментах, ані в освіті, ані в розвитку богослів’я і православного життя. Позиція інших помісних церков, що церква живе, постійно міняється, розвивається і слід йти в ногу до часу, не виставляти обмежень та бар’єрів, які не допускають до Бога. Порівнюючи Київський Патріархат колишній і сьогоднішню Об’єднану Церкву, можу сказати, що ми отримали якусь свободу і бачення повноти православ’я, повноти богослів’я. Ми скинули московські окови не лише юридично, скинули російські шори, які у нас були навіть коли ми були у Київському Патріархаті.

– Чи робите кроки до частішого Причастя та пом’якшення посту?

– Ми служимо в регіоні, де серйозно присутня Греко-Католицька Церква. Тому питання пом’якшення постів чи полегшення традицій християнського життя тут дуже поширені, нам часом важливо навпаки стримувати бажання людей до спрощення та полегшення (сміється – ред.).

Але за рік священоначаліє запровадило прогресивні зміни, які дуже добре сприйняли в єпархії. Наприклад, в богослужбовій практиці всім сподобалося рішення Синоду про скасування єктенії за оголошених на парафіях, де нема людей, які готуються за хрещення. Для багатьох це сигнал, що богослужіння не є формальністю, що воно відповідає часу.

Я з благословення блаженнійшого Епіфанія та на запрошення його Всесвятості побував на Патмосі і там брав участь у богослужіннях Вселенського Патріархату. Після того я почав деякі грецькі елементи використовувати у літургії, і це радо переймають наші священники. Вони розуміють наскільки традиції богослужіння є логічнішими в грецькій церкві, аніж в російській. Звичайно, радикальних реформ ми не робимо. Але для багатьох кліриків це стало відкриттям – не російська, інша православна традиція.

У НАС ВСІ СВЯЩЕННИКИ МП ЗАЛИШАЮТЬСЯ ПІД ВПЛИВОМ ІДЕОЛОГІЧНОЇ МАШИНИ ПОЧАЇВСЬКОЇ ЛАВРИ

– Як у вас тут складаються відносини із Московським Патріархатом? Враховуючи, що тут дуже націєцентричний регіон?

– Насправді Московських парафій в нашій єпархії мало, де десятка в галицькій частині єпархії, є Волинська частина єпархії, там великий форпост – Почаївська лавра, яка серйозно впливає на навколишні села. І навіть коли почався перехід парафій з Московського Патріархату до нас, то найважче йшли процеси на Кременеччині, яка перебуває ближче до Почаїва.

Звичайно, Почаїв має вплив на всі сторони життя і управління містом. Його в Росії справедливо називають “градообразующим предприятием”. Якщо говорити про наші відносини із Московським Патріархатом, якщо ви маєте на увазі митрополита Сергія чи Володимира (намісника Почаївської лаври), то відносин ніяких нема. За 14 років митрополита Сергія я бачив кілька разів на державних заходах. Він на контакт не йде зовсім, спілкування з ним немає.

Якщо говорити про священиків, тут ситуація різні, деякі відверто ворожі, а деякі непогано спілкуються. Але всі вони залишаються під впливом ідеологічної машини Почаївської лаври. Як правило, всі вони є випускниками Почаївської семінарії, де виховуються так, щоб не стільки було знань, скільки було вірності російській церкві. Ми маємо результат: з тих майже сорока парафій, які перейшли з Московського Патріархату, з вірянами перейшов тільки один священик. Був ще один, який спочатку перейшов, потім повернувся, він, на жаль, помер від коронавірусу.

НА ЖОДНІЙ ПАРАФІЇ, ДЕ ВІДБУВАЛИСЯ ПЕРЕХОДИ, СВЯЩЕНИКИ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ НЕ НАМАГАЛИСЯ ПЕРЕКОНАТИ ЛЮДЕЙ

– Парафії переходили одностайно?

– Кілька людей завжди залишалося в Московському Патріархаті. Поділ при переході був приблизно один до десяти, один до восьми, тобто більшість хотіла до Православної Церкви України. Але Моспатріархія забезпечувала клірикам дуже сильний юридичний супровід. Вони одразу подавали позови і були випадки, коли справи спочатку потрапляли до “правильних” суддів і надовго гальмувалися. Але чимдалі тим краще стає правосуддя. Тривають ті чи інші суди апеляції, касації, деякі справи йдуть по другому колу. Переходи парафій тягнуть багато тих справ.

Крім позовів на обласну адміністрацію за реєстрацію статуту нової громади, яка пішла з УПЦ МП, окремі справи відкриваються на голову зборів, на секретаря зборів, на сільського голову, який засвідчив правомірність зборів. Вони намагаються всіма способами залякати, дотиснути ініціаторів переходу. Або довести до того, щоб люди понесли серйозні грошові навантаження, бо судові процеси забирають час, тягнуть видатки. Бо апеляції та касації — це поїздки в інші області. Вони намагаються просто переконати, мовляв, краще спокійніше жити і ходити в ту церкву (УПЦ Московського Патріархату – ред.), яка є під боком.

– Скільки  перейшло парафій, і чи по всім парафіям, які перейшли йдуть суди?

– По тридцяти семи. Деякі завершуються, але подаються нові. Процес переходів розпочався з 2014 року. Тільки громади почали робити кроки по переходу, то одразу почалися нові процеси, звернення до ОБСЄ, провокації. Деколи дуже брутальні провокації, наприклад, деякими безвідповідальними медіа підкидалися фейкові листи нібито нашими парафіянами, які начебто звинувачували ОБСЄ та просили їх не приїжджати. Було багато брудних методів, залякування людей, залучення семінаристів із Лаври, коли їх привозили, щоб вони штурмом брали храми. Тут, якщо говорити із священиками, то по кожному переходу можна книгу писати.

– Хто виступає позивачем?

– Деколи подання від Тернопільської єпархії, деколи від священиків, деколи підключають вірян.

Якщо говорити про переходи, то є важливий момент. За що відбувається насправді боротьба? На жодній парафії, де відбувалися переходи, священики Московського патріархату не намагалися переконати людей. Вірян не намагалися переконати богословськими чи історичними аргументами, не було розмов та переконань, боротьба зводилася до боротьби за храм та юридичну особу. Здавалося, що головна мета – щоб залишився храм, щоб не відбулася перереєстрація статуту Московського Патріархату, щоб збереглася юридична одиниця — все. Вони були готові, щоб цей храм був порожній, щоб був один священик, храм, а люди їм не потрібні. Спрощуючи, вони казали так, ось ці п’ять людей наша громада, а п’ятсот жителів села це не наша громада. Люди не мають значення, їм важливе приміщення та документ, це не боротьба за ідеали, це боротьба за приміщення. Не хочуть розвивати нову громаду, будуватися.

Причому віряни купили туди купу майна, самі храм збудували, а Московський Патріархат каже ні: ви тут чужі. ОБСЄ на початку приїжджала, мала на меті примирити сторони. Вони озвучили мету, щоб всі процеси відбувалися мирно, ненасильницьки.Запропонували нам підготувати меморандум про ненасильницькі протести. І коли вони побачили, що ми пропонуємо кожній громаді та людині право на самовизначення, а проект Московського Патріархату, по суті, містив тільки одну вимогу: от вони захоплюють храми, а хай більше не будуть захоплювати. Тоді в ОБСЄ побачили, що звести цей документ в один не вийде. І на цьому все завершилося.

МИ ЗАПРОВАДИЛИ УНІКАЛЬНУ ЕКОНОМІЧНУ МОДЕЛЬ БУДІВНИЦТВА СОБОРУ

– Я знаю, що ви запровадили унікальну модель будівництва кафедрального собору. Храмове будівництво, кажуть, всюди заморожено, як вам вдалося знайти гроші?

– Будівництво собору дуже важлива і дуже жива тема, в якій я постійно бачу Промисел Божий. Ділянку, на якій ми будуємося, здобув ще покійний мій попередник. Він не міг на ній будуватися, бо не мав для цього ресурсу, але не відмовлявся від неї. Мене часто просили віддати ділянку на забудову, а ми, мовляв, віддамо 10-15 відсотків прибутку, зможете щось побудувати. Я на таке не йшов. А потім звернувся до мене чоловік, наш парафіянин, який каже, що хоче побудувати собор, це його мрія, але має недостатньо власного ресурсу. Тоді ми за погодженням міськради, питання розглядалося профільним комітетом, у нас є вся документація, вирішили, що на частині ділянки будується багатоквартирний будинок, але всі кошти йдуть на будівництво храму. Люди, які вкладають гроші в житло, пишуть, окрім документів, що просять прийнято це я жертву на будівництво собору. Думаю, що якби наш вірянин, який вкладає в це і свої кошти, зміг би збудувати це своїми силами, він би збудував. Він нічого не заробляє, фактично адмініструє будівництво. Це його пожертва, він фактично працює прорабом. Він живе будовою, і хоче щоб храм був перлиною нашого краю.

Це має бути собор на чотириста колінопреклонних місць. За архітектурними нормами вважається середнім. Ми хотіли б щоб це був центр мистецького зв’язку зі всією Україною. І ми знайшли проект – пізньовізантійський стиль, це собор Олени та Константина. Сподіваємося, що до зими завершимо будівельні роботи.

– Як КОВІД змінив життя єпархії?

– Пандемія стимулювала нас почати трансляції богослужінь. Збори благочинних перевели в онлайн, спілкування відбувається в онлайн. Фактично єпархія діє налагоджено, для єпархії не відбулося катастрофи. Багато речей, які повинні були виконувати протокольно при живих зустрічах, вирішується в онлайні. Радикальних змін в суті не відбулося, в формі, і вони на краще.

– Давайте поговоримо про економічну модель єпархії.

– Громади платять внески на утримання єпархіального управління. Вони цілком прийнятні і не є обтяжливими для громад. І священики ставляться із розумінням, бо іншого способу утримувати управління неможливо. Такі внески не лише фінансовий, а й дисциплінарний фактор. Священики розуміють, що це частина обов’язків.

Але коли йдуть ремонтні роботи чи захворів священик або хтось з його родини, то єпархіальне управління таким навіть допомагає. Священники можуть розраховувати, що в важкий час їх підтримають. Під час карантину жити стало важко, всі люди, всі розуміють, в яких ми важких обставинах. Але з Божою допомогою працюємо.

ПІСЛЯ СОБОРУ БУЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО МИ НА СТИКУ РЕАЛЬНОГО ТА НЕРЕАЛЬНОГО

– Події Об’єднавчого собору ще живі. І мені хотілося розпитати про той момент в малій Софії, ви, єпископи там молилися зі сльозами. Що тоді відбувалося?

– Це був момент, коли виник конфлікт між патріархом Філаретом та Луцьким владикою Михаїлом. Коли владика Михаїл не хотів знімати кандидатуру на пост предстоятеля, а патріарх Філарет підтримував митрополита Епіфанія. Тоді в цей момент президент покликав на розмову Філарета і Михаїла. А ми молилися, щоб переговори були успішні. Після кількох хвилину прийшов Михаїл і сказав, що знімає кандидатуру.

Ми розуміли, що собор – це велика відповідальність, думали, як знайти правильне рішення, щоб було на користь Церкви. Це було величезне переживання, ми покладали надію на Бога, щоб він скерував нас на правильний шлях, звичайно, до самого моменту голосування та оголошення результату про обрання митрополита Епіфанія був страх, що хтось спробує зірвати цей процес.

Це було дуже виснажливо, навіть коли це все закінчилося, коли ми поїхали на вечерю, а це була єдина повноцінна трапеза, ніхто не хотів їсти, було відчуття, що ми на стику реального та нереального. Здається, що кожен задавав собі питання: невже це сталося, невже ми маємо визнану церкву? Бо всі розуміли, що і у Патріарха є своє бачення. Ми не знали, на які кроки зважиться Московський Патріархат. Ми розуміли, що в цей час, який залишився до отримання Томосу теж можуть відбутися різні процеси. Але було відчуття, що все. Сталося. Ми відновили єдність з Матір’ю- Церквою.

– А як ви сьогодні пояснюєте людям ситуацію із Патріархом Філаретом?

– Люди вже втратили інтерес до ситуації. Сумно і важко про це говорити, але коли Патріарх робив ці кроки, які ми називаємо демаршем, люди розуміли, що ми йдемо не за Патріархом, а за ідеєю. І я думаю, що історія ще оцінить велич Філарета: він зумів виховати єпископат так, що навіть коли він відступив, його учні продовжили цю ідею нести та реалізовувати.

Ми увібрали до кісток те, чого він нас постійно вчив… Недоброзичливці казали, та ця церква без Філарета впаде, але ідея та мрія визнаної автокефалії сильніша за особистість. Ми всі повинні бути вдячними патріарху, що він виховав єпископат, вірними не собі особисто, а ідеї. І ми сповідували цю ідею навіть коли він відступив від неї.

– Владика, тепер короткий бліц на духовно-практичні теми. Який свій гріх люди визнають найважче?

– Насправді, відповідь сумна, бо люди важко визнають всі гріхи. В 5 столітті один подвижник казав, що люди, які нікого не вбили і нічого не вкрали вважають себе безгрішними. Вони вважають за гріх тільки те, що карається за державними законами. Це було сказано у 5 столітті, з того часу нічого не змінилося.

Люди вважають за гріх вбивство, крадіжку та щось, що передбачає кримінальну відповідальність. Найважче людям каятися і в обмані, і в гордині, і в гніві, в тому що не моляться, в тих речах, які нібито нікому не шкодить. Люди легко та наперед відпускають собі ці гріхи, вважаючи ї повсякденними чи малими. Люди для всього знаходять причини і виправдання. Це і злопам’ятність, і потреба думати, що у всьому винен хтось інший.

– Чи повинна церква боротися проти корупції?

– Звичайно. Цей гріх є соціальним, який роз’їдає суспільство. Винні і ті, хто дає хабарі і ті, хто їх бере. Але карати тим, що не пускати до Причастя не можна, бо люди тоді відмовлятимуться від причастя. Це не буде мати ефекту. Просвітницька боротьба — це головний засіб, щоб було соромно. Але в таку просвітницьку роботу повинні включатися і держава і якісь інструменти соціуму. На жаль, люди живуть у роздвоєнні особистості. Йдучи до храму та каючись, вона, немов, щиро хоче виправити гріхи. Але разом з тим, залишаючи храм, знову піддається спокусі і найчастіше спокушається. І часто ці обставини є важкі: каючись, людина часто дуже важко долає себе в обставинах сучасного світу.

Працювати над цим потрібно. Але не можна рубати, виганяти, не пускати. Це не час древньої церкви, коли людина могла стояти на порозі храму п’ятнадцять років каятися, плакати та чекати, коли завершиться термін, коли можна буде причаститися. Сьогодні таке не працює, ми швидше відвернемо людину від церкви. Людині треба давати підтримку, коли їй важко не через страх, а через любов. Це матиме більший ефект. Страхом, відлученням ти цього не зробиш.

– Яку епітимію (покарання) ви даєте своїм вірним?

– Епітимію дають духівники. Я коли сповідаю кількох своїх людей, то я про них знаю все і знаю, чому вони хочуть бути православними християнами, вони потребують допомоги, настанови та підтримки саме у тому, не щоб обмежувати, а стимулювати.

– Щоденні молитви для монаха – це сторінок тридцять друкованого тексту. Я легко уявляю, що цієї норми чи правила, як кажуть в російському православ’ї, дотримують в монастирі. А чи дотримуються цього єпископи, які керують єпархією? Адже додаються додаткові обов’язки?

– В монастирі це все робити легше: там загальна молитва, загальна полуношниця, загальне повечір’я з читанням канонів, спільне дотримання цього монастирем і це допомагає все виконувати. Коли ж це єпископ чи ієромнах на парафії, звичайно, це все робити набагато важче. І я не можу розписуватися за всіх і казати, що всі єпархіальні архієреї виконують чи не виконують, чи виконують у повній мірі. Звичайно, це важко, звичайно, ми стараємося, ми розуміємо, що хіротонія постриг не відміняє. І що частина обмежень, які стосуються дотримання монастирських традицій (не обітниць, традицій) не можуть поширюватися за межі монастиря.

Але, звичайно, що кожен старається, бо кожен розуміє, що ці обітниці, які він давав, нікуди не ділися. Що вони давалися добровільно і що Господь за них спитає. Сюди включається і те, що єпископу потрібна Божа підтримка. Тож молитва — потреба.

І ви колись назвали нас “генералами церкви”, можливо, хтось сприймає, це як владу чи панування. Але моє служіння це просто хрест, який хтось повинен нести. Я не вважаю, що мене вибрали бо я найкращий. Мене Господь вибрав, щоб я щось зробив для Церкви. Поки я роблю для Церкви, я можу це все нести. Коли я починаю робити якісь кроки, які не відповідають обов’язку, Господь може забрати. Особисто для мене – влада це тягар, але я повинен його нести, бо Він на мене це покликав.

Лана Самохвалова, спеціально для РП

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *