Пам’ять ЧОТИРНАДЦЯТИ ТИСЯЧ святих НЕМОВЛЯТ та інших

Пам’ять ЧОТИРНАДЦЯТИ ТИСЯЧ святих НЕМОВЛЯТ, убитих Іродом

Зрозумівши, що волхви обдурили його, не показавши місце, де перебуває новонароджений Цар і Спаситель, розлючений Ірод (37-4 до. н. е.) наказав своїм солдатам знищити у місті Віфлеємі та його околицях усіх немовлят чоловічої статі віком до двох років (Мф. 2:16). Він настільки боявся цього Суперника, на Якого вказували надзвичайні знамення і Якому вклонялися високі гості з далекого краю, що вважав за краще несправедливо умертвити безліч невинних душ, аби тільки згубити серед них і Немовля Христа. Тому він наказав убити всіх немовлят, які народилися від першої появи зірки, про яку розповіли волхви. Тож цього дня для матерів коліна Веніамінового сповнилося жахливе пророцтво Єремії: Чути голос у Рамі [тобто на землі нащадків Веніаміна], плач і ридання ти колосіння велике. Рихіль плине зи дітьми своїми, і не диєрозвижити себе, бо неми їх… (Мф. 2:18). Справджу Віфлеємі є могила Рахілі, яка, здається, встала з домовини, аби плакати разом із матерями цих юних жертв, первістків та першоцвіту мучеників, вбитих за Христа й замість Нього.

Тиран марно повставав проти волі Божої, проливаючи стільки безневинної крові. Попереджений уві сні ангелом, Іосиф забрав Немовля та Його Матір і втік до Єгипту ще до початку різанини. То був один із останніх злочинів Ірода.

Коли він замислював убивство власного сина Ангипатра, який готував заколот проти нього, старий Цар захворів такою дивною недугою, що всі побачили в ній кару від Бога. Його повільно з’їдав внутрішній вогонь, його нутрощі та плоть почали гнити, наче він був живим трупом, і всі відчували до нього відразу. Так він відійшов до вічного прокляття, нагоняючи жах до останнього свого подиху, піддаючи тортурам усіх своїх супротивників та готуючи страту власного сина Антипатра.

Пам’ять преподобного

отця нашого МАРКЕЛА,

ігумена обителі НЕВСИПУЩИХ

Св. Маркел народився у багатій родині в сирій- ському місті Апамея на початку V ст. Осиротівши, він відправився до Антіохії, де старанно й глибоко опановував зовнішні науки. Досить скоро він переконався в їх марноті та відчув непереборний потяг до небесних благ, про які оповідає Святе Письмо. Він роздав усе своє майно та, облишивши батьківщину, пішов до Ефеса, де заробляв на хліб ремеслом каліграфа. Його товаришем у праці та наставником у чеснотах став раб на ім’я Промот, який більшу частину зароблених грошей роздавав нужденним. Після робочого дня в майстерні він разом із Маркелом молився ночами у монастирях чи церквах; двері храмів самі собою відчинялися, коли вони наближалися.

Згодом Маркел почув захоплені розповіді про славетного Олександра Акіміта, який після довгих мандрів Сирією та Месопотамією оселився разом із тридцятьма учнями у Константинополі, неподалік храму святого Міни. Юнак запалав бажанням приєднатися до цих земних ангелів. Преподобний Олександр намагався якомога більше буквально виконувати євангельські вимоги самозречення та вбогості, вдень і вночі прославляючи Бога. До нього почало линути багато учнів, що викликало заздрощі кількох монастирів, більше просякнутих духом світу цього. Преподобного Олександра звинуватили у месаліанстві, тож він мусив піти зі своїми учнями до пустелі Гомон, що у Віфінії.

Маркел, ставши невдовзі одним із найкращих учнів преподобного, прийняв чернечий постриг. Передчуваючи близьку смерть Олександра, він утік із монастиря, зі страху, що його оберуть новим ігуменом. Певний час він присвятив відвіданню уславлених подвижників, які мешкали в тих краях, аби послухати їхні повчання та перейняти чесноти, які були особливо

властиві кожному з них. Коли ж після смерті Олександра ігуменом Невсипущих обрали Іоана, Маркел повернувся до монастиря. Там він проявляв таке смирення, що з радістю виконував найбільш принизливі завдання, приміром, доглядав за старим віслюком, який допомагав братії молоти зерно. Але Іоан, відчувши мудрість та досвідченість Маркела, поклав на нього духовне піклування про братію та щоразу при нагоді радився з ним щодо усілякої важливої справи. Саме за Маркеловою порадою громада, що дедалі зростала, перейшла з віддаленої пустелі у менш усамітнене місце Іриней, що на правому березі Босфору.

З плином часу Іоан своєю чергою залишив цей світ, і Маркелові таки довелося взяти на себе тягар ігуменства. Під його проводом обитель Невсипущих здобула всезагальне визнання. Сюди приходили з усіх куточків Візантії, від її західних кордонів до Персії та Вірменії, аби навчитися тут основ чернечого життя. Повертаючись додому, учні поширювали скрізь традиції обителі та, передусім, звичай неусипного богослужіння. Чернеча громада ділилася на три групи за мовною ознакою: грецька, латинська та сирійська, – вони по черзі підносили Богові безперервне славослов’я, згідно із заповіддю апостола: Безперестанку моліться! (іФес. 5:17).

У середині V ст. слава та духовний авторитет преподобного Маркела були настільки великими, що жоден чоловічий чи жіночий монастир, жодну благочинну установу не засновували без його допомоги та

поради. Він розсилав скрізь своїх учнів для піклування про ці установи, і їх одразу обирали ігуменами Тож коли 463 року патрицій Студій вирішив заснувати у Константинополі монастир, що через кілька століть мав стати провідним осередком чернецтва [див. 24 лис.], він теж звернувся до Маркела із проханням допомогти в облаштуванні нової обителі та надіслати туди своїх монахів.

Монастир Невсипущих розширився, у ньому з’явилися нова церква та просторі чернецькі корпуси, оскільки громада все прибувала. Обитель стала справжньою столицею чернецтва того часу та одним із найяскравіших осередків церковної культури. Тут була багата бібліотека, і багато монахів переписували й оформлювали рукописи, що згодом розповсюджувалися всією імперією.

Також преподобний Маркел здобув славу визначного захисника Православія від Євтихія та єретиків-монофізитів . Він мав великий вплив на Халкідонському Соборі (451) й особливо у подальшій боротьбі навколо його рішень. 470 року він, за підтримки святого патріарха Геннадія [ЗО лист.], закликав чернецтво та народ до повстання й домігся того, щоб імператор Лев (457-474) не надавав титул кесаря аріанину Патрикію, сину впливового вельможі Аспара.

Але ще більше святий ігумен прославився своїми чудесами: він зцілював молитвою тілесні недуги своїх монахів та всіх, хто до нього звертався, навіть якщо вони перебували далеко від нього. Він був оборонцем убогих та знедолених і, не рахуючи, роздавав милостиню всім, хто приходив до нього просити, і Бог ніколи не залишав його обитель без прожитку. Преп. Маркел настільки зневажав багатство, що, успадкувавши після смерті брата величезний сімейний статок, роздав усе біднішим громадам та жебракам, абсолютно нічого не залишивши навіть для власного монастиря. Він безстрашно надавав притулок і захист тим, кого несправедливо переслідували сильні світу цього та неправедні судді. Навіть імператори ставились до нього як до вчителя та не соромилися просити у нього порад.

Для душ, засмучених тягарем гріхів, Маркел був ревним заступником та розрадником, сповненим лагідності й співчуття. Він ніколи не проганяв тих, хто оплакував своє падіння, і з радістю приймав назад ченців, які покинули обитель, а тепер, розкаявшись, просили про повернення. Зробившись усім для всіх з великого дару любові Христової, що переповнювала його серце, преподобний Маркел мирно спочив у Христі після шістдесяти років подвижницького життя, близько 484 р.

Пам’ять преподобних

МАРКА ГРОБОКОПАТЕЛЯ (Печерника),

ФЕОФІЛА та ІОАНА,

які спочивають у Ближніх печерах

Києво-Печерської Лаври

Ці святі подвизалися на межі ХІ-ХІІ століть у Києво-Печерському монастирі. Про це свідчить згадка у Патерику Печерському, що преп. Марк був свідком знаменної події, яку літописи датують 1091 роком, – перенесення мощей преп. Феодосія з монастирських печер до мурованої Великої Успенської церкви.Преп. Марк жив у печері, там же копав склепінчасті могили для спочилої братії і виносив землю на своїх плечах. Подвижник ніколи не вимагав плати за свої труди. Якщо йому все ж віддячували грошима за його працю (на той час не всі ченці могли керуватися спільножитннм статутом і мали у келії деяке майно та кошти), він усе віддавав жебракам. Одного разу преп. Марк, коли був геть зморений, викопав вузьку могилу. Ховаючи в ній ченця, який саме помер того дня після хвороби, братія не змогла окропити його тіло єлеєм, тож стала нарікати на Печерника. Марк зі смиренням просив вибачити його за неміч, але, побачивши, що братія не заспокоюється, звернувся до спочилого з проханням, аби той окропив себе сам. Покійник одразу ж виконав прохання. Свідки цього чуда були глибоко вражені.

Згодом помер інший ненець, І ЙОГО друг прийшов до печери, аби оглянути могилу. Але преп. Марк сказав іноку повернутися до покійника і попрохати його ще на добу залишитись у земному житті, поки він приготує місце для поховання. Померлий розплющив очі, проте ні з ким не розмовляв аж до другої кончини.За часів преп. Марка у Печерській обителі жили два ченці, поєднані міцною благодатною дружбою, – Феофіл та Іоан. На їхнє прохання Марк заздалегідь викопав подвійну склепінчасту могилу, де в майбутньому мали поховати обох. Першим спочив Іоан, а його товариш Феофіл саме у той час виконував послух за межами Печерського монастиря.Згодом повернувшись до обителі, він побачив, що Іоана поховали у підвищеній частині могили. «Я — старший, а ти поклав його вище!» – став докоряти він Марку.

Печерник вклонився Феофілу, попросив вибачення і звернувся до тіла преп. Іоана з проханням посунутися, аби звільнити місце старшого брата. «Господь припинив розбрат між вами і дав відповідь на твої докори, аби тиІм’я другого з них у Патерику відсутнє, але відоме зі Служби святим Печерським 1643 р.не гнівався вічно, – додав подвижник. – Я хотів, аби ти, не виходячи звідси, вже нині був тут покладений, але ти не готовий до відходу».

Вражений цим Феофіл роздав усе майно зі своєї келії і багато років у сльозах й суворому пості спокутував гріх гордині. Від безперестанного плачу він осліп. Відчуваючи наближення своєї кончини, преп. Марк утішив Феофіла: «Ти осліп тілесними очима заради Бога, але духовними прозрів для пізнання Його», і передрік, що за три дні до своєї смерті сліпець знов отримає зір. Після кончини преп. Марка Феофіл під час молитов ставив перед собою глечик, у який збирав свої сльози.Минули роки. Глечик Феофіла по вінця наповнився сльозами. Аж раптом молитвенику явився ангел Божий і повідомив, що невдовзі той мирно відійде до Господа. Він поставив перед монахом ще один глечик, сповнений сліз, що падали на підлогу келії або на одежу преп. Феофіла. Від другого глечика віяло благовонними пахощами, і подвижник заповів, аби ці сльози вилили на ного тіло при похованні. По трьох днях він відійшов до Господа. Братія виконала заповіт преп. Феофіла. Його мощі й досі лежать поруч із мощами преп. Іоана.  Пам’ять преподобного отця нашого ФАДЕЯ СПОВІДНИКА,

СтудійськогоПреп. Фадей жив на межі УІІІ-ІХ ст. За походженням скіф, преподобний Фадей був слугою у родині св. Феодора Студита. Коли останній прийняв постриг, Фадея відпустили на волю, але він не залишив свого господаря, який відтепер став йому духовним отцем. Святий суворо постував, проводив ночі у молитві, облишив усяке власне майно та зрікся від самої своєї волі. Усе це дало йому змогу швидко зростати у чеснотах.На початку царювання імператора Лева V Іконоборця (813-820), св. Феодора вигнали у Метопу. Тоді він звелів своїм учням розсіятися маленькими групками, аби їм було легше уникнути переслідувань.Утім Фадея разом із шістьма його соратниками схопили й вимагали зректися від шанування святих ікон.

Оповідають, що цар кинув перед ним на землю образ Христа і змушував топтати ікону ногами, але так і не зміг зламати волю сповідника, який сміливо дорікав єретику. Двоє з його товаришів відступилися, злякавшись тортур, але інші залишились непохитними, за що заслужили похвалу святого Феодора, висловлену їм у кількох посланнях11. СповідниківГутми виправили численні історичні неточності, що містяться в жити Фаддея у Синаксарі св. Никодима.Тобто слов янин або печеніг.Преп. Феодор Студит, Послання 126 та 183. Св. Феодор згадує їх також у своєму Малому катехізисі 29, 43, 133. жорстоко побили. Преподобного Фадея, який переніс триста ударів волов’ячими жилами, кати, наче мертвого, за ноги витягли на вулицю і там залишили. Вважаючи дотик до святого осквернінням, карателі поспішили здійснити ритуальне омовіння.

Преподобний помер від ран двома днями пізніше, 22 листопада або 29 грудня (11 січня) 816 р.

Пам’ять преподобного отця нашого

ВЕНІАМІНА НІТРІЙСЬКОГО

Святий Веніамін жив подвижницьким життям у Нітрійській пустелі в Єгипті у IV ст. Оповідають, що, повернувшись після збору врожаю олив, брати подарували скитським отцям запечатані глеки з олією. Коли рік закінчився й настав час збирати припаси, монахи повернули свої глеки до церкви. Виявилося, що авва Веніамін, зробивши голкою крихітний отвір у печаті, взяв мізерну краплинку олії. Та коли він побачив, що інші отці принесли зовсім повні глеки з недоторканими печатями, він сповнився такого сорому, наче скоїв блуд.

Проживши 24 роки у щонайсуворіших подвигах, він здобув від Бога дар зцілювати недуги всіх, хто приходив до нього, покладанням рук або освяченою олією. За вісім місяців до смерті він занедужав водянкою, і його тіло так сильно набрякло, що відвідувачам було боляче дивитися на це жахливе видовище. Попри страждання, преподобний не втрачав непохитної надії на Господа і продовжував зцілювати інших, не просячи одужання самому собі.

Коли святий помер, набряк був такий великий, що довелося вибивати одвірки келії, аби винести його тіло.Пам’ять усіх християн, які померливід голоду, жаги, холоду, мечата усілякої іншої наглої смертіПам’ять преподобного АФІНОДОРАЄгипетського (учня преп. ПахоміяВеликого), який спочив у мирі.

 

Пам’ять преподобного

ГЕОРГІЯ  Піснеспівця,єпископа НІКОМІДІЙСЬКОГО,

який спочив у мирі (2-га пол. IX ст.)

 

Пам’ять преподобного

ВАСИЛІСКА СИБІРСЬКОГО

Св. Василіск (у миру – Василій) народився в сер. XVIII ст. у селянській родині Тверської губернії. Святий змалечку зазнав тяжкої праці і злиднів: жебрачив, потім якийсь час був пастухом. Незважаючи на скруту, хлопчик ріс лагідним і добрим. Рано зародилася у ньому і любов до Бога. За велінням батька Василій одружився, однак невдовзі зі згоди дружини він залишив сім’ю і став жити монахом спочатку в миру, а потім у різних обителях.

Якийсь час Василій жив самітником у лісах Чувашії, потім оселився серед пустельників у Росланльських лісах, де в ту пору жив відомий старець Адріан (Блінський, у схимі – Олексій). Саме цей подвижник постриг Василія у мантію з ім’ям Василіск.Там преподобний зустрів свого майбутнього друга і сподвижника – св. Зосиму (Верховського) [6 лист.].Близько десяти років святі Василіск і Зосима жили у Коневській обителі, осягаючи премудрість чернечого життя і вправляючись у святотаємній справі – молитві Ісусовій.Преп. Василіск усією душею прагнув до постійного перебування в молитві. Тому він суворо обмежував себе у харчуванні й питті, боровся зі сном, усі ночі напередодні свят не спав. Коли святий відчував, що сон починає його змагати, він клав поклони, колов дрова або співав церковні піснеспіви.

Він радо зустрічав усіх, хто до нього приходив, але нікому не дозволяв залишатися у нього жиги. Якщо ж відвідувач наполягав на цьому, то святий, зазвичай, відповідав так: «Разом жиги нам аж ніяк не можна, але, якщо хочеш, залишайся в моїй келії, а я піду вінше місце».Неоціненний молитовний досвід прегі. Василіска описав його духовний побратим св. Зосима в особливому творі «Розповідь про дії сердечної молитви старця-пустельника Василіска». Це переказ одкровень преподобного про плоди умного діяння, які вінздобув.У пошуках абсолютного усамітнення святі Василіск і Зосима вирушили в ліси Сибіру. 1798 р. вони оселилися неподалік р. Том, на околицях міста Кузнецька. Пустельники знайшли зручне місце, де благодійники допомогли їм побудувати дві келії. Жили подвижники на певній відстані один від одного, і лише неділі та свята проводили разом за духовними бесідами та читанням. Навесні, коли трава ще не підросла, святі по два тижні мандрували лісами, горами й долинами, прихопивши із собою лише кресало, казанок і запас сухарів.

Грошей пустельники ні від кого не брали, обмежувались тільки найпростішим і мізерним пожертвуванням. Більше того, вони намагались обдарувати благодійників своїм рукоділлям – глиняним і дерев’яним посудом. Так святі прожили двадцять чотири роки.Однак поступово поблизу місця їхнього самітництва утворилася жіноча громада. Християнки, які прагли чернечого життя, але не мали можливості поїхати у віддалений монастир, звернулися по духовні вказівки до досвідчених подвижників.

Старець Василіск часто відвідував цих сестер, давав їм настанови. Іноді він посилав до них преп. Зосиму. Розуміючи, що подвижницям незручно жити серед мирян, святі стали клопотати про переведення черниць в якийсь спустілий монастир, що залишився без іноків. Тобольський архієрей зважив на їхнє прохання і передав новій громаді спорожнілу обитель у м. Туринську. Саме біля відродженого Свято-Миколаївського монастиря провів в усамітненні свої останні роки преп. Василіск.

Подвижник уже був старим і немічним, тож йому довелося жити в самій обителі.29 грудня (її січня) 1825 р., точно передбачивши час своєї кончини, посповідавшись і причастившись Святих Христових Таїн, старець Василіск відійшов до Господа. До останнього свого подиху він не залишив молитви і зі словами «Господи Ісусе Христе» віддав Богові душу, немов тихо заснув. Оскільки вирішили чекати преп. Зосиму, який саме на той час був у від’їзді, тіло преп. Василіска лежало чотири дні без поховання, і воно не тільки не почало тліти, а навпаки, за свідченням очевидців, лик спочилого став іще більш благовидним. Тіло залишалося м яким, наче у сплячого. Св. Зосима, приїхавши в обитель, наказав написати портрет померлого старця: за життя смиренний Василіск на це не погоджувався.

Св. Василіска поховали на сьомий день після його блаженної кончини біля вівтаря монастирського собору. Обрітення святих мощей відбулося на місці поховання у 2000 р., нині вони покояться в єкатеринбурзькому храмі Всемилостивого Спаса. Відомі численні випадки зцілень і духовної допомоги після молитовного звернення до преп. Василіска Сибірського.11 січня 2004 р. великого молитвеника старця Василіска приєднали до лику святих Руської Православної Церкви.

Пам’ять святого отця нашого ТРОФИМА,

першого єпископа АРАБСЬКОГО

Деякі середньовічні передання представляють св. Трофима учнем ап. Павла. Утім за більш обґрунтованим переказом, що його переповідає св. Григорій Турський, він був одним із семи єпископів, надісланих із Рима до Галлії під час Децієвого гоніння (середина III ст.) із євангельською місією. Св. Трофиму випало очолити церкву Арля, значного галло-романського міста, де переважало місцеве населення, але були також купці та переселенці з Греції та Сходу; місто було митрополією Південної Галлії.

Св. Трофим старанно проповідував, зміцнюючи віру, відому там ще з апостольських часів, і надихав вірних непохитно стояти перед загрозою переслідувань. Йому й самому довелося безстрашно сповідувати Христа, ризикуючи власним життям. Проте св. Трофим спочив у мирі та був похований в Арлі, кафедральний собор якого досі має його ім’я.

Пам’ять преподобного

ФЕОФІЛА ОМУЧСЬКОГО

Пам’ять священномученика

Феодосія Бєлєнького, пресвітера (1938),

мучениць Наталії Васильєвої,

Наталії Силуянової, Євдокії Гусєвої,

Анни Боровської, Матрони Наволокіної,

Варвари Деревягіної, Анни Попової,

Євдокії Назіної, Євфросинії Денисової,

Агрипини Кисельовоїта Наталії Сундукової (1942)

 

Молитвами святих Твоїх Господи

Ісусе Христе помилуй нас!

Амінь.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *